Спочатку здавалося, що втеча приречена на провал. Троє футболістів збірної Албанії втекли за добу до гри. Щойно літак приземлився в Женеві, вони вийшли з аеропорту, сіли в таксі, і більше їх ніхто не бачив. Троє супроводжувачів – співробітники спеціальної поліції – у цей час були зайняті покупками в магазині безмитних товарів.
Однак усе виявилося до смішного просто. Перед грою Вата, як і було задумано, зустрівся з групою албанських дисидентів, які жили у Франції. А після фінального свистка арбітра Вата попрощався з партнерами та тренером, вибіг зі стадіону, сів у машину, що на нього чекала, і невдовзі був на залізничному вокзалі. А вже за кілька годин він спокійно пив пиво в надійному домі за 40 км від Нанта. Усе, що він мав із собою, – $250 готівкою, сумка з ще брудними бутсами та спортивний костюм, у який він був одягнений.
Дозволу на роботу у Франції йому не дали, тож грати в професійному клубі Вата не міг. Він тренувався з командою другого дивізіону і вивчав французьку мову, переглядаючи телепередачі. І був щасливий, хоча й не знав, чи знову гратиме у великий футбол. У нього було небагато друзів, мало грошей і жодних перспектив, але й шляху назад теж не було: втеча зробила його «ворогом народу». Однак, як каже Вата, Бог почув його молитви, і комуністичний режим упав. Уже за кілька тижнів після цього Руді приїхав на відбірковий матч чемпіонату світу зі збірною Литви.
Ваті, чесно кажучи, пощастило – його примітили на матчі збірних Албанії та Північної Ірландії, після чого запропонували підписати контракт із титулованим шотландським клубом «Селтік». Албанські футболісти покидали країну сотнями, і лише одиниці витягували щасливий квиток. Один із ключових гравців нинішньої збірної Албанії – Алтин Лала – ще юнаком утік із друзями з розташування збірної країни. Але з усього колективу тільки йому, пройшовши через безліч випробувань, удалося пробитися наверх і підписати контракт із сильним німецьким клубом.
Загалом же албанців свого часу називали абсолютними рекордсменами: кількість футболістів цієї країни, які нелегально перетнули кордон, обчислювалася сотнями. Утім, не вони перші, не вони – останні. Ще після 1956 року, коли радянські війська ввійшли в Угорщину, три найсильніші гравці збірної цієї країни – Пушкаш, Кочиш і Цибор – вирішили не повертатися на батьківщину із закордонного турне. Після цього їх було оголошено «ворогами народу». У 1988 році з Чехословаччини нелегально поїхали Кубік (в італійську «Фіорентіну») і Кнофлічек (у німецький «Санкт-Паулі»), а перед ними в німецькому «Вердері» опинився 17-річний чех Вотава.
У тому ж 1988-му зі скандалом покинув Румунію і перебрався на свою історичну батьківщину до Сербії захисник «Стяуа» Белодедич. Із пригод починали свій шлях у великому футболі й деякі інші відомі в минулому футболісти. Так, білий зимбабвієць Гробелар, який зі зброєю в руках захищав родезійський режим, після його падіння опинився в Канаді, де спочатку намагався стати бейсболістом (невдовзі зрозумів, що його покликання – футбол і воротарські рукавиці «Ліверпуля»).
А темношкірий форвард Н'Дорам, який прославився виступами за французький «Нант», свого часу ризикнув нелегально переправитися на човні через річку, яка розділяє його рідний Чад і Камерун. Чи варто здогадуватися, чи склалася б його доля, якби він не зважився на переправу?
Повертаючись до шахів, варто зазначити, що емігрантів-нелегалів вистачає і в цьому середовищі. Знаменитий шахіст Віктор Корчний, який народився в Ленінграді, 1976 року поїхав на турнір до Голландії й не повернувся. Рішення було ухвалено заздалегідь, але каталізатором, що прискорив процес, стало інтерв'ю Корчного з французькими журналістами. Після опублікування якого (Корчний розкритикував СРСР за відмову від участі в Олімпіаді в Ізраїлі) шахіст зрозумів, що на батьківщині його просто з'їдять.
Радянська влада дуже чутливо поставилася до втечі видатного спортсмена. Сина Віктора Львовича за надуманим обвинуваченням посадили до в'язниці, дружину не випустили. Родина залишилася в заручниках. Як його тільки не називали – лиходієм, відщепенцем, зрадником. Невдовзі, правда, сімейні проблеми вдалося вирішити. А від'їзд на Захід, на загальну думку, продовжив шахове життя Корчного, який досі змагається з шахістами, що годяться йому в правнуки.
Дуже гучним був скандал, що розгорівся в травні 1989 року: один із найталановитіших хокеїстів Радянського Союзу, 20-річний Олександр Могильний, після закінчення чемпіонату світу, який проходив у Швеції, утік до Північної Америки. «Усе це було так давно, – згадує зараз прославлений хокеїст, який став однією з найяскравіших зірок НХЛ. – Пам'ятаю, був тоді смертельно наляканий. Боявся і за своє життя, і за життя батьків. Я розумів, що багато втрачаю. Довелося змиритися з фактом, що можу ніколи більше не побачити близьких мені людей.
Але коли тобі 20 років, то здається, що попереду – лише хороше. Безумовно, я хотів покращити своє життя, зробити крок уперед і при цьому відчував, що вдома зробити його не зможу – ні як хокеїст, ні як особистість. Мені шалено хотілося спробувати себе в НХЛ. Переді мною відчинилися заповітні двері, в які так кортіло зазирнути. У Стокгольмі мені випав шанс, який буває раз у житті, і я ним скористався. І сьогодні дуже вдячний Америці та Канаді за все, що вони для мене зробили. Але при цьому в душі завжди був і залишаюся росіянином – хоча й з американським паспортом».