Перші іноземці за часів існування СРСР з'явилися на території великого й незламного дуже давно - у першій половині минулого століття. Разом із новою економічною політикою країни (відомою в історії під назвою «неп»), появою в новій більшовицькій державі закордонного капіталу, покликаного підняти економіку Радянського Союзу, прибули й зарубіжні спеціалісти.
Були серед них і спортсмени. Або, як їх тоді називали, працівники фізичної культури. Але епоха непу завершилася, а іноземців культурно попросили покинути межі СРСР. Щоправда, не всіх. Біженців із Заходу (так само як і Далекого та Близького Сходу) в Країні Рад приймали особливо привітно, на їхньому прикладі доводячи прогресивність соціалістичного шляху розвитку перед капіталістичним. Ідеологія потребує живих прикладів. І вона їх отримувала.
Але й з цим невдовзі було покінчено. Про іноземних футболістів в СРСР згадали лише з приходом перебудови та перетворенням залізної завіси на витончену фіранку. Легіонери знову стали однією з ознак сьогодення.
Від нашого столу - до вашого
Щоправда, спочатку для всіх республік, які здобули самостійність, слово «легіонер» тривалий час мало один сенс - наша людина за кордоном. Адже після того, як у середині 1980-х з СРСР до Австрії вирушили Анатолій Зінченко, Олег Блохін і Сергій Шавло, струмок футбольного експорту досить швидко перетворився на повноводну ріку. За якихось п'ять років із найрозвиненіших у футбольному плані екс-союзних республік за кордоном опинилися кілька сотень футболістів досить непоганого рівня. Катастрофа, яка була неминучою при виявленні величезного перепаду в рівні життя та зарплат у нас і в західних країнах, змусила керівників футбольних клубів виходити зі становища, що склалося, - шукати кошти й можливості для того, щоб хоча б не втрачати найкращих виконавців.
Час знову виявився найкращим лікарем. Поступово ситуація виправилася. В Україні з'явилися клуби, здатні утримувати в себе потрібних гравців, а невдовзі - і запрошувати іноземців для власного посилення. Своєрідна гонка озброєнь, що почалася в середині 1990-х, з кожним витком виходила на новий, якісніший рівень. І дійшла до того, що на початку XXI століття експорт почав поступатися імпорту.
Перші ластівки
Перші представники далекого зарубіжжя в українських клубах з'явилися ще в середині 1990-х. Але приїзд німецького тренера Бернда Штанге, його співвітчизника Андреаса Зассена, бразильця Емерсона, кувейтця Аль-Саухі, американця Луїса Бербарі, заїрця Мафумби Мфілю, гвінейця Аль-Калі Соума мали поодинокий характер. Надовго ніхто з них не затримався (хоча, слід віддати належне, Штанге мав для цього всі підстави, але внаслідок навколофутбольних інтриг був змушений попрощатися з Україною).
Вищезгадані легіонери були для нас справжньою екзотикою, гарною рекламною вивіскою, покликаною привернути вболівальників на стадіони. Щоправда, у футбольному плані, за винятком бразильського нападника Емерсона, який отримав у Дніпропетровську прізвисько Мерседес, ніхто нічим серйозним похвалитися не міг. А німець Зассен, який також грав у «Дніпрі», і взагалі виявився п'яницею, від якого давно відмовилися в Німеччині.
Однією з головних перешкод в адаптації іноземців в українському клубі була найпростіша й банальна - мовний бар'єр. Вирішувати її на перших порах було вкрай складно. Змусити легіонерів вивчити російську було непросто, адже затримуватися надовго вони не збиралися, воліючи заробляти гроші, особливо не переймаючись.
Епоха імпорту
Але коли керівництво клубів усвідомило, що без легіонерів їм успіху не досягти - через психологічний комплекс перед визнаними лідерами вітчизняного футболу, який відчували практично всі українські футболісти, що не виступали в складі найкращих клубів, - воно вирішило скорочувати дистанцію від грандів шляхом залучення іноземців. У них і ментальність інша, у них і страху перед авторитетами немає, та й школа футбольна помітно відрізняється від української. А в контрактах легіонерів почали з'являтися обов'язкові пункти про вивчення російської мови.
Прорив настав у 2000-му. Зачинателями гонки озброєнь можна сміливо вважати київське «Динамо» та донецький «Шахтар», які, борючись за найвищі місця в чемпіонаті та потрапляння до найпрестижнішого клубного міжнародного турніру - Ліги чемпіонів, почали запрошувати до своїх лав не лише представників колишніх республік СРСР. Конкуренція - на внутрішній та міжнародній аренах - до того зобов'язувала. Їхньому прикладу наслідували й інші клуби України.
У 2000 році в «Шахтарі» стали виступати румуни Аліуце і Саву, нігерієць Окоронкво, у «Динамо» з'явився угорець Боднар, водночас у запорізькому «Металурзі» дебютував серб Василевич і румуни Бастон та Пирву. Весною 2001 року в чемпіонаті України дебютували: серб Гавранчич, румун Чернат і болгарин Пеєв («Динамо»), сенегалець Ндіає і нігерієць Агахова («Шахтар»), болгари Сталев, Колев, Нейчев («Нива» Тернопіль), нігерієць Увакве («Таврія»), боснієць Тіца («Сталь»). І почалося...
Виявилося, що зарубіжні футболісти коштують менше, ніж хороші вітчизняні. А агенти, чуйно вловлюючи коливання ринку, без особливих проблем зрозуміли, що найперспективніші можливості для збуту футбольного люду - у Східній Європі, а точніше - у Росії та Україні, де клуби готові платити чималі гроші за іноземців. На відміну від представників Західної Європи, які через фінансову кризу, що нагрянула у футболі, не поспішали розлучатися з грошима.
Боротьба за якість
Отже, поставимо головне питання, яке напевно цікавить читача. Для чого, власне кажучи, їдуть в Україну іноземці? Адже наша країна не належить до розряду благополучних, не є передовою в якійсь галузі і, природно, не входить до числа розвинених футбольних держав.
Перше, що спадає на думку, - гроші, які пропонуються у вигляді зарплати та преміальних. З цим у нашому футболі справи, виявляється, не такі вже й погані. Дійсно, багато футболістів їдуть в Україну на заробітки - так, як на межі 80-х і 90-х років минулого століття їхали наші хлопці до всіляких Польщ і Болгарій.
Друга, не менш вагома, причина вибору іноземцями України - можливість показати себе перед європейськими командами, якою користуються в основному вихідці з Африки та Латинської Америки. Адже «Динамо» і «Шахтар» - завсідники єврокубкових турнірів, а вдала гра на міжнародній арені фактично є гарантом успішного переходу до сильнішого клубу.
Третя категорія легіонерів - вельми перспективні хлопці, яких запросили з прицілом на майбутнє, зманивши можливістю тренуватися в солідному клубі під керівництвом відомих фахівців і регулярно виступати в єврокубках. Придбавати таких іноземців поки що можуть собі дозволити лише «Динамо» і «Шахтар».
На тему легіонерів в Україні відбулося вже чимало суперечок. Одні вважають, що терміново слід вводити квоту на іноземців, обмежити їхню кількість і таким чином дати шанс молодим українським хлопцям, які через присутність зарубіжної робочої сили не можуть себе реалізувати повною мірою. А це значною мірою б'є по інтересах збірної України.
Інші переконані, що залучення легіонерів - це не просто непогано, це навіть добре. Поява цікавих футболістів з-за кордону піднімає рівень нашого чемпіонату, дозволяє нашим клубам розраховувати на успіх у міжнародних матчах. Українські хлопці не потрапляють до складу? То працювати потрібно, громадяни, на тренуваннях доводити свою конкурентоспроможність. А що стосується збірної, то кому потрібні гравці, які не витримали боротьби за місце в складі з іноземцями?
Суперечки тривають, а тим часом у заявках українських клубів на участь у чемпіонаті значиться понад сотню виконавців із закордонними паспортами. І число їх, якщо слідувати тенденціям зростання, буде збільшуватися. До яких меж? А ось це вже загадка. Хоча якщо поглянути на стан справ із легіонерами в Німеччині, де більше половини футболістів елітного дивізіону - іноземці, то до максимальних показників із використання закордонної робочої сили ми ще не дісталися.