Візу до Сирії заздалегідь робити не потрібно – на кордоні або в аеропорту її можна поставити в паспорт за невеликі гроші ($20), витративши порівняно небагато часу. Самотні російські жінки вміло користуються цією слабинкою закону, заповнюючи аеропорт Дамаска своїми тілами в пошуках багатих арабських чоловіків. Просто дивно, як їх у нас багато – самотніх, спраглих, від 17-ти до 30 років, пофарбованих у білий колір і жадібних до іноземної ласки. Їх не пускають до Європи, їм відмовляють у шенгенських візах, на них навіть в аеропортах Єгипту дивляться з підозрою, а до Сирії та Лівану взагалі можуть запросто не пустити. Самотніх молодих жінок з колишнього Союзу тут не шанують. Втім, побачивши за спиною дружини загрозливий відблиск моїх окулярів, сирійські прикордонники, які було зацікавилися дружиною, вирішили особливо не сперечатися.
Справа була о третій годині ночі за місцевим часом, після сорока хвилин, проведених у черзі до пункту обміну валюти. Міняйло у кожного відвідувача з'ясовував подробиці особистого життя, що приносило йому масу задоволення. Тому моя вам порада – після прильоту не біжіть на паспортний контроль, як це роблять усі російськомовні туристи: займайте чергу на обмін валюти, бо за візу беруть лише сирійськими фунтами.
У Дамаску ми оселилися в «культовому» готелі «Султан», який, незважаючи на його культовість, виявився досить непоганої якості (для своїх $27). Тут нам довелося вперше познайомитися з національним сирійським сніданком: пита, джем, масло, кефір, чай, кава. Цей сніданок без найменших змін подають у всіх без винятку готелях, що зустрілися нам і в Сирії, і пізніше в Лівані, ніби їх змушували заучувати рецепт насильно. Дуже кумедно, що офіціант обов'язково запитає у вас: «Чай чи «Нескафе»?» – забезпечивши тим самим безкоштовне промо компанії «Нестле».
Дамаск – найдавніше місто на Землі. Взагалі-то, кожне місто в цьому регіоні вважає себе найдавнішим. За тиждень нашого перебування про це нам скромно нагадували в Дамаску, Алеппо, Біблосі та Баальбеку. Ми не сперечалися – це ж дуже складно визначити, хто з них давніший. Це було давно.
Вабить, втім, не стільки давнина, скільки те, що нашарування цивілізацій і культур створили абсолютно неповторний колорит цих місць. У Дамаску, як і повсюдно в Сирії, багато найбільших мечетей були свого часу, після арабського завоювання, перебудовані з християнських церков, які, своєю чергою, засновані на фундаментах давньоримських храмів (нерідко продовжуючи традиції передньоазійських язичницьких капищ). Тобто на місці, скажімо, Великої мечеті Дамаска свого часу стояв храм арамейського бога Бела. Прийшли римляни й перебудували його на храм Юпітера, обнісши за звичкою колонами. Візантійські християни колони залишили, але додали кілька нових віянь епохи і стали поклонятися тут Ісусу – рівно до тих пір, поки не з'явилися мусульмани. Їм залишалося тільки додати мінарети, все інше залишилося стояти.
Мечеть і сьогодні виглядає багато в чому як візантійська базиліка: на зовнішніх стінах збереглися розписи у вигляді трав, дерев і палаців. Іслам забороняє зображати творіння людських рук, але в Дамаску це мало кого хвилює, бо тут головне – спадкоємність епох, і людям звично тисячоліттями ходити в одне й те саме місце молитися богу, а якому – це не так уже й важливо.
Тож храми Сирії зберегли всю чарівність століть. У Великій мечеті похована голова Іоанна Хрестителя (візуально впізнати його не вдається), сюди приходять молитися і християни, і мусульмани – останні називають його пророком Ях'я. Поруч із мечеттю похований знаменитий Саладін, який добряче насолив хрестоносцям, а трохи далі, в медресе Захірія, – його гідний продовжувач Бейбарс, який остаточно вигнав християн зі Святої Землі. Обох у Сирії дуже шанують.
А за кілька кілометрів від центру міста стоїть гігантська, із золотим куполом мечеть Сейїда-Зайнаб, одна зі святинь для шиїтів усього світу. Сюди на десятках мікроавтобусів приїжджають місцеві шиїти, але ще більше тут іранців – у чорних тюрбанах, із закутаними в чорну мантію жінками. В образі самої мечеті також багато іранських традиційних елементів – блакитні із зеленим розписи та довгі тонкі мінарети, дуже схожі на Самарканд. До речі, до шиїтських мечетей чоловіки й жінки ходять через різні двері.
Окрім релігійних пам'яток, у Дамаску не так уже й багато визначних місць. Місто надто сильно виросло з тих пір, як тут лютували Саладін і Бейбарс. Цікаве видовище становить хіба що християнський квартал біля східних воріт Старого міста – тут на невеликому клаптику зібралися всі конфесії християнського світу. Мароніти, вірмени, греки-православні та греки-католики, сирійські католики та протестанти – усі вони примудрилися побудувати тут свої церкви й при цьому мирно співіснувати, спаяні спільним прагненням вижити в мусульманському оточенні. На жаль, більшість церков відкриваються лише для служб, а в решту часу дня зачинені.
Загалом у Сирії живе безліч християн. На північний захід від Дамаска міста Сейднай і Маалула суцільно населені маронітами, які залишилися там ще з домусульманських часів, і всіяні мальовничими церквами та монастирями. У Сейднаї зберігається ікона, написана, за переказом, самим святим Лукою: мусульмани шанують її не менше за християн, і обидві конфесії мають знімати взуття при вході, хоча Євангеліє, на відміну від Корану, цього не приписує. Там же збереглися візантійські фрески та багато іншого, але найцікавіше – це зовнішній вигляд сирійських християн, їхня поведінка, а також молитви, написані арабською на старих фресках. Втім, у Маалулі донині збереглася давня арамейська мова, чим жителі міста дуже пишаються, бо арамейською говорив сам Христос, для якого іврит був приблизно як для нас церковнослов'янська.
Далі буде.