Радянська система нізащо не хотіла залишати своїх громадян у спокої. До молодої сім'ї постійно приїжджали з перевірками: «Чи гідно поводитеся? Підтримуєте реноме представника СРСР?» Але насправді суворим чиновникам треба було лише одне: отримати від тих, хто працює за кордоном, якомога більше подарунків. В іншому випадку – негативна характеристика і відмова в продовженні контракту на роботу.
Зі своїх скромних зарплат Віктору та Стеллі доводилося виділяти гроші на «оброк». Прийде в гості «держиморда», поїсть, поп'є, отримає сумку з «сувенірами», недбало-владиво скаже: «Бачу, у вас все нормально» і їде далі за маршрутом. Грошей було обмаль. Тому кожен вояж додому за продуктами мав «стратегічне» значення. Одного разу Стелла поверталася з України. Вела продукти: сало, гречку, вівсянку, насіння… А ще мама дала їй таку специфічну страву, як маринований часник. Нехай і зять, і внук спробують, а то, мабуть, скучили за рідною кухнею.
Митники, яким не сподобався різкий запах, вказали Стеллі на кімнату для особистого огляду. Офіцери, показуючи на часник, питають: «Що це?» А вона пояснити не може, не настільки ще вивчила шведську, щоб перекласти словосполучення «маринований часник». Тільки й каже: «Мій чоловік у вас у футбол грає». Митники плечима знизують, руками розводять: «Нічого не розуміємо». У підсумку продукти вилучили та викинули у смітник. Саму ж Стеллу на територію Швеції таки пропустили.
Ось тобі й маєш! Приїхала. Без продуктів. Засмутилася, навіть заплакала: «Що скажу чоловікові та синові? Чим годувати буду?» Загалом, справжня трагедія. Віктор, ховаючи посмішку, тоді втішав її: «Проживемо якось».
Автомобіль під'їхав до будинку. Захарова зайшла до кімнати й побачила, що в сина з'явилася ігрова комп'ютерна приставка, неприпустима для їхніх тодішніх заробітків розкіш. Стелла ще більше засмутилася. «Дорога, заспокойся. Ходімо, заглянеш у холодильник», - чоловік відвів її на кухню. Відкрила дверцята, а там банки з чорною ікрою…
Виявляється, Віктор почав успішно займатися бізнесом. Часу вільного в нього було достатньо. У звичайний день потренувався, на вихідні – зіграв у матчі, і додому. А енергії багато. Тому Хлус, не вагаючись, одразу ж прийняв пропозицію друга Михайла, який давно жив у Швеції: «Вітю, чого мучишся? Ти своїм футболом нічого не заробиш. Підключайся до мене». У Михайла була фірма з продажу побутової техніки.
Гетеборг – портове місто. Сюди заходять і швартуються кораблі з різних країн. У тому числі й із Радянського Союзу. Найчастіше приходили так звані банановози. З їхнім екіпажем і вели справи. Морякам – дефіцитні в Союзі телевізори, магнітофони, холодильні камери. А ті розплачувалися, чим могли – і грошима, і продуктами.
Бізнес пішов угору. Це викликало велику заздрість у працівників посольства. Стелла і Віктор намагалися все пропускати повз вуха. Коли ж Союз розпався, працівники дипломатичної місії заспівали зовсім по-іншому.
Спортсмени стали жити самостійно. Без контролю з боку канувшого в Лету «єдиного і неподільного». Співпраця з моряками була різнобічною. Якось один із шведів, з яким познайомилися, захотів папугу. «Вітю, а ваші моряки до Африки заходять?» - «Звичайно». – «А чи можуть вони мені справжнього папугу привезти?» - «Домовимося». Швартується в порту черговий банановоз, Хлус до них: «Папугу доставите?» - «Без проблем. Вони там, як горобці літають». Обговорили всі умови. Віктор подзвонив шведу: «Вантаж прибуде через два місяці. Готуй велику клітку».
Через два місяці корабель з'явився на горизонті. Буксири підвели судно до причалу. Почалася передбачена порядком митна перевірка. А Віктор, Стелла і швед розташувалися на набережній у кафе чекати моряка. Прийшов, а руки в нього порожні. А в кишеню папугу не сховаєш, птах-то великий. «Невже зірвалося?» - занепокоївся швед. Матрос жестом показує, що все нормально. Розпахує полу піджака і дістає згорнуту в трубу газету, розгортає, а там - папуга. Поклацали пальцями. Птах прийшов до тями, обтрусився, став на лапки, головою крутить: «Де це я?»
Спорту бізнес не заважав. Хлус уклав контракт з іншим клубом – «Ельфсборг». Уже самостійно, без такого «хорошого» посередника, як «Совінтерспорт». Через три з половиною роки життя у Швеції самі вже змогли купити будинок. Там це зробити просто, маючи постійне місце роботи. Бери кредит – на квартиру, машину, інші потреби. Спочатку для Захарової було непривично, що всі живуть у розстрочку. Але потім звикли. Сім'я переїхала до власного котеджу в тихому, добропорядному районі Партеле. Там живуть люди із середнім достатком. Усе складалося добре.
Але для щастя Стеллі не вистачало справжньої справи. Робота тренером у групі здоров'я не дуже тішила. Дізналася, що практично у всіх містах Швеції організовують бізнес-курси. У Гетеборзі також проводився набір. Але потрапити туди дуже важко - група всього десять осіб. Приймають на конкурсній основі. Тебе зараховують, навчають, ще й стипендію платять. Але потрібно надати проект своєї майбутньої діяльності: чим будеш займатися, який дохід плануєш отримати. Це розглядає спеціальна комісія, яка й ухвалює остаточне рішення.
Чим здивувати шведів? А треба було тільки дивувати, адже їх, громадян іншої країни, ніхто з розпростертими обіймами в місцевому бізнесі не чекав. Стандартні плани навряд чи вразили б комісію. Потрібно було знайти ніким не зайняту нішу. Поворушили мізками: «Що ми знаємо найкраще? Де є зв'язки та контакти? У спорті. Від цього й треба танцювати».
Подумали, посперечалися, оцінили власні сили. Написали, що хочуть відкрити фірму, яка займатиметься організацією тренувальних зборів для команд з різних видів спорту з інших країн. Професійні клуби приїжджатимуть сюди на тижнів зо два. Колективи великі (насамперед йшлося про футболістів і хокеїстів), грошей у країні залишать чимало. Шведи швиденько прикинули: «Справді, нам це вигідно. Зараховуємо на курси вас обох».
На першому занятті лектор сказав: «Ви всі – майбутні бізнесмени. Запам'ятайте таке правило: якщо в перший же рік ви отримаєте величезний дохід, то можете одразу ж закривати свою фірму. Після цього настане тільки спад. А справа має йти тільки по наростаючій». Нормальний економічний постулат.
Навчання тривало півроку. Після нього відкрили підприємство «ВІСМ-Спорт». Назву склали з перших літер імен засновників – Віктор, Стелла, Михайло. Почалося цікаве життя. Телефонні переговори, оформлення документів, зустріч і розміщення гостей… Своїми каналами зв'язалися з командами колишнього СРСР, розповіли про проект. Ідея проводити збори у Швеції багатьом сподобалася. Приїжджали такі сильні хокейні клуби, як магнітогорський «Металург» і тольяттінська «Лада», футбольна команда «Ростов». Тренувалися і жили у Швеції по 10-15 днів.
Недоліку в клієнтах, і дуже багатих, не було. На початку 90-х у Росії, як і в усьому колишньому Союзі, у певного кола людей з'явилися величезні гроші. Втім, у більшості з них з роками нулі лише додалися. Такі люди, якщо звісно хотіли, брали під своє крило спортивну команду. Наприклад, автогігант ВАЗ і раніше утримував хокейний клуб «Торпедо». Але в радянські часи конкурувати нарівні з московськими ЦСКА, «Динамо», «Крилами рад» було дуже важко. Справа була зовсім не в грошах. Перспективних гравців із провінції одразу ж забирали до столичних колективів – така була політика. А коли Союз розпався, в регіонах вирішили створити свої суперклуби, не гірші за московські.
Тольяттінська команда, яку в 1989 році перейменували на «Ладу», на початку 90-х перетворилася на справжнього лідера хокею Росії. У сезоні-1993/94 клуб став абсолютним переможцем чемпіонату, вигравши золоті медалі за підсумками чотириколового регулярного першості, а потім і Кубок Міжнаціональної хокейної ліги в серії плей-оф. І ось такий потужний колектив приїхав до Швеції на запрошення фірми «ВІСМ-спорт».
Хлус зустрів делегацію в аеропорту, відвіз до готелю. Як і обумовлювали в контракті, готель надали тризірковий. Нормальний європейський рівень, – є і басейн, і тренажерний зал. Віктор і Стелла бігають, улагоджують питання. Тут до них підходить здоровенний чоловік у скромному плащі й питає: «Вітя, а ми теж тут житимемо?» Хлус вирішив, що це масажист, і відповів: «Так. Ви ж повинні допомагати». Після цього Віктор підійшов до головного тренера: «Що, ваш масажист у п'ять зірок проситься?» — «Ти що? Це зовсім не масажист, а син директора заводу. Йому потрібно створити всі умови». — «У мене ж грошей таких немає», — оторопів Віктор. «Нічого, у них є. Не хвилюйся, вези в найшикарніший готель». Кошти вони не шкодували ні на що. А тим, хто під час збору відзначився в товариських матчах, навіть платили преміальні.
Перед від'їздом гості з Тольятті запросили до ресторану. Звісно, найпрестижніший. У меню – морські страви. Після того як зробиш замовлення, відчалює кораблик і ловить те, що треба. Потім привозить, і кухарі починають готувати. Шведи насторожилися – велике замовлення, ціни немалі. Виставили охорону, щоб ніхто не втік, не заплатив. Даремно побоювалися: росіяни все оплатили, ще й чайові щедрі дали. Офіціант проводжав до самої машини.
Таким марнотратством була здивована і Стелла. Пам'ятаючи про важкі часи, вона не кидала гроші на вітер. Уже звикла жити по-шведськи: розмірено, за планом. Сьогодні платимо за світло, завтра – за воду, в середині місяця – внесок за кредитом і так далі.
Дивлячись, як один за одним приїжджають футбольні та хокейні колективи, Стелла подумала: «Може, запросити гімнастів?» Але не на збір, а на показові виступи – такі, які сама свого часу давала в Латинській Америці. Зв'язалася зі своєю подругою по союзній збірній Неллі Кім: «Давай спробуємо. Раптом вийде». Підключила до роботи засновника одного з місцевих клубів. Розвісили афіші по місту. Приходьте! Приїжджає суперкоманда з Білорусі – гімнастика спортивна, художня, акробатика. Вистава пройшла в Лісаберзі – районі атракціонів Гетеборга. Дали два виступи на день. Набився повний зал. Глядачі були в захваті.
Тоді ж Стелла влаштувалася вчителем фізкультури в загальноосвітню школу. Диплом нашого інфізу (на відміну від медінституту), на щастя, підтвердження не вимагав. Їй довірили проводити уроки зі школярами першого, другого та третього класів. Вона попросила, щоб з України прислали книги, де описувалися різні рухливі ігри, які розвивають у дітей силу та спритність. І почала працювати в залі та на стадіоні. Все за графіком – зранку до полудня. Дуже зручно, в решту часу можна допомагати Віктору.
Діти її полюбили. Адже з учителькою так весело. На кожному уроці вигадує щось новеньке. Сьогодні бігаємо наввипередки з м'ячами, завтра – стрибаємо зі скакалками, післязавтра – «пірнаємо» через обруч. Різні командні естафети. На заняття з фізкультури бігли із задоволенням. Стелла й сама розцвітала, коли бачила, що дітям подобається, вони усміхаються. У них вона заряджалася позитивною енергією, оптимізмом і радістю. Постійне спілкування дозволило краще вивчити шведську мову. Могла вже пожартувати так, що сміхом заливався весь клас.
Захаровій довелося зіткнутися з тим, що суворість і жорстка дисципліна тут не тільки не вітаються, але можуть призвести на лаву підсудних. Карати, кричати на дітей – у жодному разі. Якою б не була дитина, що б вона не творила, а за шведськими законами і пальцем торкати не можна. У третьому класі був такий складний хлопчик. Стеллу попередили: «Він може в вас навіть камінням кидатися, але ви зобов'язані мовчати. У нього сім'я неблагополучна, батьки – алкоголіки». «Мабуть, доведеться шолом купувати», - подумала Захарова.
Як попереджали, так і сталося. Хлопчик не слухався. Хуліганив. Зачіпав інших дітей і, звісно ж, камінням кидався. Так і норовив кудись утекти. Під час уроків у цьому класі Стелла буквально з ніг збивалася: наздоганяла і повертала шибайголову в групу. Заспокоювала себе: «Нічого не вдієш, треба терпіти. Тим більше, скоро урок закінчиться». Але чекати рятівного дзвінка щоразу ставало все важче і важче. І одного разу наздогнала, схопила за руку і добре струснула. Стелла глянула на хлопчиська, а той хвильку поміркував, зрозумів, що жарти з цією тіткою погані, і більше вже не хуліганив.
Дивлячись на батьків, до шведського укладу життя пристосувався і син Олег. Але в 1997 році сім'я повернулася на батьківщину, де щасливо живе й досі.