У Лівані ситуація трохи краща, ніж у Сирії: ще не встигла стертися з пам'яті мова французьких окупантів, але й це рідко допомагає. Слова Grand Mosquee (Велика мечеть) чи Citadel («цитадель» будь-якою мовою Європи) для них – порожній звук. Більшість площ і вулиць відомі їм під якимись своїми, народними іменами. При цьому їхній вигляд, що показує тотальне, глухе незнання найпростіших англійських слів разом із нездоланним бажанням допомогти, викликає лише лють.
Намагаючись виправдати репутацію поліглота, нав'язану мені інформаційним агентством «Регнум», я визубрив кілька арабських слів, але в більшості випадків цього було недостатньо. У результаті, зазнавши поразки, я з ганьбою придбав в аеропорту Бейрута невеликий розмовник і в літаку вже міг прочитати арабську в'язь. Наступного разу знадобиться.
При всіх складнощах спілкування ставлення до приїжджих у країні дуже доброзичливе. Таксисти, зрозуміло, «забувають» вмикати лічильник, а згодом вимагають величезні суми за дріб'язкову поїздку; продавець спробує недодати вам решти, а аксакали біля мечеті вимагатимуть грошей за безкоштовний вхід. Однак усе це відбувається в будь-якій іншій східній країні, де жителі в кожному європейці бачать мільйонера.
Набагато цікавіше те, що люди в Сирії не просто звертають на іноземців увагу – вони висовуються з вікон, зупиняються на ходу, вони проводжають палаючим від подиву поглядом, вони щосили кричать «хеллоу!», намагаючись заслужити хоча б погляд білої людини. Особливою пошаною користується біла жінка, у чому моя дружина мала можливість переконатися. За всю нашу сирійську епопею не було, мабуть, жодної людини, яка б не звернула на неї найпильнішої уваги. До таких особливостей східного поводження ми вже звикли і просто-напросто намагалися не вдягати на себе нічого виклично європейського (шортів чи суконь, наприклад). Тим більше що при вході до мечеті жінок усе одно просять вбратися з головою і руками в чорну накидку.
Куди гірше те, що в Сирії за нами ходили. Можливо, за туристами прийнято стежити – не знаю. Я не схильний міркувати про причини такої поведінки тубільців. Констатую одне: тричі ми бачили, як людина, помічена нами десь у Старому місті, через кілька годин знову опинялася у нас за спиною зовсім в іншому місці. Ця людина вдавала, що не помічає нас (що виглядало подвійно підозріло, бо всі інші витріщаються відкрито), проходила повз, ховалася за будівлями і взагалі поводилася досить дивно.
У нас народилося два припущення: або це співробітники спецслужб, покликані стежити за туристами (чи не нагадять на портрет президента Асада, розклеєний на кожному розі?), – але тоді спецслужбам залишається лише поспівчувати, кадри в них працюють аж надто погано; або цікавість місцевих мешканців заходить настільки далеко, що, побачивши європейців, вони кидають свої справи, ідуть за ними і вивчають їхню поведінку. На користь цієї версії схилив нас хлопчик на велосипеді в місті Пальміра, який проїхав повз нас разів двадцять за одну годину і відстав лише після моїх проклять, звернених до Пророка.
До Пальміри їдуть автобуси з дамаського автовокзалу Пульман (арабською – «гараж пульман»). Шлях займає три години. Дуже мальовнича дорога: за годину після виїзду автомайстерні та нескінченні ринки змінюються пустельним ландшафтом, у якому лише зрідка серед піщаної імли видно оазис – уперше мною побачений саме тут – або чорні намети бедуїнів, які якимось дивом знаходять тут корм для своїх стад. Останнім часом бедуїни все частіше селяться ближче до міст – на якихось приміських пустирях, тим самим блюзнірсько порушуючи спосіб життя, що складався століттями. Біля Пальміри їх купчиться особливо багато, і тому головним номером місцевих ресторанів є делікатеси бедуїнської кухні, а головною особливістю сувенірних магазинів – костюми та прикраси бедуїнських жінок.
Туристи, зрозуміло, їдуть до Пальміри не за цим. Залишки стародавнього міста римської доби приваблюють їх набагато сильніше. Не сказав би, щоб, на мій погляд, ці купи мармуру та десятки колон без даху становили чудо світу – мене, як і багатьох інших, більше вразили башти-гробниці, збудовані в той самий період у пустелі неподалік від міста. У ту тяжку пору (I-II століття нашої ери) людей якось не надто приваблювало рити землю для того, щоб ховати людей.
Багаті сім'ї будували в пустелі башти з пісковику, де на чотирьох-п'яти поверхах у стінах робили щось на кшталт пазів для саркофагів, як у письмовому столі для шухляд. В одній башті могло вміститися до сотні небіжчиків, тому сім'ї успішно продавали зайві місця своїм менш заможним співгромадянам. Усе це – за винятком власне саркофагів – збереглося і виглядає дуже містично. Дві найбільші башти відкриваються для огляду спеціальною людиною щогодини.
Ближче до вечора вся невелика туристична спільнота Пальміри збирається на сусідньому пагорбі, де араби в Середньовіччі збудували невеликий замок. На мою думку, цей замок так і не зміг захистити їх ні від кого, зате гарантував майбутнім поколінням розкішний вид на місто, римські руїни, долину гробниць і сирійську пустелю. До речі, звідси видно вже зовсім глухі місця десь за Пальмірою, якими дорога веде до зруйнованого війною Межиріччя.
Є люди, які проводять у Пальмірі два або навіть три дні, а потім ще скаржаться, що їм не вдалося подивитися щось важливе. Ці люди презирливо сплюнуть, прочитавши мою розповідь, тому що на світі завжди будуть боротися дві точки зору на туризм: а) треба встигнути подивитися якомога більше різних місць; б) кожне місце треба оглянути якомога ретельніше і не їхати, поки не оглянеш усе.
Прихильники першої точки зору підраховують країни та міста, які відвідали. Вони плекають мрії оглянути весь світ, але в жодному місті не затримуються більше тижня, бо до кінця цього тижня всі храми, палаци та ресторани вже здаються на одне обличчя. Прихильники другої точки зору їздять в одну й ту саму країну по п'ять разів і знову знаходять там для себе щось нове. Десь до четвертої поїздки їм починає здаватися, що вони вже добряче призабули, як виглядає якийсь храм, і вони знову вирушають на його огляд. При цьому вони криво посміхаються, дізнавшись, що їхній знайомий провів у країні лише тиждень і поїхав далі. «Ну що він міг побачити за тиждень? – питають вони себе. – На огляд одного Дамаска не вистачить п'яти днів!»
Далі буде.