Другою причиною, що спонукала порушити тему еміграції спортсменів, причому еміграції здебільшого нелегальної, став нещодавній матч футбольних збірних Албанії та України, який завершився перемогою наших гравців – 2:0. У цьому випадку справа не в перемозі, а в тому, що на початку 90-х албанські футболісти тікали зі своєї країни, як щури з тонучого корабля, і вже тільки цим увійшли в історію. Отже, спортивна нелегальна еміграція.
Під час вивчення цього явища виникають логічні питання, відповіді на які багато що пояснюють. Куди тікають? Туди, де краще, ніж там, звідки втекли. Це ясно як Божий день, і тому до списку «спортивних донорів світу» сміливо можна записувати майже 90% держав. Тікають здебільшого від злиднів і безперспективності. Щоправда, нерідкі випадки, коли основною причиною втечі називають політичний устрій країни. Навіщо тікають? Щоб мати шанси покращити умови життя або отримати можливість реалізувати себе. Хто тікає?
Списки втікачів вкрай різношерстні – від нікому не відомої молоді до найвідоміших діячів у своєму середовищі. При цьому вважається, що якщо емігрувати починають видатні особистості зі світу спорту чи культури, політичний устрій цієї країни переживає серйозну кризу. До речі, недарма саме в Радянському Союзі свого часу народився анекдот: «Що таке Малий академічний театр? Це Великий академічний після гастролей у США».
Найзручніший час для втечі – поїздка за кордон у складі великої делегації. І уваги до твоєї персони менше, і сховатися легше. Наприклад, у 1996 році приїхала до США (штат Джорджія) олімпійська збірна Куби з бейсболу на товариські матчі з командами Нікарагуа та Південної Кореї напередодні Олімпійських ігор в Атланті. Один із найкращих гравців кубинської збірної – Роландо Арохо – рано вранці вийшов із готелю, в якому розмістилася його команда, і зник.
Арохо вважався бейсболістом світового класу, суперзіркою, а незадовго до того фактично самотужки переграв збірну США. Арохо, вийшовши за поріг готелю, вирішив на Кубу не повертатися: не до душі йому соціалістичний режим у рідній країні. Цікаво, що за два тижні до того політичний притулок у США попросили два кубинські боксери, теж члени олімпійської збірної країни.
Наприкінці 2001 року, обігравши в гостях збірну Греції, футболістки жіночої збірної Молдови вирішили відзначити цю подію втечею. Відразу ж після матчу з готелю зникли три найкращі форварди команди – Валентина Цуркан, Тетяна Нікітіна та Ольга Шмідт. Керівництво збірної припустило, що втеча була ретельно спланована, що втікачки найближчим часом підпишуть контракти з якимись закордонними клубами. Тут же згадали, що з Олімпійських ігор у Сіднеї додому не повернулися молдовські борці та плавці, а збірна журналістів, яка вирушила на міжнародний турнір, уже в перший день змагань недорахувалася половини складу.
Поїздка з якоюсь командою на виїзний матч у складі групи підтримки – теж чудовий варіант для проникнення на територію тієї країни, в яку просто так потрапити звичайному громадянину вкрай складно. Візьмемо, наприклад, нещодавню (вересень 2004 року) поїздку дніпропетровського «Дніпра» на матч Кубка УЄФА до Тель-Авіва. При виїзді з Ізраїлю виявилося, що українська делегація зменшилася на кількох людей, які вирішили не чекати біля моря погоди, а сміливо взятися до справи. Адаптуватися в ізраїльському середовищі їм не вдалося: дані на втікачів передали ізраїльській поліції, яка швиденько виловила непроханих гостей і випровадила їх із країни.
При цьому можна говорити, що Україна – ще більш-менш благополучна країна щодо втікачів. Тому що те, що відбувається в низці африканських країн, змушує просто хапатися за голову. Б'ють на сполох спортивні власті Камеруну: втеча молодих гравців переходить будь-які розумні межі. За найскромнішими оцінками, за два роки з Камеруну в пошуках кращої долі поїхали близько 700 юних футболістів, більша частина яких знайшла притулок у Франції, Швейцарії та Німеччині.
Перша спільна спроба Міністерства спорту та національної федерації опустити шлагбаум на шляху неконтрольованої футбольної еміграції вилилася в постанову, яка вимагає від футбольних агентів, що заполонили країну, окрім ліцензії ФІФА, отримувати ще й місцевий папірець із печаткою. Втім, як зізнався генеральний секретар футбольної федерації Камеруну Жан Мбалла, усе це не надто серйозно. За останній рік для отримання міжнародного трансферного сертифіката до нього звернулися лише 30 футболістів.
Усі решта покинули країну, використовуючи десятки всіляких шляхів, включно з підробкою офіційних документів, підписів, зміною свого справжнього віку і навіть імені з прізвищем. «Ми безсилі, – зізнався чиновник. – Занадто багато людей зацікавлені у від'їзді футболістів із країни. Занадто великий арсенал наявних у їхньому розпорядженні засобів. Навіть якщо в нас і з'являється можливість контролю, ФІФА своїми законами тут же позбавляє нас останнього шансу».
Повертаючись до згаданих на початку розповіді албанських футболістів, зазначу, що вони покидали країну з великим задоволенням – і поодинці, і групами. І за наявними домовленостями, і, як кажуть, на удачу. Наприклад, втеча одного з найвідоміших албанських спортсменів – Руді Вати – могла б стати сюжетом для детективного роману. У березні 1991 року після матчу зі збірною Франції в Парижі, на стадіоні «Парк де Пренс», Вата прямо у спортивній формі вийшов зі стадіону і зник у невідомому напрямку.
Пізніше Руді, який опинився в Глазго, у подробицях розповів журналістам перипетії своєї втечі: «В Албанії у мене не було свободи, я не міг говорити, що хочу, думати, як хочу, робити, що хочу, вільно вибирати книги для читання і слухати улюблену музику. Як гравець національної збірної я виїжджав за кордон, але повсюди за мною слідували агенти міністерства внутрішніх справ. Саме вони вирішували, коли і як я буду тренуватися, якої довжини волосся мені носити, як часто я повинен голитися. Вони вирішували, що мені їсти і що пити. І в один прекрасний момент я вирішив покласти цьому край».
Продовження далі.