ЯК Я ЗВІДСИ ПОЇХАВ
«Коли я виросту, поїду до Америки». Не те щоб я з дитинства тільки про це й думав. Але поїхав один друг, другий, і в якийсь момент здалося, що Київ порожній. Насправді все було не зовсім так, але відчуття, що я один залишився на кораблі, покинутому командою, не полишало. У мене була хороша робота – спільний проект із Канадою, розрахований на навчальний рік. Але в якийсь момент гроші закінчилися. Начальник проекту, канадець, допоміг мені влаштуватися на літо на стажування, яке відповідало профілю моєї тодішньої роботи: щось з обміну то людьми, то досвідом, влаштоване Асоціацією коледжів Канади. Я поїхав до Канади. Перед цим була ціла катастрофа з документами: ціною трьох шоколадок мені вдалося уникнути проблем з обміном старого паспорта (це був перший хабар у моєму житті), закриттям трудової книжки тощо. Квиток на літак «знайшовся» в останній день перед вильотом.
Я вперше летів на Захід. Було не те щоб страшно, але... Мама не ридала, але їй було невесело. Я заспокоював її тим, що їду на три місяці. Ми тоді подали заявку на черговий навчальний рік і якби його затвердили, у вересні треба було б починати роботу.
ТУГА КАНАДСЬКА
Я прилетів до Канади, в Оттаву. Маленьке університетське містечко, нічого цікавого. Перше, що мене захопило – тамтешня бібліотека, комп'ютеризована та з системою вільного доступу, я мало не плакав від розчулення. Вперше здивувався, коли почув місцеву англійську: у Канаді говорять трохи інакше, ніж у Британії чи Штатах. Я зрозумів, що з мовою в мене ніяк – мене розуміли досить посередньо. Стипендії, яку мені там дали, майже ні на що не вистачало: половину довелося витратити одразу на кімнату в гуртожитку. Знайомі радили подати заявку на кредит, але з моїм статусом це було складно. Усі плани поїздити, подивитися країну здавалися вельми хиткими. Я побував тільки в Монреалі. Чудове місце, варять чудову каву.
З «обміном досвідом» виникла проблема. Професор, до якого я приїхав, насправді займався зовсім іншою проблематикою, говорити нам було особливо ні про що. І робити мені в університеті було абсолютно нічого. Мені стало нудно. Я зрозумів, що в цій країні знаю тільки одну людину, та й то не надто з нею дружу. Майже весь час я телефонував друзям або сидів у себе в кімнаті: я привіз із Києва комп'ютер, підключив його до Інтернету і майже весь час проводив за якимось віртуальним спілкуванням.
Час минав, і я вирішив, що варто з'їздити до друзів в Америку, поки зовсім не закінчилися гроші та віза. Подзвонив, мені надіслали кілька листів, які тут називають запрошеннями. У посольстві США в Канаді за один день отримав бізнес-візу, заплатив за неї 50 доларів, сильно скоротивши цим свій бюджет.
ОСІЧКА
До друга в Міннеаполіс я вирішив їхати автобусом, через Детройт. На американському кордоні пропустили всіх, крім мене. Дали папірець, у якому були перераховані речі, яких мені не вистачало: докази, що в мене є гроші, зворотний квиток, якісь дурниці на кшталт «останніх рахунків за дім».
Я пожурився і вирішив летіти літаком. Купив гаманець. Ймовірно, там це більш необхідна річ, ніж штани чи сорочка. Побачили гаманець, ні про що не запитали і пустили.
Америка мені одразу не сподобалася. У Міннеаполісі було жарко; в аеропорту я заблукав і мене ледь знайшли. Друзі виглядали, як карикатурні коротунчики-товстунчики, я дивився на них з жахом, і тоді ж твердо вирішив: в Америці жити не буду.
Вечорами ми грали в бадмінтон на галявині перед їхнім приміським будинком. Це найкраще, що було зі мною в Міннесоті. Хотілося рухатися далі. Частина друзів жила в Каліфорнії. Каліфорнія здавалася гідною паломництва. Я займався Інтернетом із того самого моменту, як його «нашестя» почалося в Україні, а в Силіконовій долині жили всі ті люди, які Інтернет вигадали. Друг із Сан-Франциско купив мені квиток на літак.
ЗДАЄТЬСЯ, ПРИЇХАЛИ...
З погодою коїлося щось жахливе. Нас весь час трясло, бортпровідниці втішали і просили затягнути пояси. У Сан-Франциско, здавалося, літак приземлився з останніх сил. Я вийшов, побачив знайомого і так розгубився, що забув біля телефону-автомата записну книжку. Друг виглядав постарілим і якимось змученим. Сказав, що мені вже приготована кімната.
Якось різко і одразу я відчув себе вдома. Ми поїхали до ресторану і випили там чи то по «Текіловому заходу», чи то по «Текіловому світанку». Було відчуття свята. У місті чи то вічна осінь, чи то вічна весна. Строкатий натовп. Контраст між Каліфорнією та Середнім Заходом разючий.
РОБОТА
Я зустрів кількох своїх друзів, виглядали вони більш успішними і менш розтовстілими, ніж ті, що жили в Міннесоті. Вони усміхалися і навперебій розповідали про своє життя. Один із них привів мене на фірму, де майже весь цей народ працював: відчуття будівельного безладу, тісні комірчини, в яких сидять люди. Я був налаштований скептично. Приятель малював райдужні перспективи, казав, що фірма на підйомі і грошей буде багато. Тут треба пояснити. Американська економіка тримається на тому, що дурні або самовпевнені акціонери купують акції компанії, якщо думають про неї добре. Акції зростають у ціні і засновники-співвласники багатіють. Усі великі інтернетівські компанії, як-от «Yahoo» чи «Amazon», багаті тільки за рахунок цього, у них практично немає ні основних, ні оборотних фондів (здається, так це називалося в наших підручниках?).
Отже, я послухав приятеля і вирішив, що зайва синиця в руці не завадить. Пройшов протягом десяти хвилин інтерв'ю з менеджером компанії – безпосереднім начальником мого приятеля, отримав пропозицію на роботу, підписав папір. У ньому було зазначено, що я працюватиму 40 годин на тиждень і отримуватиму за це приблизно стільки ж тисяч – це мінімум того, що там можуть платити. Причини, з яких мене зацікавила вельми скромна пропозиція, прості – на фірмі працювали мої знайомі, робота знаходилася в місті і можна було не купувати машину. Я підписав контракт і поїхав назад до Канади.
Там на мене чекали невеселі новини. У моєму українському проекті затвердили весь бюджет, крім тієї частини, в якій була закладена наша з колегою зарплата. Отже, у Києві чекало безгрошів'я та безробіття. Я подумав, що встигну повернутися, подзвонив у Сан-Франциско і попросив купити мені квиток. Віза була ще дійсна, і мене пропустили без проблем. Я повернувся до Каліфорнії.
САН-ФРАНЦИСКО
Сан-Франциско називають найєвропейськішим містом Америки. Схоже, американці уявляють Європу своєрідно, але жити в Сан-Франциско добре. Містом можна ходити пішки або їздити громадським транспортом, який різноманітний. Я жив спочатку в російському районі. Крім програмістів там окопалися люди, які емігрували з першою та іншими «хвилями». Швидко сформувалося різко негативне ставлення до біженців і тих, хто живе за рахунок американської економіки, нічого в неї не вкладаючи. Колись вони скаржилися на радянську владу, тепер – на американську. Смішно і противно.
Я працював з ранку до вечора, приблизно по 10 годин на день. Власне, мене не примушував до цього контракт. Для більшості програмістів сидіти на роботі до 9-10 вечора – в порядку речей. Фірма швидко зростала, зростали обсяги роботи. З іншого боку, я був задоволений тим, що в мене вільний графік. Мене не контролювали жорстко, я займався улюбленою справою. Вільного часу було мало. Я втягнувся. Попутно дізнався ціну популярним міфам про російських програмістів в Америці.
Читайте також матеріал за темою: МІФИ СИЛІКОНОВОГО СЕЛА