Скажете: Житник грає за збірну Росії? Так, це так. Але в нього є український паспорт, своїм домом він вважає Київ, а за збірну Росії грав тому, що... Втім, давайте послухаємо його самого.
«Так, я виступав за збірну Росії. Я знайомий з хлопцями, які в ній грали і грають, років 10-12. Ще з часів виступів у юнацькій та молодіжній збірних СРСР. А Україна і Росія для мене - як одна країна. Я людина іншої епохи, радянської. Говорю я російською мовою, живу, як і батьки, в Києві. А в Північній Америці просто працюю. Крім того, коли мені запропонували грати за російську збірну, в Україні національної команди просто не було. Тому й дилеми, за яку збірну виступати, у мене не було».
Олексій Житник - ніби останній з могікан українського хокею за океаном. В принципі, наших співвітчизників, а також вихованців наших ДЮСШ, які згодом прийняли більш перспективне у спортивному плані російське громадянство, в НХЛ виступало не так вже й багато. Але раніше вони були якимись особливими, чи що. Вирізнялися на загальному тлі, входили до числа лідерів у своїх клубах. Про нинішнє покоління цього поки не скажеш.
У поточному регулярному чемпіонаті НХЛ Руслан Федотенко ніяк не може спіймати свою гру у складі «Тампа-Бей Лайтнінг», а в «Торонто Мейпл Ліфс» один раз у півтора десятках матчів забиває нападник Олексій Понікаровський. Так і не заграв у «Сент-Луїс Блюз» Сергій Варламов, поїхавши до Росії. А про тих, хто животіє в нижчих лігах, українців і згадувати не хочеться. Мабуть, лише виховані в Харкові, але виступають нині під прапорами Росії та Литви Денис Швидкий, Віталій Вишневський і Дайнюс Зубрус заслуговують на увагу. Але й вони - далеко не особистості в найзірковішій хокейній лізі світу.
Єдиним, про кого після від'їзду до Росії Дмитра Христича та Олега Твердовського в США і Канаді не варто давати додаткову інформацію, є Олексій Житник - олімпійський чемпіон Альбервіля, срібний призер Олімпійських ігор у Нагано, один із найкращих російських захисників в НХЛ.
Як і водиться в хокеї, талант юного «соколеняти» помітили ще «на підльоті» до основного складу. Його вже в 13 років почали запрошувати до різних збірних СРСР, даючи зрозуміти, що тренери в Союзі свій хліб даремно не їдять.
«Нам із братом було по сім років, - згадує Олексій, - коли сестра привела нас на «Льдинку». Спочатку ми займалися в Юрія Сапетного, а приблизно через пів року перебралися до Валерія Голдобіна. Незабаром було збудовано новий каток на вулиці Мельникова, і нас перевели туди. У 16 років я потрапив до ШВСМ. А через рік передсезонну підготовку пройшов уже разом із «Соколом» і два роки відіграв у цій команді в Анатолія Богданова. Тоді в Києві був зірковий склад: Найда, Степанищев, Ширяєв, Горбушин... До речі, грати я починав у парі із Сергієм Горбушиним. Це був мій перший наставник. На початку сезону він поїхав до Франції, і я став грати з Валерієм Ширяєвим. Він мені теж багато в чому допоміг».
Від уваги московського ЦСКА, який за часів СРСР звик знімати вершки з хокейних шкіл Союзу, користуючись правом забирати до своїх лав хлопців призовного віку, Житнику піти не вдалося. У 1991 році його «призвали» до Віктора Тихонова, який очолював і національну команду. А збірна СРСР тоді комплектувалася, якщо хто пам'ятає, на базі ЦСКА - більше половини збірників були армійцями.
Довго в ЦСКА Олексій не пробув: СРСР розвалився як картковий будиночок. Але той сезон запам'ятався йому на все життя. У складі збірної СНД він вирушив на Олімпійські ігри в Альбервіль і поїхав звідти чемпіоном. «Тоді в ЦСКА я грав у першій п'ятірці, а в збірній Віктор Тихонов поставив мене в динамівську ланку - у компанію до Дмитра Юшкевича, Олексія Ковальова, Олексія Жамнова та Сергія Петренка. Та збірна, до речі, вже не була на три чверті армійською. У ній були представники всіх московських клубів. Незважаючи на молодість, тренери довіряли, і я виходив на лід і в більшості, і в меншості. Словом, був не на останніх ролях. Після того як мені вручили медаль - просто на льоду - жодних особливих відчуттів не зазнав. Тільки з часом зрозумів, чого ми досягли. Адже перемогти на Олімпійських іграх - ніби виграти Кубок Стенлі. Можна 20 років приголомшливо грати в хокей, бути чудовим майстром, але залишитися при цьому без титулів. Мені пощастило».
З ЦСКА довелося попрощатися в 1992 році. З розпадом СРСР перевівся до Києва, склав присягу на вірність Україні. І того ж року, не зігравши більше жодного матчу за «Сокіл», поїхав до США. Вийшло все досить справедливо: незважаючи на те що олімпійським чемпіоном Житник став, будучи московським армійцем, компенсацію за перехід хокеїста до клубу НХЛ отримала його рідна команда - «Сокіл». Адже в ЦСКА Олексій провів лише один рік.
Житник став п'ятим українським хокеїстом, задрафтованим клубом НХЛ. До 1991 року процедуру драфта (хай і заочно) пройшли кияни Михайло Татарінов (1984 рік), Дмитро Христич (1988-й), Андрій Сидоров (1989-й) та Олександр Годинюк (1990-й). Він потрапив у віковий «Лос-Анджелес», у якому головною зіркою був знаменитий Вейн Грецкі, а компанію йому складали Ярі Куррі та Люк Робітайл. І в перший же сезон Олексій не задовольнявся роллю перспективного новачка, а закріпив за собою місце в першій п'ятірці поруч із самим Грецкі. Початок вийшов - краще не придумаєш!
«На першому тренуванні, - ділиться враженнями Житник, - до мене першим під'їхав Грецкі, привітався, а слідом за ним стали знайомитися інші. Фактично я був першим росіянином у «Лос-Анджелесі», адже перший «наш чоловік» - ленінградець Віктор Нечаєв, який виступав у 80-х у складі «Кінгз» - провів там лише два чи три матчі. Він, до речі, досі живе в Каліфорнії.
Прийняли мене добре. Зовсім скоро - приблизно через три місяці - я став розуміти, чого від мене вимагає тренер, що підказують хлопці. Втім, у той час у команді грали такі майстри, що їх можна було зрозуміти і без знання англійської мови».
У перший же сезон Житник і «Лос-Анджелес» пробилися до фіналу Кубка Стенлі, але стати чемпіонами каліфорнійцям не судилося. Зате українець отримав безцінний досвід гри та позаігрового спілкування в НХЛ. Охоронець самого Грецкі Майті Максорлі якось пообіцяв наглядати за Житником під час матчів, хоча й зазначив, що киянин і сам не дає себе в образу.
Першим серйозним потрясінням для нашого співвітчизника став його обмін до «Баффало», якого він зовсім не очікував. «У День святого Валентина ми грали в Далласі, а 15-го мали провести наступний поєдинок. Але вже вранці мене попросили піднятися до генерального менеджера. Вони разом із головним тренером пояснили, що з метою покращення командної гри відбувся обмін гравців (трьох з одного боку і трьох - з іншого). Я та ще двоє вирушаємо до Баффало. Літак о десятій, квитки нам дадуть, з формою розберуться. Мовляв, жодних проблем, але ви вже не є гравцями «Лос-Анджелес Кінгз».
Спочатку думав, що зі мною щось не так, але потім зрозумів, що обмін - цілком звичайне явище. Просто з кимось це відбувається часто, з кимось рідко. Того ж Грецкі разів чотири обмінювали. За статистикою, нині в кожного гравця середня тривалість перебування в одній команді - три роки.
Потрапив до «Баффало», де сяяла пара Олександр Могильний і Пет Лафонтен. Там ще грав уславлений Домінік Гашек, але він тоді перебував у тіні уславленого Гранта Фюра. До речі, з моєю появою Гашек і заіграв в основному складі. Адже Фюр відправився до Лос-Анджелеса в той самий день, коли ми взяли курс на Баффало».
Різниця між містами виявилася колосальна. У Лос-Анджелесі - 10 млн. жителів, у Баффало - трохи більше мільйона. У Лос-Анджелесі в січні +20, у Баффало - сніг лежить, як і годиться. Та й життєвий уклад зовсім інший. За американськими мірками, Баффало - стародавнє місто. Йому близько 200 років. Місто розташоване практично на кордоні з Канадою. На матчах із канадськими клубами на трибунах завжди присутні кілька тисяч їхніх уболівальників. А перед матчами в залі грають два гімни - американський і канадський, хоча поділу на канадців та американців в НХЛ практично немає. Якщо підняти статистику, то виявиться, що 80% хокеїстів мають канадське громадянство, а з 27 клубів 22 - американські.
Для перетину кордону між державами достатньо навіть водійських прав - представників влади влаштовує будь-який офіційний документ. Зустрічаються люди, які живуть в одній країні, а працюють в іншій.
...У ту пору, коли Олексій переїхав на північ, «Баффало» вважався досить міцним клубом. Але з часом «Клинки» перетворилися на пересічну команду і вже кілька років поспіль не пробивалися до плей-оф. Погіршилася й особиста статистика Житника, який уже не демонструє тієї результативності, як у перші сезони. Втім, у цьому плані позначається ігровий стиль нинішньої команди українця. «Баффало» важко віднести до розряду атакуючих колективів. Захиснику в такому клубі більше доводиться відпрацьовувати у своїй зоні та збільшувати кількість штрафних хвилин.
«Я взагалі-то не м'який, але й не грубий гравець. Скоріше, середній. За сезон набираю під 100 хвилин штрафу. Іноді доводиться когось жорстко «зустрічати», часом навіть потрібно йти на фол. Але треба знати, коли це робити. Якщо в той час, коли я сидітиму на лаві штрафників, ми пропустимо гол, тренер по голівці не погладить. Те саме з підключенням в атаку. Потрібно відчувати момент, коли можна піти вперед. Адже якщо ти «застряг» на чужій половині, а в твоїй зоні господарює форвард суперника, надовго в команді не затримаєшся. Навіть якщо в тебе чудова статистика, товариші по команді в такому разі „згноять”».
Житнику поки що вдається не потрапляти «під роздачу» тренерам. Свідчення тому - ігровий час. За цим показником Олексій в останні роки входить до числа кращих у Лізі. Більше часу на майданчику проводять лише визнані «зубри». Бути серед найкращих із кількох сотень енхаелівців - це, погодьтеся, чимале досягнення. І залишається тільки побажати, щоб вихованець київського хокею провів у НХЛ ще кілька чудових сезонів і зрештою виграв і Кубок Стенлі. Щоб стати в один ряд із легендарними хокеїстами, які зуміли здобути перемоги на найбільших змаганнях як серед клубів (Кубок Стенлі), так і серед збірних (Олімпійські ігри).