За наявною інформацією, у контракті Скрипника з клубом записано, що після завершення ігрової кар'єри футболіст переходить на тренерську посаду. Щоправда, це не обов'язково буде пост тренера першої команди. Починати, швидше за все, доведеться або з дитячої школи, або з посади селекціонера. Але і це, погодьтеся, є серйозним доказом того, що Скрипник - заслужена у футбольному світі Бремена людина. Адже вісім сезонів в одній команді - це не жарт. Якщо не брати до уваги блискучу закордонну кар'єру Андрія Шевченка, решта українських легіонерів, починаючи з Олега Блохіна, у своїх клубах подібною стабільністю не вирізнялися. Тому на такому тлі «непотоплюваність» Віктора Скрипника виглядає майже фантастичною. Але за нею стоять цілком реальний драматизм і непрості рішення.
Футбольна кар'єра Віктора починалася в Дніпропетровську ще в ті часи, коли в цьому місті був футбольний бум. «Дніпро» в 1983-му вперше став чемпіоном СРСР, а Скрипник, якому виповнилося 14 років, був на підході до дублюючого складу цієї грізної команди. У 1986-му юний футболіст, якого запрошували до юнацької збірної СРСР разом із відомими на той час гравцями Сергієм Кир'яковим та Олегом Саленком, потрапив у «Дніпро». Володимир Ємець ввів його в дубль. Спочатку на півставки, а потім і на ставку, яка становила на той час 120 рублів. Невдовзі Віктор став отримувати більше, ніж батько.
До основного складу «Дніпра» пробитися з першої спроби Скрипнику не вдалося, і він пішов обхідним шляхом. Відслужив у київському СКА, а потім опинився в запорізькому «Металурзі», разом із яким у 1990 році здобув путівку до вищої ліги СРСР. Тоді поруч із Віктором виступали його колишні партнери по «Дніпру» - Таран, Шох, Башкиров, Сорокалет...
Але запорізький етап кар'єри був пов'язаний і зі зворотним боком футбольного життя. «Команду взяли під контроль блатні, - говорить Віктор. - Почалися суцільні договорняки. За них ми грошей не отримували, домовлялися без нас. Доходило до того, що, коли на базу приїжджали братки, ми кулею летіли в корпус. І, визираючи у вікна, чекали, коли вони попаруються в сауні та поїдуть. Траплялося це зазвичай у сутінках, після чого нас виганяли на тренування».
Повернення до Дніпропетровська для захисника, який прославився своєю високою результативністю, було немов манна небесна. І свій шанс Віктор використав на всі сто.
«Чи мріяв я в ту пору поїхати за кордон? Не знаю, можливо, й так. Але точно скажу, що мріяв грати в професійний футбол, побачити його зсередини. Мені це вдалося. Пограв проти хороших команд, сильних футболістів. Загалом, футбольне життя вдалося, шкодувати нема про що. Хіба що, можливо, варто було на рік-два раніше перейти в «Дніпро». А ще хотілося більше пограти під керівництвом Лобановського. Але коли мене запрошували в «Динамо», Валерія Васильовича в Києві не було».
До речі, граючи за «Дніпро» в першій половині 1990-х, Віктор міг піти зовсім іншим шляхом і потрапити до іншого професійного клубу - не зарубіжного. «У мене була дуже серйозна розмова з Григорієм Суркісом. Перед бесідою Григорій Михайлович, вказавши на мене після чергового матчу в Києві, сказав приблизно таке: «Цього - під ключ». Розмова вийшла душевною, але я чітко дав зрозуміти, що в Україні гратиму лише за «Дніпро». Адже і в Запоріжжі я опинився тільки тому, що біля керма та в складі команди були дніпряни. Але мої доводи президента ФК «Динамо» Київ не дуже переконали. Усе вирішив дзвінок із керівництва «Дніпра». Сергій Тігіпко був гранично лаконічним: «Я оформлю трансфер Скрипника у "Вердер"». Це був зовсім інший рівень. Адже якби я був егоїстом, то зараз не вилазив би з Ліги чемпіонів, став би багаторазовим чемпіоном України. І говорив би всім, як Андрій Гусін, який я великий».
Бремен зустрів українського посланця досить насторожено. Протягом п'яти сезонів Скрипнику доводилося в кожному довіреному йому матчі підтверджувати реноме не лише жорсткого руйнівника, а й поєднувати це з розумними діями в підіграванні. Усе це Віктору вдавалося повною мірою, але ось продемонструвати свою результативність, якою він славився в Україні, не виходило: за п'ять років забито лише один гол. Хоча в позаминулому сезоні справа, здавалося, пішла на поправку.
Після гучної поразки збірної України в Дортмунді (1:4 у матчі плей-оф на шляху до чемпіонату світу 2002 року) над Скрипником, який виходив на поле в тому злощасному матчі, довго кепкували. Думали, мовляв, що у вас слабкий воротар, а виявилося, що слабка вся команда. У засмученого Віктора контраргументів знаходилося небагато. Але життя надало йому можливість частково реабілітуватися - у грі проти «Баварії».
«У списку пенальтистів "Вердера" значилося троє: Герцог, Аїлтон і я. Ми втрьох маємо вирішувати, кому йти до "точки". Але зазвичай Герцог просто хапав м'яч і робив усе сам. З "Баварією" він не грав, а Аїлтон не забив "Фрайбургу". Мені здається, у грі з "Баварією" Герцог просто злякався. Сам відмовився бити і показав на мене. Збірні зіграли в найближчу середу, і ось нове побачення - у воротах люто мружиться грізний Чингіс Кан (одне з прізвиськ Олівера Кана). Я хитрувати не став, пробив без паузи, з усієї сили й злості. Кан капітулював, а в мене пішло. Забив ще. Після чого Аїлтон почав рахувати: він забив лише сім, а якби додати пенальті, було б уже ого-го... І ось, виносимо ми "Шальке" 3:0, він раптом заявляє, що зараз проб'є пенальті. Ага, думаю, зараз. Де ж ти, рідний, раніше був? Беру м'яч і реалізовую. Зате в наступній грі за рахунку 2:2 усі мої конкуренти з виконання пенальті запалу не демонстрували: хтось відвернувся, а хтось до центру поля відійшов шнурки зав'язувати. Довелося знову забивати самому».
Цього разу вболівальники та громадськість були налаштовані до нашого легіонера доброзичливо. Адже кілька років тому, в аналогічній ситуації, коли з Бремена змушений був поїхати інший український футболіст - Юрій Максимов, усі дружно вирішили, що дні Скрипника в «Вердері» теж полічені. «Журналісти поспішили з висновками. Того літа я прочитав чимало прогнозів щодо себе. Але нікого не цікавило, як складно тренуватися з невщухаючим болем. Спочатку я ображався, а потім просто перестав читати подібні випади. До того ж і в клубі почалися «ворушіння». Посаду спортивного директора клубу обійняв Клаус Аллофс, який завжди недолюблював легіонерів, а у вітальній промові висловився приблизно в такому дусі: «Хлопці, я вам уже приготував заміну». Після відходу Макса я, звісно, думав про таку ж невеселу перспективу. До того ж мав п'ять запрошень від інших клубів. І все-таки вирішив для себе відкласти прощання з «Вердером». Адже не тільки в моїй долі були неясні далі. Хитався стілець і під тренером Шаафом».
Вийшло все якнайкраще. Томас Шааф залишився і перейнявся такою довірою до українського футболіста, що сам запропонував йому залишитися в тренерському штабі команди. «Німецький тренер радить: «Залишайся у мене. 38 років - якраз той вік, коли не пізно починати. Отримаєш німецьку ліцензію, будеш працювати». А я в Україну хочу повернутися, там застосувати свій досвід. Шааф, правда, жартує: «Подивись, у тебе на батьківщині зараз іноземні фахівці в пошані...»
«Чому я за такий строк нікуди не поїхав з Бремена? Можливості, звісно, були. Але я консерватор, не люблю міняти обстановку, спосіб життя. Довго збирався піти з «Металурга», якби не «Вердер», навряд чи покинув би «Дніпро». У Бремені прижився. Було б погано - поїхав.
Але все добре. Я облаштувався в Німеччині, тут подобається моїй родині, у мене з'явилися друзі. Діти - син Владик і дочка Ліана - ходять до школи, займаються тенісом, танцями. У Німеччині я по-іншому оцінив сім'ю. В Україні все просто: сьогодні ти чоловік, завтра вже тато, а післязавтра дитина йде до школи, але ти цього навіть не помічаєш, бо весь час проводиш на тренувальній базі. У Європі все по-іншому. Саме в Німеччині я відчув себе справжнім батьком. З'явилася можливість частіше бувати вдома, ходити з родиною в кіно, на мюзикли.
Мова? Вчуся. Точніше, продовжую вчитися. Я нею так і не навчився гаразд говорити, граматика кульгає. Виходить приблизно як у кавказця російською. Діти поправляють - звісно, їм німецька дається куди легше. Але батьківщину ми не забуваємо. Щороку намагаємося побувати в Дніпропетровську та Новомосковську - або влітку під час відпустки, або взимку на Новий рік».