Ми з дружиною - тридцятирічні, легкі на підйом молоді люди, яких захопила ідея підробити на просторах Апеннінського півострова. Сказано - зроблено! І ось у нас на руках паспорти із заповітними шенгенськими візами терміном на два тижні та здобутий через третіх осіб телефон нашої співвітчизниці, що живе в невеликому італійському містечку Реджо-нель-Емілія, що за півгодини їзди від Болоньї. Два дні на збори (у наших дорожніх сумках є все - від ділового костюма до електричного фена), стрімкий марш-кидок просторами рідної України, і ми опиняємося в давньому граді Львові.
Нам належить їхати в невеликому «Мерседесі», в якому лише три пасажирські сидіння, а решту місця в салоні займають посилки (замовлення мікроавтобусів здійснюється тут же, у Львові). Кремезний парубок Іван - він же водій - закинув багаж у салон, і за годину до полудня ми рвонули в бік західних кордонів батьківщини. На диво швидко подолавши серпантини Карпат, за кілька годин ми опинилися біля першого пропускного пункту на нашому шляху - Чопа. Спритний Іван зумів з ходу вклинитися своїм сталевим конем у самий початок довгої черги, тим самим заощадивши годину-другу. Кілька неприємних хвилин спілкування з надто суворою українською прикордонницею (так і боявся почути: «Ви - слабка ланка!») - і за п'ять хвилин паспорти по комп'ютеру перевіряє угорський прикордонник. Півгодини очікування на митниці. Нарешті нам дають зелене світло, Іван тисне педаль газу, і ми мчимо добротним угорським шосе.
Перше, що впадає в око: виявляється, угорці розумніші за нас. На шосе розділювальна огорожа виконана такої висоти, що світло фар зустрічних автомобілів не сліпить вам очі. Втім, забігаючи наперед, зауважу, що австрійці та італійці теж на висоті. Подорож Угорщиною запам'яталася проїздом через центральні площі сліпучо красивого ввечері новорічного Будапешта. Шкода, що в мене не було (втім, немає й зараз) відеокамери.
Уявляючи собі шлях, я не очікував, що до австрійського кордону нас доставлять того ж дня. Тож, збагнувши, що водій прилаштовується до нечисленної черги на прикордонному КПП, за яким, власне, вже починається Шенген, я здивовано подивився на годинник. Пів на дев'яту вечора. Нічого примітного, якщо не враховувати, що віза в нас починалася з нуля годин наступного дня! Але угорець проштампував паспорти, лише побіжно зазирнувши в салон, а австрійські печатки з'явилися в наших документах ще швидше. І Іван летить уперед, відчайдушно чортихаючись, що буде три з половиною години (майже через усю Австрію) везти нелегалів!
Нічна імла приховала від нас красу альпійських перевалів, про які нагадував лише здавлений біль у вухах та силуети старовинних замків високо в горах, так підсвічені вогнями, що їх було видно за десятки кілометрів. Як не намагався, кордон з Італією розгледіти не зумів. Зате на підступах до Венеції нас огорнув густий туман - зовсім поруч Адріатика. До Болоньї ми під'їжджали під акомпанемент найсильнішої зливи. Це при тому, що всю Східну Європу та Австрію скував мороз у 10 градусів.
О четвертій ранку, під'їхавши до залізничного вокзалу Болоньї, Іван оголосив, що його місію закінчено. Болонья дуже гарне місто, але коли я дивився вслід віддаленому мікроавтобусу, у мене защеміло серце. Західна Європа стала реальною.
Нечисленні знання італійської, почерпнуті з розмовника, дозволили нам купити не найдорожчі квитки на електричку до Реджо, а вроджена кмітливість підказала, що, наслідуючи приклад інших пасажирів, ці квитки потрібно закомпостувати тут же на вокзалі.
Таким чином, о шостій ранку, після дев'ятнадцяти годин шляху (приблизно стільки їде поїзд Київ - Луганськ!) дорогами чотирьох країн ми опинилися в кінцевій точці нашої подорожі. Реджо-нель-Емілія зустрів нас теплим сонячним ранком, по-кавказьки пряним повітрям і абсолютно непривітною в телефонній розмові землячкою. На додачу на місцевому вокзалі не виявилося камери схову.
Втім, у нашому розпорядженні була адреса консервного заводу десь під Неаполем із божевільною зарплатою в 1,75 євро на годину і майже безкоштовним гуртожитком. Але їхати туди не хотілося. Тож, зваливши сумки на плече, ми рушили в бік ймовірного центру міста для огляду пам'яток. Був ранній суботній ранок, щойно починали відчинятися всілякі крамнички та кафе, кудись поспішали нечисленні перехожі. Ми зупинилися перепочити на якійсь площі. І тут мою увагу привернув хлопець, який неспішно прогулювався неподалік, одягнений аж надто по-нашому. Мені лишалося тільки підійти й поставити просте запитання: «Земляк?» На що послідувала ствердна відповідь - молдаванин. Уже щось. Розговорилися. Виявилося, Саша вже чотири роки на заробітках в Італії, а в Реджо третій день. «За пару годин на тому краю площі в парку почнуть збиратися наші, - каже він. - Зустрічаються майже щодня. Особливо тут їх багато у вихідні. Хтось приходить у надії почути про вакансію, хтось просто побалакати».
У результаті вже опівдні я виявився власником півдюжини корисних телефонів і величезної кількості не менш корисної інформації. Так, ми винайняли кімнату на двох за 16 євро на день (з умовою користуватися душем не більше трьох хвилин), а сердобольні жінки повели нас на безкоштовний обід у Карітас.
Клянуся, ця історія стане сімейним переказом. Ні, не тому, що все було так погано. Швидше, навпаки. Біля входу в каритас зібралися переважно українці, грузини та з десяток вельми охайних чорношкірих. Двоє молодих італійців, напевно волонтерів, роздають номерки (всього я нарахував близько вісімдесяти) і потім по кілька осіб запускають усередину. Приміщення виявилося набагато охайнішим за нашу заводську їдальню. Мені дали піднос, на якому в одноразовому посуді було кілька страв: зелений горошок і соя під соусом, шматок курки, тарілка квасолі під соусом, булочка, шматочок кексу і майже повний стаканчик мартіні. І все це в такій кількості, якою цілком задовольнився б вибійник після зміни на шахті. Крім того, всі охочі могли взяти з собою сухий пайок, загорнутий у паперовий пакет. Далі мені пояснили, що це денний каритас. Зовсім неподалік є вечірній, але на різдвяні свята він закритий.
Так само неважко можна вирішити проблему нічлігу при місцевій церкві, де деякі провели більше місяця, поки шукали роботу.
Наставав вечір, і ми почали аналізувати зібрану за день інформацію. Розклад виходив наступний. Для чоловіків робота можлива тільки на будівництві, за яку ще треба поборотися. Поруч як живий приклад стояв Андрій, четвертий місяць, який харчується в каритасі. І це притому що він уміє класти плитку, а я не дуже. Роботи на будівництвах не передбачається щонайменше до десятого числа з огляду на святкування, наші ж візи дійсні до восьмого. Для жінок єдина можлива робота, до того ж важка, - у сім'ї по догляду за літніми італійцями. І за неї треба заплатити до тисячі євро місцевому ділку Лоренцо.
— Літня — це не вона, — тут Андрій показав на даму, років добре за сімдесят, яка неспішно котилася на велосипеді перед автобусом, водій якого навіть не думав їй посигналити. — Переважно українок наймають для догляду за дев'яностолітніми старими, серед яких дуже багато душевнохворих. Для деяких така робота перетворюється на кілька років пекла.
— А мій дід, — заперечує Валентина з Тернополя, — не дозволяв мені прокидатися раніше дев'ятої і приносив каву в ліжко! У мене була своя кімната з телевізором і відео. Але зовсім нещодавно він помер — і я ось знову на «біржі».
На другий день я вже досить упевнено вихоплював з натовпу наших співвітчизників. Багато хто був із пакетами одного місцевого супермаркету, де продукти коштували майже вдвічі дешевше. Скажімо, при звичайній ціні хліба в два євро, там він коштував євро і двадцять центів. А ще на околиці є район з назвою Кассар Мадзукі, де по вихідних зупиняються буси з українськими номерами. Здебільшого вони розвозять посилки, але також тут завжди можна купити свіжу пресу, новинки відео і, звісно ж, сало, солену рибу та огірки, які місцеві мешканці чомусь не їдять.
Італійці виявилися вельми добродушними людьми. Пару раз заблукавши, я говорив перехожим назву потрібної вулиці, і ті, самі не знаючи, забігали в найближчу крамничку, щоб потім пояснити мені, - за кілька днів я вивчив півсотні італійських слів. Пам'ятаючи про мету нашого приїзду, я намагався знайти місцеві агентства зайнятості, але вони були закриті. Час минав, усі міські пам'ятки були сфотографовані, фінанси вичерпувалися. І нами було прийняте героїчне рішення: вважати цю поїздку туристичною і, відповідно, змотувати вудки. Що ми й зробили.
Що ж, як кажуть - усе пізнається в порівнянні. Які висновки з цієї поїздки зробив для себе я? Звісно ж, наша людина, звикла до всього, на просторах Італії не пропаде. Питання в тому, які цілі вона переслідує. Ціною героїчного вкалування від зорі до зорі та побачень з коханою людиною раз на тиждень (безліч прикладів, коли чоловік із дружиною працюють, здавалося б, в одному місті, але на відстані п'ятдесяти кілометрів один від одного) накопичити достатню суму, щоб забезпечити собі безбідне життя протягом п'яти років на батьківщині? А далі? Шанси стати хоча б «другосортним» громадянином Європи мізерні. Тисячі робітників, що прожили тут уже не один рік, маючи на руках permesso (дозвіл на роботу), навіть не можуть винайняти квартиру для житла. Мені заперечать: а що на батьківщині? І будуть певною мірою праві. Але я став менш категоричним у своєму бажанні перетворитися з інженера-будівельника на поденника.