Люди в синьому
«Якщо ти йдеш на «Челсі», на тобі має бути хоч щось синє!» - пиляв мене приятель, коли ми пробиралися до заповітного стадіону крізь бурхливе море синьо-білих футболок, кепок і шарфів з логотипом Chelsea. На жаль, із синього на мені були тільки, мабуть, шкарпетки. Зате краватка за іронією долі була яскраво-жовтого кольору. А це колір клубу «Евертон» - команди, яка мала того дня зіткнутися з «Челсі». Від гріха подалі я сунув ворожий аксесуар у кишеню і кинувся до намету, де здоровенний хлопець на лондонському кокні розхвалював свій товар - «правильні» сині футболки з номером «один» і написом Abramovich на спині.
Задоволення відчути себе Романом Аркадійовичем коштувало десь близько 40 фунтів стерлінгів, і я було поліз за гаманцем, але, уявивши, як я виглядатиму в цьому вбранні у своїй гостьовій ложі, куди один квиток коштує 575 фунтів, та ще поруч із живим прототипом, я тут же сунув фунти назад. Тим більше що мене заздалегідь попередили: на стадіоні я маю косити під олігарха - напередодні Sun написала, що Російський економічний форум у Лондоні, а відповідно і футбольний матч «Челсі» - «Евертон» прикрасять своєю присутністю триста російських мільйонерів. Оскільки таких приїхало значно менше, хтось жартома сказав, що московські журналісти та піарники мають усім своїм виглядом заповнити брак олігархоодиниць, аби не засмутити довірливих англійців. І ми їх заповнювали як могли...
Масонські ложі
У свою VIP-ложу ми продиралися через кордон охорони та сонм в'їдливих, але ввічливих адміністраторок, що вивчали наші квитки на просвіт. На ліфті піднялися кудись нагору й потрапили у вузький звивистий коридорчик, у якому, як хтось із присутніх пожартував, двом Бендукідзе не розминутися. Непримітні дверцята з лівого боку коридору й виявилися пресловутими воротами, що вели до обителі фанатів світу цього. Саме за цими дверима, як каже лондонська поголоска, продаються й купуються футбольні команди, нафтові компанії та парламентські фракції. «Тут зазвичай вболівають товариші з Москви, тут - люди з «Сибнафти», тут - із «Нафта-Москва», тут Роман Аркадійович і його особисті гості, а це - ваша ложа», - супроводжувач привідкрив двері до невеличкої кімнатки, що більше скидалася на офіс маленької, але успішної компанії. До послуг гостей - крихітна гардеробна, кухонька, скромний шведський стіл на десять страв в італійському стилі, цілком пристойні вина, вишколена обслуга та приголомшливий вид із вікон: велетенська чаша стадіону «Стемфорд Бридж» видна як на долоні. Там уже шаленіли синьо-білі трибуни, там уже починалася Гра. Втім, щодо великої літери - це я погарячкував...
Звичайний челсізм
Про безталанний матч «Челсі» - «Евертон» написано й сказано чимало. Якщо підсумувати враження, то по полю досить ліниво бігали двадцять два мільйонери, намагаючись довести одному мільярдерові, що це і є гра світового рівня. На нашій трибуні навіть укладали парі - кожен скинувся по двадцятці й загадав підсумковий рахунок матчу. Не вгадав ніхто: 0:0 не прогнозували навіть заядлі скептики, а тому всі фунти повернулися їхнім власникам.
То чи варто було перелітати Ла-Манш заради того, щоб, як висловився один із VIP-гостей, подивитися гру двох дворових команд? Варто! Це треба бачити, як британська національна гордість сплавлялася з російською національною ідеєю! Як величезний стадіон в єдиному пориві підводився під «Калинку-малинку» і тут же ревів: «Челсіііііііііі!!!» Треба бачити, як при цих звуках підводився сам Роман Абрамович, витягуючись у струнку, - наче під гімн СРСР. Як схоплюються і волають тисячі підданих Її Величності в той момент, коли нападник «Челсі» виходить на лінію воріт супротивника. А разом із ними так само схоплюється і волає онук першого президента Росії.
Що сталося з недовірливими та чопорними британцями, які безоглядно закрутили роман із російським Романом? Абрамовичу вони, схоже, готові пробачити все: і розгромний рахунок у грі з «Монако», і його незрозуміле багатство, і суперечливу роль у справі «ЮКОСа», і те, що живе він не в правильній Белгравії, а в районі, де по сусідству відгрохали собі несмачні вілли саудівські нувориші. Як зауважив хтось із присутніх, «він Абрамович, і це багато що пояснює...».
На російській хвилі
«Абрамович усе зрозуміє і всього навчиться, дайте йому тільки строк!» - кажуть англійці. «Він нічого не забув і нічого не навчився!» - жовчно шепочуть лондонські росіяни. А таких, за неофіційними підрахунками, у британській столиці та околицях проживає до 200 тис. Більша частина з них - студенти, що ледь зводять кінці з кінцями, напівлегальні іммігранти та люди, які працюють за тимчасовими контрактами. Але є й інші - багаті, успішні, освічені, англізовані до мозку кісток лондонські росіяни, що осіли у вікторіанських особняках у Челсі, Мейфері чи Найтсбріджі. Саме вони визначають російську погоду в британському домі.
Ця Москва-на-Темзі будувалася у два прийоми. Першу російську хвилю прибило до берегів Альбіону в першій половині 90-х вітром кооперативів, спільних підприємств та початкового етапу приватизації. Другу - на рубежі століть - дефолтом, оптимізованими податковими схемами, нафтобарелями та путінською вертикаллю влади. Цікаво, що представники цих двох російських хвиль терпіти один одного не можуть і займають прямо протилежні позиції щодо феномену Абрамовича.
«Так, Ромочка дуже милий і поводиться скромненько, але ви знаєте, як він заходив на Братський алюмінієвий? А там же всі мої друзі... Як йому після цього подати руку?» - запитувала мене чарівна представниця першої хвилі на світському рауті «Російська рапсодія».
«Вони сиділи тут у Лондоні на своїх товстих гаманцях у той момент, коли ми в Москві, зокрема й Роман, задихалися під завалами дефолту», - за п'ять хвилин просвіщала мене не менш приємна леді з другої хвилі, блищачи брильянтом розміром із «Кох-і-Нор».
«Абрамович? Повірте мені, років через десять королева посвятить його в лицарі, і всі його будуть величати Sir Roman», - щебетала чарівна піддана Її Величності в десятому коліні.
На питання ж про Платона Абрамовича Єленіна всі три дами відреагували однаково - зморщили носики.
То що ж сталося з туманним Альбіоном? Чому нехитрий Роман Аркадійович Абрамович з його не надто вдалим «Челсі», п'ятиденною щетиною і сором'язливою дитячою усмішкою так інтригує англійців? І чому Борис Абрамович Березовський - з харизмою, кремлівськими таємницями, звучним псевдонімом і аурою жертви путінського режиму - сохне від нудьги і загальної байдужості по той бік Ла-Маншу?
Залізниця імені Абрамовича
На це питання відповіді особисто в мене немає. Є лише інтуїтивне припущення. Мені здається, що всі чоловіки незалежно від віку, становища і національності поділяються на дві рівновеликі категорії. Перша - це ті, кому в дитинстві батьки подарували іграшкову залізницю (ту саму, майже справжню, з перевідними стрілками і розкішними червоними вагонами, у віконцях яких, якщо придивитися, можна побачити крихітних пасажирів). А друга - ті, кому її батьки купити так і не змогли. Перші - швидко награлися, запхнули її у велику гарну коробку, закинули на антресолі і забули. Такі люди швидко дорослішають, швидко багатіють, але вже не отримують кайфу від керування справжньою залізницею. Так, вони блискуче розумні, але при цьому, на жаль, нудні і жовчні, бо назавжди втратили дитячий блиск в очах (нехай пробачать мене Платон Абрамович Єленін, а також власник «Гарродса» Аль-Файєд і десятки саудівських принців, міцно осілих на Британських островах).
Другі ж, кому доводилося спостерігати за казковою іграшкою тільки з-за шибок вітрин «Дитячого світу», теж роблять кар'єру, заробляють купу грошей, але назавжди залишаються трохи дітьми, які все своє подальше життя шукають Свою Іграшкову Залізницю. А знайшовши, граються в неї самозабутньо і серйозно. Судячи з усього, Роман Аркадійович, якому в дитинстві було явно не до дорогих іграшок, свою залізницю нарешті знайшов. І, на мою думку, цим безмірно щасливий. Навіть коли «Челсі» на останніх хвилинах так і не зуміла вкотити м'яч у ворота «Евертона», Роман Аркадійович, виходячи зі своєї президентської ложі, лише розвів руками, процитувавши оточуючим кінцівку відомого анекдота про коня: «Ну вибач, мужику, не змогла...» І усміхнувся своєю фірмовою, сором'язливо-дитячою усмішкою. Ну а який же англієць не любить дітей?!