Усього збереглося 17 норій, маленьких і великих, у більш-менш задовільному стані. Більшість із них можна оглянути зблизька або навіть видертися кам'яними сходинками до основи колеса. Між іншим, саме звідси, з Близького Сходу, хрестоносці принесли в Європу ідею водяних млинів – як, зрештою, і вітряних.
До речі, спадщина хрестоносців посідає в Сирії та Лівані не останнє місце серед пам'яток архітектури. Бурхливі політичні передряги XI–XIII століть залишили свій слід передусім у достатку замків, яких тут не менше, ніж у долині якоїсь Луари. Замки будували і самі хрестоносці, і їхні противники – мусульмани. Особливість замків у тому, що взяти його приступом не завжди можливо, тому ті, хто тримав облогу, застосовували різні хитрощі, як-от отруєння води, троянський кінь, лазутчики й зрадники. У результаті замки переходили з рук у руки без значних руйнувань, а нові власники їх ще й заново укріплювали. Тривало це доти, доки нарешті далекобійна артилерія не довела людству, що всі ці замки – безглуздя.
Тепер за кожну фортецю сирійський уряд стягує фунти, і після п'яти-шести відвіданих замків їхні назви та зовнішній вигляд мішаються в голові. Залишаються тільки історичні паралелі: ось тут була штаб-квартира секти асасинів, тут жив Саладін, тут він теж хотів жити, але так і не зміг проломити стіни й забрався в № попередній і таке інше.
Насамперед варто відвідати знаменитий сирійський Крак-де-Шевальє, за 60 кілометрів на захід від міста Хомс. Сам Хомс не становить нічого примітного – велике, галасливе, нецікаве місто, – але туристи їдуть сюди саме для того, щоб узяти мікроавтобус до Крак-де-Шевальє, замку хрестоносців XII століття. Замок зберігся ідеально, з усіма його приміщеннями, таємними ходами назовні, рядами стін і башт. Окрім житлових приміщень, усередині були стайні, зали для ігор і урочистостей, церква, склади та багато іншого, що дозволяло лицарям-госпітальєрам жити тут в умовах облоги кілька років. Єгипетський султан Бейбарс у XIII столітті зумів-таки неймовірними зусиллями розламати зовнішню стіну, але за нею виявилася стіна внутрішня, набагато міцніша за першу, після чого султан так засмутився, що виманив хрестоносців назовні обманом і дав можливість безперешкодно забратися до Європи.
Сьогодні європейці платять за вхід до замку по $6 за голову (студенти – 20 центів). Щоправда, зовнішнє, приголомшливе враження про замок виявляється оманливим – усередині, коли шниряєш темними казематами й кам'яними мішками кімнат, чарівність сильно спадає.
Замки Сирії та Лівану можна вивчати не один тиждень. Пристойна цитадель збереглася майже в кожному місті. Одна з найвеличніших – у місті Алеппо, другому за величиною в Сирії. Сам Алеппо – місто ринків, їх тут напрочуд багато. Торгують усім, причому не лише араби, а й турки. Судячи з реплік торговців, російські обличчя тут не дивина; наші співвітчизники, утім, їдуть в Алеппо зовсім не цитадель дивитися, а займатися човниковим бізнесом. Ми ж вирушили до фортеці (її хрестоносцям так і не вдалося взяти) і спостерігали з висоти брустверів панораму міста й околиць.
Арабські міста зіпсував бетон. Саме після винаходу бетону вони втратили більшу частину свого колориту й перетворилися на запорошено-сірі звалища будівельних матеріалів. Бетон усюди: з нього зроблені житлові будинки й більшість громадських будівель, він валяється у вигляді шлакоблоків на всіх пустирях, лякаючи стирчущим іржавим дротом, з нього будують і мечеті, після чого їх уже нікому не хочеться фотографувати. Усе це вкриває бетонний пил, і в підсумку з висоти пташиного польоту барвисте східне місто, яке пережило не одне тисячоліття, виглядає як безглуздий цементний завод.
Отже, після п'ятого дня нашого перебування в країні ми зробили висновок, що достатньо побачили Сирію. Ми подивилися Дамаск, християнські святині, бачили Пальміру й Хаму, Хомс і Алеппо, відвідали десяток кам'яних мішків-фортець. На решту відпустки в нас був заброньований готель на березі Середземного моря в ліванському Біблосі.
Ліван налякав, захопив і вразив. На кордоні, куди ми прибули на допотопному мікроавтобусі з міста Хомс, нам поставили виїзний штамп Сирійської Арабської Республіки, але впускати до Лівану не захотіли. Прикордонний офіцер заявив, що досягти його країни можна лише повітряним шляхом. Я поінформував його, що телефонував до посольства і що там вважають інакше. Він слушно зауважив, що йому тут видніше. Я сказав, що вилітаю з Бейрута і маю броню в готелі в Біблосі. Він відповів, що для нього це все дитячий лепет.
За пів години суперечок англійською та французькою мовами з'ясувалося, що справа в моїй дружині – незаміжніх жінок від 17 до 30 років до Лівану не пускають принципово. Ось тут і стала в пригоді фальшива копія свідоцтва про шлюб англійською мовою, завірена лівою печаткою нібито нотаріальної контори. Цей чудовий документ я змайстрував на домашньому комп'ютері й тут-таки роздрукував. Наші паспорти й оригінал свідоцтва про шлюб не справили на ліванців жодного враження, а грубою фальшивкою вони просто замилувалися. Візи були відкриті негайно (по $17), і весь колектив прикордонної застави привітав нас на ліванській землі.
Ліван – країна контрастів. Насамперед це стосується релігійних засад населення, яке ділиться приблизно порівну на сунітів, шиїтів і християн. Треба сказати, що й сирійські мусульмани вірять у бога серйозно. У крамницях і кафе нерідко можна бачити продавців, які моляться. Половина жінок на вулицях ходить у чорних хустках і з напівзакритими обличчями (щоб тканина не спадала з обличчя, деякі сирійки еротично тримають її зубами). У Лівані ж мусульманські родини взагалі виглядають фанатичними.
До пляжу нашого готелю в Біблосі рано-вранці стікалися кілька таких сімей: двоє-троє чоловіків, сім-вісім жінок. Закутані в усе чорне, із закритими головами, обличчями, ногами, у чорних рукавичках, вони, бідолашні, навіть не могли торкнутися води, і вираз їхніх мовчазних облич при вигляді моєї дружини, що фиркала від задоволення в теплій прозорій воді, залишився для нас загадкою. Найімовірніше, вони вважають, що так і має бути, і не засмучуються. Але коли ми на них дивилися, нам ставало сумно.
Щоб не провокувати шок місцевого населення, найкраще купатися і загоряти саме в Біблосі – найбільш просунутому острівці європейської цивілізації в Лівані.
До речі, у Сирії теж є море. Принаймні, так стверджують географічні карти та деякі з путівників. Але, кажуть, готелів там мало, а морська вода забруднена понад міру, тож купання не приносить особливого задоволення. Втім, я підозрюю, що туристи не їдуть туди через сирійців: під час купання білої людини вони напевно збираються великими юрбами і безперервно стежать за його пересуваннями, а то й пливуть за ним. Принаймні – мені так здається.
У Біблосі нічого подібного не відбувається. Сюди приїжджають «відірватися» представники золотої молоді Лівану. Вони одягаються за європейською модою, ходять до маронітських чи вірменських церков (останніх у Лівані – особливо багато), їдять у ресторанах і піцеріях, п'ють колу. У Біблосі є навіть «Піца-Хат» і кафе-кондитерські з французькими круасанами. Життя тут набагато дорожче, ніж у сусідньому місті Триполі, але настільки ж і комфортніше. У Сирії, та й у північній частині Лівану, усього цього практично немає. До речі, у Сирії замість не знайденої нами продукції компаній «Кока-Кола» чи «Пепсі» ми виявили місцеві аналоги з поетичними назвами – «Угаріт Кола» та Cheer Up (замість 7 Up).
Крім того, Біблос цікавий і тим, що тут зібрані залишки десятків культур, які послідовно змінювали одна одну на ліванському узбережжі останні п'ять-шість тисяч років. Аморити, гіксоси, філістимляни, фінікійці, греки, римляни, візантійці, араби й хрестоносці, а потім знову араби й турки – усі вони намагалися залишити в цьому місті свій слід. У результаті цього сьогодні центральна частина Біблоса являє собою суцільні розкопки: з-під землі витягують дедалі нові й нові архітектурні пам'ятки, які тут же переміщують убік, щоб звільнити місце для ще давніших фундаментів. Особливо цінні знахідки переміщують до Національного музею, а бруківку та залишки колон залишають у Біблосі.
Тут ми неквапливо відпочивали три дні, змиваючи з себе в Середземному морі пил міст, базарів і пустелі. В останній день перебування в Лівані ми вирушили до Бейрута. Не скажу, що столиця залишила у нас позитивне враження. Тут було б саме час знімати фільми за мотивами Апокаліпсиса. Гігантська кількість допотопних, сморідних автомобілів, помножена на повну відсутність правил дорожнього руху, створює відчуття паніки.
Щось подібне вже було зі мною якось раз у Каїрі, але там я, принаймні, знав, де готель, а в Бейруті в нас був лише вечір перед посадкою на літак, який злітав глибокої ночі. У результаті, зазнавши поразки у спробах пояснити таксистам, що ми хотіли б побачити центр міста («Тут усюди центр» – була відповідь), ми вирушили на пару годин у Баальбек – перлину Лівану та всього Близького Сходу.
Храмовий комплекс у Баальбеку зберігся для цих місць просто ідеально, враховуючи майже двотисячолітній період амортизації. Два гігантські святилища, побудовані в римському стилі, за розмірами перевищують усю спадщину античності, яку ми бачили дотепер, разом узяту. Вони можуть затьмарити навіть афінський Парфенон – за розмірами та за ступенем збереженості. Ми приїхали сюди до самого заходу сонця: по-перше, тому що хотіли зафіксувати гру оранжевих світлотіней, а по-друге, така була воля Аллаха, який підсунув нам примхливий автомобіль із таким самим водієм.
Мотор не тягнув у гору, ревів від напруги, а мерзотник-водій ще пів години тягнув нас до дому свого знайомого, щоб той сторгувався з нами про ціну поїздки, бо сам старий не знав жодного слова європейськими мовами. Знайомий теж виявився необізнаним у мовознавстві, і тоді ми вискочили з автомобіля і деякий час бігли з валізами по шосе Бейрут – Баальбек. Водій-поліглот не зміг нас наздогнати, бо необачно намагався зробити це на автомобілі. Незабаром ми спіймали наступне таксі.
Після всього цього ліванський народ підніс нам останній сюрприз. На заході дня, коли оранжеві світлотіні вже перетворювалися на сутінки, ми були приємно здивовані, виявивши, що вхідні ворота на територію Баальбекського храму зачинені, а сторож пішов додому спати. Колючий дріт відокремив нас від зовнішнього світу, тож ми ще деякий час тинялися по храму, поки нас не знайшли.
Після хаосу та дискомфорту Сходу ми завжди думаємо про Європу. Сідаючи в прохолодні крісла авіалайнера, щоб вилетіти додому, ми завжди говоримо собі, що наступного разу обов'язково полетимо на Захід – туди, де на дорогах є покажчики напрямку, де карта міста відповідає його топографічним обрисам, а потяги приходять і відходять вчасно. Але я точно знаю – того дня, коли ми потрапимо в чисту, вилизану та вистрижену Європу, ми знову почнемо мріяти про чарівні дива, милу безалаберність і таємничі пам'ятки Сходу.