Кріпи та артилерія
Квебек – місто затишне і дуже поетичне, наче застиглий острівець у швидкоплинній історії. На околицях, де їм і належить бути, промзони та новобудови, а в центрі, який розкинувся в гирлі річки Святого Лаврентія, місто залишилося майже таким самим, яким було у XVII–XVIII століттях. Лише кілька десятиліть потому, як його заснував Самюель де Шамплен, ватажок французьких колоністів – відчайдушних звіроловів, педантичних торговців-гугенотів і палких місіонерів-проповідників.
Старовинні квартали Нижнього міста, що під скелею Кап-о-Діаман, де, власне, воно починалося – з невисокими будинками, складеними з місцевого каменю, вузькими брукованими вуличками та невеликими, як скатерка, площами (одна з них, Королівська, найстаріша на континенті), – дотепер обнесені кам'яними стінами. Стіни порівняно молоді – початку XIX століття – але ніде в Канаді більше таких немає. Є тут і вражаючий замок Шато Фронтенак. Нічого історичного, все виключно меркантильної властивості: споруду звели і використовували як готель, якою вона дотепер і є.
Переміститися з Верхнього міста до Нижнього або назад можна з легкістю, комфортом і краплинкою адреналіну – на знову ж таки найстарішому на континенті підйомнику. Його, звісно, не раз реконструювали, тож, незважаючи на вельми пристойний вік, працює справно. Забираєшся в кабінку, і під тобою – круті дахи, хитромудра сітка вулиць, кораблики на рейді в затоці Святого Лаврентія і маленькі, як коробочки, авто. Якщо ж спуститися з небес на землю, сісти в машину і проїхатися недалеко за місто, то в природному парку Шют-Монморансі можна побачити водоспад вищий за Ніагарський.
Ніагарський атракціон
Але навіть якщо уявити собі, що водоспад під Квебеком і вищий за Ніагару на пару метрів (ну мало чого не буває?), зрівнятися з легендою йому все одно не вдасться, адже Ніагара – один із символів країни поряд із кленами та хокеєм. І навіть відчайдушний нонконформіст не зможе з цим посперечатися.
Ніагару чути і видно за кілька кілометрів. Чути зрозуміло чому, а видно через хмару найдрібніших бризок, яка постійно стоїть над низвергаючимися в прірву тоннами води. Цей водоспад не найвищий у світі (всього 57 м), але найповноводніший (ширина дуги Ніагари – 670 м, влітку вона пропускає майже 300 куб. м води за секунду) і, на думку канадців, а з ними готові погодитися більшість із тих 12 млн туристів, які щороку приїжджають сюди, найкрасивіший. Помилуватися ним можна з усіх боків: підпливши на кораблику Maid of the Mist прямо до нижнього б'єфу (лінії падіння води), або по трьох спеціально проритих тунелях, підійшовши до водяної стіни з тилу, або видершись на майданчик спеціально зведеної 230-метрової оглядової вежі (до речі, там і ресторан є – щоб «перетравити» видовище). Найзаможніші ентузіасти дивляться на Ніагару з вертольота.
Гіди розкажуть безліч анекдотів різного ступеня похмурості про довірений їм водоспад. Це й історія про якогось старого, який вирішив покатати внуків по річці (дід потонув, а діти дивом врятувалися – дівчинка зачепилася за прибережні кущі, а хлопчика витягли з води вже під водоспадом матроси з Maid of the Mist), і про бабусю-вчительку, яка побажала низвергнутися з Ніагари вдвох із котом у щільно закритій бочці. У Музеї рекордів із «Книги Гіннеса», пов'язаних із водоспадом-легендою, де нині експонується заслужена бочка з-під учительки, кажуть, що кіт з переляку посивів. Тепер за спробу стрибнути з водоспаду в не призначеній для цього ємності або без такої штрафують аж за двома статтями: за порушення громадського порядку та за замах на власне життя. Час безглуздого геройства минув.
Однак не бочками єдиними цікавляться туристи. Щоб їх розважити, неподалік влаштовані дельфінарій з китом-білухою в ролі примадонни, музей динозаврів та унікальна теплиця з неймовірною кількістю різноманітних тропічних метеликів, які пурхають під скляними склепіннями цілий рік. Тим же, кому цього мало, пропонують екскурсію на місцеві виноградники з дегустацією фірмового крижаного або якогось іншого вина – сортів тут чимало, від каберне до ріслінгу.
Кленові листя Алгонкін-парку
Однак все ж дивно приїхати до Канади і не помилуватися кленовим листям. Як туристи у весняній Японії довгою чергою тягнуться в Кіото споглядати цвітіння сакури, так і в Канаді восени всі, хто зупиняється в Торонто, викроюють день, щоб махнути за три сотні кілометрів віддати данину пурпуровим кленам в Алгонкін-парку.
Видовище і справді абсолютно незабутнє. Двісті або близько того квадратних кілометрів незайманого первісного лісу, що пахне грибами та легкою гіркотою прілого кленового листя. Посередині синє, сяюче під сонцем озеро, оточене соснами. Виступаючі із землі вузлуваті корені схожі на вени, і, здається, ось-ось з-за стовбура покажеться індіанець у замшевій куртці з бахромою і пір'ям у волоссі або відважний Звіробій з романів Купера.
За бажання можна уявити себе одним із героїв улюблених у дитинстві книжок, ось тільки замість індіанської піроги доведеться сісти в сучасне туристичне каное або байдарку. Для сплаву – півтори тисячі (ні більше, ні менше!) кілометрів вузьких річок, річечок і струмків, що пронизують Алгонкін-парк. Втім, наймальовничіше місце для аматорського сплаву на каное – каньйон Баррон стометрової глибини, де протікає однойменна річка, в яку 10 тис. років тому перетворився місцевий льодовик. Каньйон чудовий як з води, так і (особливо) з висоти зсунутих над водою скель, порослих лісом. По осені гостроти відчуттям додають переливи кленового листя – від золотисто-жовтого до пурпурно-червоного. Найсміливіші влаштовуються просто біля урвища на нагрітих сонцем каменях і дивляться вниз, як по темно-зеленій воді Баррон ковзають червоні каное з ледь видними з висоти веслярами.
У парку не заборонено ночувати, і туристи приїжджають сім'ями, зупиняються на майданчиках для кемпінгу, розкидають, немов вігвами, свої намети, готують барбекю і взагалі відпочивають на своє задоволення, по-дикарськи. До їхніх послуг, втім, цілком цивілізовані зручності – в штабах кемпінгових таборів є душові кабіни, при необхідності можна отримати і медичну допомогу.
В Алгонкіні можна (бажано все ж здалеку) помилуватися тим самим ведмедем-рибалкою з фільмів на Discovery Channel, а якщо дуже пощастить, то і вовком, лосем, родиною діяльних бобрів, що орудують над загатою якоїсь із вузьких річок, або чорно-бурою лисицею. До парку прилітають сині чаплі-гурони, рідкісні та дуже гарні птахи. Вони люблять позувати фотографам, застигнувши, немов статуї, на каменях біля озера.
Модільяні та телевежа
Тих, хто повернувся з «туру вихідного дня» по Алгонкін-парку, втомлених і задоволених туристів чекає майже столичне життя Торонто, головного міста провінції Онтаріо. Знавці стверджують, що нудній та чопорній Оттаві з Торонто рівнятися не доводиться. Так чи інакше, місто користується у туристів популярністю не лише через природні краси в його околицях.
У Королівському музеї Онтаріо людей, хоч скільки-небудь меркантильних, чекає видовище, здатне порушити серцевий ритм: «Золота кімната» з колекцією унікальних самородків, у різні роки – як під час «золотої лихоманки», так і після неї – виявлених у Канаді. Після золота можна перейти до античних монет і манекенів, вбраних під кроманьйонців. У картинній галереї любителів чекають декілька начерків Леонардо да Вінчі, портрети пензля Модільяні, а також «блакитні» та «рожеві» роботи всюдисущого та неймовірно плідного Пікассо. А набридне культура, можна вирушити до Музею цукру. Невиправні модниці не оминуть увагою Музей взуття, а прихильники антикваріату – колекцію меблів та гобеленів у замку Кассалома, колись викупленому муніципалітетом (разом з усім вмістом) у розкішного неспроможного боржника – гедоніста та колекціонера.
Якщо підгадати, можна побачити на вулицях сучасного Торонто солдатів і офіцерів в амуніції двохсотрічної давнини, у ківерах, гамашах і з патронташами. Це учасники військово-історичних товариств, які щороку розігрують у мальовничому форті Йорк, місці відліку історії сучасного Торонто, батальні сцени часів англо-американської війни 1812-1814 років. А малюків напевно привабить великий міський зоопарк.
Ввечері туристів прийме у свої обійми залитий вогнями місто з безліччю барів, розважальних нічних закладів та найвищою на земній кулі телевежею. Якщо дивитися з її оглядового майданчика на місто, воно здається зв'язкою сяючих намист з вогнів хмарочосів та ліхтарів уздовж автотрас. Вдень з майданчика видно і озеро Онтаріо, одне з найбільших у світі, прекрасне воістину величній, невибагливій північній красою – тією самою, яка разом з Ніагарою, хокеєм та кленовим листям і є своєрідною візитною карткою Канади.