Приймальний табір для біженців у Nostorf-Horst
Спочатку трохи інформації про сам табір. На його території розташовані три корпуси (хауса) для проживання, у кожному з них близько 60 кімнат. Сімейним надають окрему кімнату, одинаки живуть по 3-6 осіб. Після нехитрих підрахунків припускаю, що в таборі може перебувати від 400 до 500 осіб.
Народ тут багатонаціональний: араби, біженці з Африки, Албанії, Сербії, України. Є чеченці, азербайджанці, дуже багато осіб циганської національності, є індуси. Українців на момент нашого перебування було близько 30 осіб.
Почалося все з того, що в четвер, 30 квітня, ми з дружиною з України приїхали в Бремен. Це місто ми обрали тому, що в мене тут є друг. У Бремені ми подали усну заяву на надання політичного притулку. Оскільки справа була ввечері, а наступного дня тут починалися вихідні, нам сказали з'явитися в понеділок вранці. У понеділок о 8 годині ранку ми вже були на місці, нас прийняли, запитали, звідки ми, і одразу ж видали направлення до табору для біженців, розташованого в селищі Nostorf-Horst. Пояснили, що українців приймають саме там. Потім видали проїзні квитки, і до 9 години вечора цього ж понеділка ми прибули в табір.
Територія табору в Nostorf-Horst
Корпуси на території табору
Навколо корпусів у таборі
досить велика зелена територія
Документ для внутрішнього проживання в таборі
Паспорт емігранта видається вже з тримісячною візою
Дошка оголошень: життя в таборі
для біженців вирує
Шукачі притулку на території
табору в Nostorf-Horst
Охоронці нас впустили і попросили зачекати. Потім прийшла службовка, навіщось зробила опис речей, у які ми були одягнені, вручила бланки з нашими прізвищами і відвела до «хаус №1». Там нам видали постільну білизну, ковдри, подушки, два рушники та засоби особистої гігієни (два мила, два гелі для душу, дві зубні щітки, дві зубні пасти та два рулони туалетного паперу). Потім відвели в номер, який, якщо чесно, спочатку справив неприємне враження.
Нас попередили, що сніданок тут о 7:30 і нас розбудять о 7:00. Наступного ранку, після ранкових гігієнічних процедур, ми вирушили до їдальні. Їдальня виявилася досить великою, але, незважаючи на це, черга все одно утворилася. Сніданки тут різноманітністю не відрізняються (втім, як обіди та вечері). На сніданок і на вечерю тут зазвичай дають декілька шматочків сиру, ковбаси, йогурт, масло, якийсь фрукт (вранці), огірок/помідор (ввечері). На вибір пропонують чай, каву або молоко. Про обід розповім нижче.
На бланках, які нам видали раніше, поставили позначку про те, що ми отримали сніданок, і одразу ж працівник закладу забрав ці листки та сказав, що після сніданку нам потрібно підійти до інфо-центру. В інфо-центрі вже зібралося близько 30 осіб, усім видали анкети, в яких необхідно було вказати прізвище, ім'я, країну, з якої прибули, сімейний стан, з ким із родичів ми прибули, чи є родичі в Німеччині, якою мовою ми бажаємо розмовляти.
Потім нас розділили на групи та відправили проходити медичну комісію. До речі, медичний заклад і будівля адміністрації також знаходяться на території табору. Нам виміряли тиск, зробили два щеплення (від щеплень можна відмовитися, але я б не рекомендував цього робити, оскільки тут прагнуть все робити за правилами), прослухали дихання. Через деякий час нам видали медичні книжки та паспорт для внутрішнього проживання (куди потім вноситимуть інформацію про отримання вами різноманітних послуг: видачі кишенькових грошей, гігієнічних приладдя, харчування тощо).
Вранці, на третій день перебування в таборі, нам принесли запрошення на інтерв'ю, яке має відбутися о 9 годині ранку. Всіх зібрали біля входу в адміністративний корпус і направили до кімнати очікування. Напруга відчувалася всюди, адже ніхто не знав, про що будуть питати. Сімейні пари викликали окремо. Просто заходить перекладач, який говорить вашою мовою, і запрошує в окремий кабінет.
Виявилося, що це первинне інтерв'ю, і насправді все не так страшно. Питання задають найзвичайніші, – наприклад, звідки прибули, якого числа виїхали зі своєї країни/прибули до Німеччини, чим добиралися, чи є паспорти, чи була німецька віза, хто з родичів залишився на батьківщині, чи є родичі в Німеччині, чи просили притулок в інших країнах ЄС. Запитують дозвіл на внесення особистої інформації до бази даних, а також дозвіл на зняття відбитків пальців.
Коли мене запитали, чи даю я згоду на обробку моїх даних, я пожартував: «А є інші варіанти?». На що мені відповіли, що в разі відмови ніхто мене тримати не буде, я можу піти і просити притулок в іншій країні.
Всі наші відповіді роздрукували російською та німецькою мовами, по одному екземпляру залишили собі та по екземпляру видали на руки. Потім нас запросили до кімнати для зняття відбитків пальців і одразу ж видали паспорти емігрантів, де стояла тримісячна віза.
Після всіх переживань настав час обіду. На обід пропонують на вибір три види гарніру, – наприклад, рис, макаронні вироби або картоплю. Мусульманам на вибір – птицю, яловичину.
Примітно, що всю корисну інформацію ми дізнаємося лише від земляків, працівники табору вважають за краще просто вивішувати повідомлення (дрібним шрифтом) на дошці оголошень. Так після обіду від земляків ми дізналися, що маючи на руках паспорт емігранта, можна отримати в касі кишенькові гроші. Відстоявши близько години в черзі, я отримав на сім'ю 234 євро! Непогано, але чомусь одинакам видають по 134 євро. Щось я не розумію їх математику!
Тепер з такими грошима та за наявності паспорта емігранта ми можемо виходити за межі табору. Щоправда до найближчого магазину близько 6 км і добираються до нього хто як. Неподалік від табору розташована зупинка автобуса (вартість проїзду в один бік близько 1,30 євро), у деяких є велосипеди, хтось іде пішки.
Наступного ранку у нас було заплановано останній, як виявилося, захід. Нас відвезли до найближчого містечка на флюорографію. Цей епізод мені особливо запам'ятався. Звичайні водії (їх було троє, нас везли на трьох автобусах по 8 осіб) вирішили, що вони «генерали». По-моєму, їх тут хлібом не годуй, а дай покомандувати. Вони шикували нас і в шеренгу, і по двоє, і під стінкою – кожен по-своєму. Все це здавалося б смішним, але насправді було прикро. До речі, тут ви не раз зіткнетеся з зневажливим (м'яко кажучи) ставленням служби охорони. Свою неприязнь до нашого брата вони навіть не намагаються приховувати. Чого не скажеш про працівників бундесамту, вони якраз навпаки усміхалися і були ввічливими.
Одного з днів ми після сніданку вперше «вийшли в місто», як тут кажуть. Зробивши необхідні покупки, повернулися задоволені, з гарним настроєм. Зазначу, що на території табору є кіоск, який працює двічі на день по дві години, а в суботу відкривається один раз на кілька годин. У кіоску є все необхідне: тютюн, цигарки, засоби особистої гігієни, жуйка, морозиво, вода, цукор, сіль та ін. Ціни, щоправда, вищі, ніж у магазині, але не набагато, а тютюнові вироби коштують усюди однаково – ціна на них регулюється державою.
У таборі є дитяча ігрова кімната, приміщення для занять спортом, для прання. Є також окрема будівля, в якій знаходиться кілька кімнат, де можна подивитися телевізор, пограти в настільний теніс, є поле для футболу та дитячий майданчик. Навколо корпусів досить велика зелена територія
У будинках, призначених для проживання, на кожному поверсі по два туалети та по дві душові кімнати. В одному крилі будівлі чоловічий туалет і душ, в іншому – жіночий. Прибирання проводять двічі на день, тому з чистотою тут відносний порядок.
Можна користуватися телефонами та іншими гаджетами, але один з мінусів – немає вже звичного в Європі WI-FI. Зазначу також, що розпивати спиртні напої тут категорично заборонено. Але, тим не менше, на вході нікого не обшукують, і принести з собою з міста пару пляшечок пива не так вже й складно. А ввечері, проходячи повз кімнати, де живуть мешканці Азії та Африки, можна вловити навіть запах марихуани.
У суботу та неділю тут жодних заходів з емігрантами не проводять, і я вирішив дізнатися у службовця, чи можуть до нас приїхати друзі та забрати до себе на відпочинок. Виявилося, що це заборонено, і ми, звичайно, засмутилися. Але ввечері того ж дня зателефонував наш друг і повідомив, що стоїть перед воротами табору, щоб я збирав речі – він нас забирає на вихідні! Яким же було здивування, що все-таки так можна, і працівник табору сказав нам неправду. Навіщо? Залишивши в охоронців внутрішні паспорти, ми поїхали до найближчого кемпінгу, весело провели там дві доби і відволіклися від проблем.
Коли ми повернулися, на вході нам повідомили, що наші паспорти у хаус-майстра. Потім ми виявили, що наш номер закрито на ключ (тут не видають ключів і кімнати ніколи не зачиняються ззовні). Хаус-майстер відчинив кімнату і сказав, що паспорти у старшого, в «хаусі №3». Ми попрямували туди, передчуваючи неприємну розмову. Але, виявилося, що переживали даремно, нам віддали паспорти і сказали, що про такі випадки потрібно просто заздалегідь його попереджати.
Тепер пройшовши початкові етапи, ми в очікуванні розподілу, тут його називають «трансфер». За словами старожилів, від моменту прибуття до моменту трансфера проходить приблизно два тижні. Тож продовження слідує…
Владислав ЛІПІНСЬКИЙ.
Фото автора.