Берлін настільки зачаровує мільйонами вогнів, натовпами народу і якоюсь тільки йому притаманною «розкутістю», що часом втрачаєш орієнтацію в просторі, навіть якщо ти тут був кілька разів
Все ж таки все, що відбувалося рік тому, знаходиться за межами закону – як німецького, так і українського. Саме ті моменти, які можуть викликати посмішку зараз, рік тому викликали у героя цієї розповіді неприємний холодок між лопатками та тремтіння в колінах. Хоча сам він і не з боязкого десятка.
Але досить передмов. Читайте самі і робіть свої висновки.
ЗНАЙОМСТВО З БЕРЛІНОМ
– Я приїхав з України до Берліна до свого хорошого знайомого (назвемо його Петей), який раніше вже працював у Німеччині і досить легко орієнтувався в обстановці. Крім того, він навіть позичив мені грошей на оформлення візи та виїзд – настільки він був впевнений в успішному розвитку подій. А це чимала сума – ціла тисяча марок! Як для мене, то взагалі астрономічна. Я таких грошей і в руках не тримав ніколи. Плюс до цього він гарантував мені оплату мого житла та харчування доти, доки я зможу жити самостійно. Віддаючи йому належне, треба сказати, що він чесно виконав усі умови нашого договору – він надає мені все вищезгадане, а я натомість зобов'язуюся стати його напарником по роботі, поки нас не спіймає поліція. На той час я дуже непогано розбирався в будівельних роботах, багато що вмів, і мій професійний рівень помітно перевершував такий у мого знайомого. Загалом, ударили по руках, і «процес пішов».
Ще з вікна автобуса я помітив свого знайомого за його одежею – вона явно випадала із загальної картини зустрічаючих і проводжаючих, і за тією нервозністю, яку він просто випромінював усім своїм виглядом. Ця нервозність, викликана нелегальністю його становища, з якихось нез'ясованих причин одразу ж передалася мені, і переслідує мене дотепер.
Перші ж мої кроки по німецькій землі скинули мене з небес, на яких я перебував увесь час підготовки до виїзду. Як же – Європа, свобода, великі гроші, повітряні замки... Все це зникло, щойно ми вийшли з центрального автовокзалу і мало не бігом попрямували до станції U-Bahn (електричка). Мій знайомий ішов з великим відривом попереду мене, щоб я його не компрометував своїм зовнішнім виглядом. Зізнаюся, вигляд у мене тоді справді був приголомшливий. Чого тільки варта величезна сумка в клітинку через плече, якими користуються лише наші «човники» та в'єтнамські торговці в Берліні. І хоча на «місцевого» в'єтнамця я не дуже схожий, почувався спокійніше за свого товариша – моя віза щойно починалася, а його – вже й забули, коли скінчилася. Але мій спокій затьмарювався постійним страхом за те, що його будь-якої миті могли «скрутити» – і що мені тоді робити в чужому, величезному місті без жодного знайомого чи хоча б номера телефону, за яким мені могли б допомогти. До того ж, я вже настільки заплутався, що й не пам'ятав, де знаходиться автовокзал, щоб у разі чого мати можливість повернутися додому. А мої знання з німецької зводилися лише до «Хенде Хох!», «Цурюк!», «Ауфідерзейн!», «Арбайтен», «Шнель!» і «Гут!». Ну любив я дивитися фільми про війну...
В момент пересадки з U-Bahn на S-Bahn в районі Zoologischer Garten мій гід заблукав у трьох кутах, і ми биту годину ходили у двох кроках від потрібної нам станції, поки нарешті не вийшли до мети. Воно й зрозуміло – вечір у центрі Берліна настільки зачаровує мільйонами вогнів, натовпами народу і якоюсь тільки йому притаманною «розкутістю», що часом втрачаєш орієнтацію в просторі, навіть якщо ти тут був кілька разів. Що вже казати про мене, українського провінціала, у якого начисто «злетіла дах» від усього цього пишноти, і я слухняно ходив за своїм провідником, як баран на мотузці, постійно зупиняючись біля розкішних вітрин і відкриваючи рота від здивування. Ну, а коли ми проходили повз «Музей еротики», то я вже майже вирішив, що повільно божеволію.
Мій товариш теж божеволів, тільки не від навколишньої краси, а від злості на себе за те, що забув дорогу, від великої кількості поліцейських і моєї зайвої цікавості. Але на щастя, ми все ж знайшли те, що шукали, і, всівшись зручніше в кріслах новенького вагона електрички, на півгодини занурилися в мовчання – конспірація зобов'язує. Потім ми ще хвилин п'ятнадцять йшли між якимись будинками, через якісь парки, поки нарешті не вийшли до нового багатоповерхового будинку. У цьому будинку мені й довелося жити перші кілька днів свого перебування в Берліні. Цікаве доповнення: де б ми не йшли, всюди дорога була освітлена настільки, що здавалося, ніби вже не ніч на дворі, а тільки-но починає сутеніти. Така велика кількість світла мене, звиклого до непроглядної темряви ввечері в центрі мого рідного міста (економимо електроенергію в масштабах держави!), привела в неописаний захват. На відміну від мого товариша, який намагався вибирати місця темніші і взагалі йти якомога глухішими стежками – давалася взнаки відсутність візи в паспорті.
Не стану описувати своєї дитячої радості при вигляді автоматично розчиняючихся величезних скляних дверей під'їзду, абсолютно безшумного і не дає жодного уявлення про напрямок руху (вгору чи вниз) ліфта, і стерильної чистоти під'їзду та сходових кліток. Нам, звиклим до запльованих сходів і вічно непрацюючих ліфтів, це важко зрозуміти з першого разу. Відчуття таке, ніби ти потрапив у майбутнє років так на сто, і все, що тебе оточує – не що інше, як солодкий сон, який ось-ось скінчиться.
Напевно, всі ці емоції не забарилися відобразитися на моєму обличчі, тому що Петя порадив мені подивитися на себе в дзеркало, яке займало цілу стіну ліфта. Більш ідіотського зображення я в своєму житті ще не бачив...
ЯК МЕНЕ РЕКЛАМУВАЛИ
Того ж вечора Петя обдзвонив усіх своїх знайомих – дізнатися, чи є для мене якась робота. На момент мого приїзду він мав роботу ще на два тижні і не хотів втрачати її через мене. Але оскільки місця для мене там не було, ми вирішили з першого ж дня відправити мене у «вільне плавання». Не сидіти ж два тижні, склавши руки – не на курорт приїхав! Та й віза не вічна, а з нею якось спокійніше – завжди є шанс «відмазатися», навіть на будівництві. І борги колись віддавати треба. Ось ми й обдзвонювали всіх підряд, але у відповідь чули лише: «Поки люди не потрібні!»
Десь з десятої (на той час я вже збився з ліку) спроби ми, витративши на дзвінки марок двадцять, нарешті отримали бажане. У якогось «юга» (югославського прораба) стався аврал і терміново потрібна була людина для переробки браку, допущеного одним із росіян при монтажі гіпсокартонних конструкцій. Днів на два-три. Я радісно закивав головою, висловлюючи свою згоду у відповідь на запитальний погляд Петі. Але, прислухаючись до подальшої розмови, я поступово почав остигати, і радість моя зникла без сліду.
Петя твердим і впевненим голосом повідомляв своєму співрозмовнику, що я дуже великий спеціаліст «по гіпсу» (гіпсокартону), маю величезний досвід роботи з ним, і ніяких проблем зі мною не буде – мовляв, я не перший день у Берліні і в курсі всіх справ. А я ж цей гіпс ще в очі жодного разу не бачив! «А як ти думав? – повісивши трубку, запитав Петя, ховаючи усмішку. – Хто ж тебе візьме без такої реклами? Тут завжди тільки так: якщо робота є – її потрібно виконувати, хоч ти в ній і «дуб дубом». Ласкаво просимо до Берліна, браток!»
Розгубленості моїй не було меж. «Нічого не поробиш, – продовжував Петя. – Потрібно починати втягуватися в це життя, інакше пропадеш. Як в армії – або ти, або тебе!» З цими словами він вручив мені папірець з назвою станції, на якій мені завтра належить чекати нашого сьогоднішнього співрозмовника. Решту вечора ми провели за картою берлінських електричок U – і S-Bahn, на якій Петя відзначив станції пересадок і потрібні мені номери маршрутів. Механізм купівлі проїзних квитків в автоматах він пояснив мені ще по дорозі з автовокзалу, правда, я вже встиг все забути (занадто багато подій для одного дня), але якось незручно було виставляти себе ідіотом, та й спати хотілося жахливо – все-таки двоє діб у дорозі...
ДЕНЬ ПЕРШИЙ
Підйом о п'ятій ранку, шалений темп процедури ранкового туалету, блискавичний сніданок на ходу, і о 5:40 я вже сідав у S-Bahn, зупинка якого знаходилася за чверть години швидкої ходьби від дому. Петя поїхав двадцятьма хвилинами раніше в протилежний бік. Йому, як і мені, теж о сьомій ранку потрібно бути на роботі, але після електрички йому ще тупати ніжками до місця роботи сорок-п'ятдесят хвилин. Запізнишся – втратиш роботу, тому краще бути на роботі на півгодини раніше. Всяке буває – наприклад, ремонт залізниці, і замість електрички по її маршруту ходять автобуси. Пересадка з електрички на автобус, а потім назад – додаткова втрата часу.
Я приїхав на місце зустрічі, яке «змінити не можна», дуже рано. До призначеного часу залишалося ще хвилин сорок, і я вирішив вийти з U-Bahn на свіже повітря. У Берлінському метро влітку постійно стоїть жахливо задушливий запах – щось схоже на бітумно-резинову пекельну суміш. Берлінці до цього звикли, а от мені й до сьогодні в U-Bahn заходити – краще пішки піду! Так от, вийшов я на вулицю і не встиг пройти й двадцяти кроків, як уперся в магазинчик зі скромненькою вивіскою «Rolex». Чути-то я, звісно, чув про «нових росіян» та їх «народні» годинники, але на власні очі побачити годинник за сто вісімдесят тисяч марок мені ще не доводилося. Тому зовсім не дивно, що я ходив навколо вітрини, то й піднімаючи з асфальту «відпалу» щелепу, до того моменту, коли стрілки всіх цих швейцарських хронографів одночасно не торкнулися цифри сім. І тут тільки мій внутрішній будильник нагадав мені про зустріч, заради якої я, власне, тут і знаходжуся.
Ще сподіваючись на диво, я рвонув у метро, і застиг на умовленому місці. Хвилина минала за хвилиною, поїзди приходили і йшли, а я все чекав. О пів на восьму, коли я вже вирішив для себе «Мабуть, не доля!» і зробив крок у напрямку поїзда, що прямував у зворотному напрямку, ззаду, майже над самим вухом, тихо прозвучало запитання: «Ти – такий-то?» Від несподіванки я не зміг навіть відповісти, тільки ствердно кивнув. «Тоді ходімо!», – промовив тихий голос.
Як я дізнався пізніше, власник цього голосу дійсно мав прізвисько «Тихий». Обернувшись, я побачив хлопця, який весь цей час, відколи я влетів у метро після споглядання «ролексів», сидів навпроти мене на лавочці і зрідка поглядав у мій бік, але я не звертав на це уваги. «Ну й конспірація!», – подумав я і пішов за Тихим.
«ОТ ТАКА ПРУХА»
«Об'єкт», тобто будівництво, на якому мені належало працювати, знаходився метрах у двохстах від станції U-Bahn. По дорозі Тихий задав мені кілька професійних запитань, і, переконавшись у повній невідповідності рівня моїх знань із вчорашньою рекламою мого будівельного генія, просто махнув рукою. Я думав, буде гірше. Дізнавшись, що я взагалі другий день у Берліні, він щиро здивувався моєму такому швидкому працевлаштуванню. Звісно, є чому дивуватися: більшість «лівих» знаходять першу роботу не раніше, ніж через 2-3 тижні.
«Ну, раз тобі так «пре» з першого дня, то ми тебе швидко введемо в курс справи. На вигляд ти ніби не дурень!», – «порадував» він мене. «Ну, дякую, що хоч не дурень!», – огризнувся я. У мені все ще говорило уражене самолюбство – півгодини вивчав мене, як піддослідного кролика! «Не злись. Попрацюєш тут з моє, надивишся всяких ідіотів – і не таке будеш говорити!» На цьому розмова закінчилася і ми мовчки йшли до самого ліфта в центрі будівлі, що будується, на якому нам потрібно було піднятися на шостий поверх.
У ліфті, не боячись, що нас почують, Тихий швидко пояснив, що розмовляти на будівництві можна лише німецькою, югославською, польською, в крайньому випадку, українською мовою – і в жодному разі не російською! По можливості – взагалі не розмовляти. І вже тим більше не розкривати рота в присутності німця-бауляйтера. Він однаково знає, що ти – «чорний росіянин», але нагадувати йому про це зайвий раз зовсім не обов'язково. Йому так спиться спокійніше, а інакше йому будуть снитися кошмари про сплату штрафу за використання твоєї рабської праці. А через це в нього псується настрій на весь день, і причіпки до якості твоєї роботи тобі забезпечені.
Ми вийшли з ліфта і попрямували до одного з кабінетів майбутнього офісу, що будується, заваленого до стелі металевими дверима та листами гіпсокартону. У кутку кабінету, під штабелями дверей, було споруджено жалюгідну подобу роздягальні у вигляді двох цвяхів у стіні та обрізка гіпсу під ногами. Усе навколо було вкрите товстим шаром білого гіпсового пилу. Тихий поцікавився, чи маю я «спецівку», і по моєму здивованому погляду вгадав відповідь.
Про всяк випадок порадив мені носити в кишені паспорт із візою, щоб у разі поліцейської облави мати хоч якийсь шанс втекти – мовляв, гуляв містом і заблукав на будівництві. Все одно на мені «спецівки» немає – старий «цивільний» – може, пощастить. Він також порадив частіше виглядати у вікна, і якщо я помічу поліцейські «буси» біло-зеленого забарвлення – миттєво «змотувати вудки». Ну, а якщо «буси» будуть чорного кольору і люди в них теж будуть у чорній формі, то тут уже нічим не допоможеш. Це «кріпи» – кримінальна поліція. Від них піти можуть лише нелегали-профі. А вже мені не варто навіть смикатися.
Ось так невесело розпочався мій перший трудовий день, а я ще навіть не знав, скільки ж за все це мені будуть платити. На моє запитання про це Тихий відповів, що шеф сам скаже, але більше, ніж на вісім марок на годину, я можу й не розраховувати. Не розраховувати на більше! Та я і за такі гори згорну! Подумати тільки – вісімдесят вісім марок на день (за одинадцять годин роботи)! Це ж скільки в гривнях!
...Рано радів. Уже через пару годин роботи я не хотів і двадцяти марок за півгодини. За цей час ми без жодної техніки перенесли з вулиці на сьомий поверх по тринадцять листів гіпсу розміром 2000х1250х12 мм і вагою близько 20 кілограмів кожен. Коли вітер дме, то тебе з цим листом починає носити по всій будівлі – вітрило не хирляве! І нести потрібно було ці «листочки» по вже оброблених сходах, що сяють чистотою і застелені папером. Сходинки – із мармурової плитки, і коли наступаєш на папір, то одразу відчуваєш себе Катаріною Вітт – настільки вони слизькі. І спробуй зачепи що-небудь листом гіпсу! Миттю сам роботу втратиш і іншим її дуже ускладниш.
Загалом, з останнім листом мене ловили втрьох по всьому коридору сьомого поверху – силенок не вистачило, ніжки підкошуватися стали. А попереду ще дев'ять годин такої роботи! Мене порадували, повідомивши, що на сьогодні це – все, а зазвичай доводиться тягати по п'ятдесят-шістдесят листів на день, і ще встигати їх монтувати. А в особливо «святкові» дні тільки й робиш, що цілий день носиш гіпс, а хтось (в основному «юги») на тебе ще й кричить, що він через тебе простоює, і працювати треба швидше. Але сьогодні – суцільне задоволення: тільки переробки, тому багато гіпсу не знадобиться, ну, може, ще п'яток листів доведеться піднести. Після цих слів у мене взагалі пропало бажання гори згортати і гроші «лопатою загрібати».
Найобразливіше – поки ми вручну піднімали гіпс наверх, німці возили його на ліфті, і на який би ви думали поверх? Аж на другий! А до ліфта возили на спеціальному візку. Причому піднімали лист виключно вдвох, ні в якому разі не поодинці – так і надірватися недовго! І після такої «виснажливої» праці вони з чистим сумлінням пішли до найближчого кафе попити кави, і повернулися лише через півгодини, відпочилі та готові до нових трудових подвигів. І ось це вбивало мене найбільше. Яка несправедливість! Я навіть не стримався і брудно (брудніше нікуди) вилаявся на їхню адресу. Вони навіть оком не моргнули (хоча все чудово зрозуміли), лише поблажливо посміхнулися. Праві були древні, які стверджували: «Богу-богове...», тобто «Кожному – своє!». Ох, як праві!
МІЙ ШЕФ
Але робочий день тривав, і прийшла пора познайомитися з шефом. Це був величезний здоровань під два метри на зріст, з широкими плечима і лобом, об який можна поросят бити. Такий одразу два листи гіпсу на десятий поверх занесе і не спітніє. І вимоги до всіх пред'являє, судячи по собі. Його мало хвилює, що ми вдвох із Тихим за вагою і на половину його туші не потягнемо. Якщо він може – значить, усі повинні. Ну, «юг» – що з нього візьмеш? Замість «Здраво!» («Здравствуй!») він гаркнув, що ми за дві години нічого не зробили. І за що він нам тільки гроші платить?! На що я несміливо спробував заперечити, що поки ще грошей від нього не бачив, а вже напахатися встиг.
Тільки зараз він помітив, що в його команді з'явилося нове обличчя. Ні тобі знайомства, ні тим більше «How are you?», а тільки: «Скільки ти хочеш? Я плачу всім вісім марок на годину». Бреше, звичайно. Я вже знав, що наші хлопці отримують у нього по десять-дванадцять марок. Але вони вже «специ», а я ще тільки вчуся, тому погодився і на вісім. Все! Розмову закінчено! Я полегшено зітхаю: все виявилося набагато простіше, ніж я міг припустити. Тихий, який вічно стоїть позаду, повідомляє, що мені пощастило, тому що зараз аврал, а робота не вимагає особливого розуму. І шефу байдуже, який ти спеціаліст, аби людина була і робота йшла. Але якщо через два-три дні він вважатиме, що зробив я мало або погано, то грошей я не побачу. Порадував! Мені б не те що два-три дні, мені б цей день протягнути до вечора і живим залишитися!
До кінця робочого дня (20:00) я з Тихим усував брак, заради якого мене сюди й покликали. Точніше, усував брак Тихий, а я займався «прийми-подай», по ходу справи переймаючи досвід. Треба сказати, дуже успішно. Настільки успішно, що до кінця дня дурних запитань уже не ставив, чим несказанно порадував свого наставника. А той «п'яток» листів гіпсу таки довелося піднімати. Але вже без «тілоуловлювачів» – вони були зайняті своєю роботою, і мені довелося покладатися лише на себе самого. Один раз ноги все ж відмовили. Не дивно – цілий день я бігав, подаючи Тихому листи гіпсу, по чотириметровій драбині вгору-вниз. Мені ще пощастило, що листи були не цілі, а нарізані за розміром, тобто в два-три рази менші.
ВИД З ВІТРИНИ З «РОЛЕКСОМ»
Після закінчення робочого дня я ще хвилин десять витратив на вибивання пилу зі свого «цивільного» одягу, але колишнього вигляду йому повернути так і не вдалося. Поки ми працювали, білий гіпсовий пил мало не наскрізь просочив увесь мій одяг, необачно залишений мною на цвяху в «роздягальні». Мій більш досвідчений наставник щільно запакував свій повсякденний одяг у поліетиленовий пакет, чого я не помітив. Але урок запам'ятав назавжди. Протягом усього шляху додому я постійно ловив на собі косі погляди німців – я справляв враження людини, що вивалялася в борошні. Це я побачив у вітрині все того ж «Rolex». Контраст мого відображення з «народними будильниками» був, м'яко кажучи, разючим. Відчуття належності власної особи до осіб без певного місця проживання (бомж!) переслідувало мене до самого дому.
Брудний одяг – ще нічого. Набагато серйозніше були справи з чистотою волосся та рук. Скільки я не витрушував білий пил зі своєї шевелюри, це рівним рахунком нічого не дало. Тільки трохи змінилася зачіска. Замість більш-менш акуратної «польки» вона перетворилася на шедевр перукарського мистецтва епохи індустріальних мегаполісів під назвою «вибух на макаронній фабриці». Незрівнянно білого кольору. При спробі надати цьому «воронячому гнізду» пристойного вигляду, я миттєво зламав гребінець. З тих пір волосся довше сантиметра на моїй голові не буває.
Руки довелося мити у воді, в якій вимив свій інструмент шпаклювальник-німець. Нам пощастило – вода встигла відстоятися, і весь бруд осів на дно відра. Однак запах цієї води міг би змагатися з найогиднішими смородами світу. А руки як були брудно-білими, так і залишилися, тільки бруд розмазався рівномірним тонким шаром. Не дивно, що в транспорті в радіусі п'яти метрів від мене всі місця були вільними. Охочих скласти мені компанію не знайшлося. Наступного дня я взяв із собою на роботу жорстку щітку для рук і воду в пластиковій пляшці – підкорювати берлінських денді своїм екстравагантним виглядом мені щось розонравилося.
Додому я прийшов (правильніше буде сказати «приповз» – сил навіть на рівну ходу вже не залишилося) близько десятої години вечора. Спробував «зловити кайф» під душем. Не вийшло: все тіло нило, як від побоїв. Ні рук, ні ніг я не відчував, спину ніби хтось у лещата затиснув. Абияк проковтнувши вечерю, передбачливо приготовлену Петром, і відповівши на його запитання «Ну, як?» тирадою добірних матів на адресу гіпсу, «югів», німців та їхніх матерів, я завалився в ліжко і забувся солодким сном. До підйому залишалося трохи більше п'яти годин...
ДЕНЬ ДРУГИЙ
Блискавичне піднесення не вийшло навіть з третьої спроби. Ех, зараз би на лікарняний терміном десь на тиждень! Але принади розвиненого соціалізму залишилися на далекій «неньці», а тут – тільки жахи «загниваючого». Не можу сказати, що я не звик до важкої фізичної праці, але вже надто тут все форсовано. На старій добрій радянській будові теж бували аврали, але й перекурами ніхто обділений не був. Не кажучи вже про багатогодинні очікування чергової партії розчину чи цегли.
А тут і курити можна тільки на ходу – жодного задоволення! Зате користь для здоров'я. Я на ґрунті цього «мобільного» куріння знизив рівень споживання нікотину своїм організмом відсотків на вісімдесят. Звісно, ціни на сигарети теж зіграли свою роль – пачка «Мальборо» в магазинах коштує 5,35 марок. Арифметика проста: по пачці на день, і ось уже на 160 марок твій гаманець за місяць полегшав. Найдорожчі туфлі від «Salamander» коштують всього на 20-40 марок дорожче. Порівнюйте самі. Можна, звичайно, купувати контрабандні сигарети у в'єтнамців (їх «непримітні» личка – неодмінний атрибут автостоянки біля кожного магазину) по 3 марки за пачку, чим грішать дуже багато німців. Але в цьому випадку є ризик натрапити на поліцію і отримати чималий штраф (близько 400 марок) плюс путівку на батьківщину – для нелегалів. Зате ви зможете з гордістю милуватися акцизною маркою з написом «Росія» чи «Україна» – мовляв, наша мафія непереможна!
Ну та дідько з ними, з сигаретами. Головне – того ранку я все-таки встав з ліжка завдяки Петровим героїчним зусиллям. Як виявилося, він завів будильник на півгодини раніше, передбачаючи подібну ситуацію. І тільки завдяки йому я не спізнився на роботу. Мені потрібно було з'явитися на годину раніше, ніж у попередній день, тому час відправлення мого S-Bahn залишився тим самим – 5:40 ранку. Це зараз я вже без проблем встаю о пів на п'яту, лягаючи при цьому спати близько півночі, а тоді це було для мого організму тортурою. Не дарма древні вигадали тортуру сном, або, правильніше буде сказати, його відсутністю. Знав толк у подібних речах! Загалом, проспав я тоді свою зупинку. Благо, кінцева була недалеко, і службовець електрички розбудив мене, ввічливо запропонувавши досипати в іншому поїзді, який зараз вирушить у зворотному напрямку.
ДЕ ТУТ «РОЛЕКС»?
Остаточно усвідомивши всю серйозність ситуації, я, «підперши повіки сірниками», став уважно вдивлятися в незнайомі назви станцій, боячись пропустити потрібну. Дістався до своєї станції, вийшов, і... не туди... Кручу головою на всі боки, а основного орієнтиру – «Rolex» – немає, як і не було зовсім. Я вже почав сумніватися в нормальності своєї психіки. Згадав усіх своїх родичів – ні, ніхто з них провалами в пам'яті не страждав. Натомість я згадав одне золоте прислів'я: «Язик до Києва доведе».
Пам'ятаючи про те, що російська навряд чи доведе мене до чогось у Берліні, я почав приставати до перехожих з питальним виразом обличчя та словами: «Magazine!», «Rolex!», «Shop!», – свято вірячи в інтернаціональність цих слів. Бідні німці ніяк не могли зрозуміти, навіщо цьому молодому чоловікові в брудно-білому (наслідки вчорашнього «обпилення», які я забув видалити) спортивному костюмі (це теж з ряду геть – німці в спортивних костюмах тільки спортом займаються та на велосипедах їздять) знадобився магазин «Rolex» о пів на сьому ранку? Ті з них, хто ще пам'ятає «ендеерівські» часи, ймовірно, вирішили, що в моїй країні «Rolex» перебуває в розряді дефіциту, і я хочу раніше зайняти чергу. При цьому обличчя в них були такі!
Однак знайшлася-таки одна сердобольна старенька, яка докладно пояснила мені, де знаходиться ця проклята каплиця. Шкода тільки, що я не знав німецької... Але для виду, щоб не образити стареньку, я все ж пішов у напрямку, в якому вона постійно тримала вказівний палець.
Як вона мала рацію! Виявляється, я просто вийшов з іншого кінця станції метро. Як і вчора – за рухом поїзда. Щоправда, вчора я приїхав з протилежного боку... Ось і магазин, і той вихід з метро, де я вчора зустрівся з Тихим, а он і моя будова! Я якраз тільки що звідти прийшов... Чверть години ганятися за рідкісними перехожими, дістаючи їх своїми розпитуваннями, замість того, щоб уважніше озирнутися довкола! Та-а-ак!
Відсутність повноцінного відпочинку – суть причина подібних «гальмувань». Добре ще, що жертви моїх допитів не повідомили «куди слід» – у них це в порядку речей. Аж надто вигляд у мене був тоді непрезентабельний. Принаймні, на постійного клієнта «Rolex» я не скидався.
Андрій ЄВДОКІМОВ.
Спеціально для «Заграниці».