Деякі країни досі змушують своїх громадян отримувати виїзні візи
Кореспондент «Lenta.ru» згадує минуле і розповідає про країни, які ніяк не хочуть відпускати своїх громадян.
Радянське минуле
Межею мрій для багатьох радянських туристів була Прибалтика. Незважаючи на те, що Литва, Латвія та Естонія входили до складу СРСР, відпускники не завжди могли вирушити туди у відпустку, однак не всі цього й хотіли. Радянські громадяни обирали відпочинок на морі – Крим, курорти Кубані або потопаючий у зелені Батумі. Звісно, були й ті, хто хотів побачити Париж.
Незважаючи на те, що таких були одиниці, радянське законодавство все одно чітко прописувало механізм отримання виїзної візи для туристів, які вирішили провести відпустку за кордоном.
Спочатку мандрівник мав написати на себе розгорнуту характеристику. Крім іншого, в ній необхідно було вказати інформацію про місце роботи та стаж, докладно розповісти про дружину та минулі (якщо такі були) виїзди за кордон. Характеристику обов'язково мали підписати директор підприємства, де працює людина, секретар парткому або голова профкому. Тим, кому ще не виповнилося 28 років, необхідно було також отримати підпис секретаря комітету комсомолу.
У списку необхідних документів значилися ще кілька підписів та різних печаток. Багато з тих, до кого «прохач» приходив за «дозволом», вважали своїм громадянським обов'язком поставити йому запитання з найширшого кола тем – починаючи від релігійної приналежності і закінчуючи уподобаннями в їжі.
Як згадувала моя бабуся, наприкінці 80-х, яка отримувала візу та закордонний паспорт для поїздки в США до сина, один із чиновників цілком серйозно цікавився у неї, як вона ставиться до бургерів та картоплі фрі. Бабуся, звісно, до них ніяк не ставилася – вона їх до поїздки не куштувала. Втім, візу вона в результаті все ж отримала.
Коли всі документи були зібрані, характеристику мала затвердити комісія райкому КПРС. На комісії здобувачеві візи ставили різні запитання про громадські справи, особисте життя тощо. Одна невірна, на думку чиновників, відповідь – і візу вже було не отримати.
У разі, якщо схвалення все ж було отримано, здобувач отримував об'ємну анкету, що займала обидві сторони аркуша формату А3. У ній вказувалися різні дані про себе та родичів, у тому числі й не найближчих – наприклад, дружині брата.
Останній крок: звернення до компанії, що займається виїзним туризмом, – «Інтурист» або «Супутник». Тут прохачеві також могли відмовити в путівці, якщо власна перевірка показувала його не надто благонадійним.
До речі, при видачі закордонного паспорта внутрішній забирали. Отримати його назад можна було тільки після повернення на батьківщину. Схожі правила діяли і щодо відряджених, і щодо іноземних громадян, наприклад тих, хто навчався в радянських вишах.
Сучасні реалії
У XX столітті виїзні візи діяли в кількох країнах. У Німеччині подібна практика була поширена за часів Третього рейху, в Італії – з 1933 по 1945 рік. Дозвіл на виїзд за кордон на Кубі й зовсім потрібно було отримувати аж до 2013 року. При цьому, якщо громадянин цієї карибської країни покине батьківщину більш ніж на два роки, його автоматично позбавляли громадянства.
На сьогоднішній день інститут виїзних віз частково продовжує працювати в п'яти країнах світу. У Саудівській Аравії та Катарі дозвільні документи мають оформлювати працюючі тут іноземці. Візу вони можуть отримати лише після того, як роботодавець видасть їм документ про відсутність у нього претензій.
В Ірані діють обмеження для євреїв. За законами цієї країни, вони не можуть направлятися безпосередньо в США або Ізраїль. Крім того, вони можуть отримати виїзну візу лише в тому випадку, якщо аналогічного документа немає у їхніх родичів.
У Непалі дозвільні документи зобов'язані отримувати лише ті, хто направляється за кордон на роботу.
При цьому на даний момент у світі залишається дві країни, всі громадяни яких без винятку зобов'язані отримувати виїзні візи. Йдеться про КНДР та Узбекистан.
В останньому необхідність отримання віз пояснюють захистом країни від тероризму. Ймовірно, влада вважає, що громадяни Узбекистану за кордоном можуть приєднатися до якихось екстремістських організацій, однак багато жителів країни вважають, що така система спрямована на обмеження відтоку з країни людей, які їдуть за кордон у пошуках кращого життя.
Виїзна віза в Узбекистані коштує 25 доларів, термін її дії становить два роки. При цьому при виїзді за кордон без дозвільних документів законодавством країни передбачаються великі штрафи, і навіть позбавлення волі на строк до 10 років. Документи на візу потрібно подавати щонайменше за 30 днів до запланованої поїздки, термін розгляду документів – 15 днів.
Цікаво, що пакет документів, окрім звичних закордонного паспорта, фотографій та анкети, включає і кілька досить екзотичних. Наприклад, дівчині віком до 35 років потрібно надати в паспортний стіл дозвіл на виїзд з країни від чоловіка, батька або брата.
Втім, такі заходи не зупиняють сотні тисяч громадян Узбекистану від поїздок за кордон. Щоправда, більшість із них покидає країну зовсім не з туристичною метою.