У таких будинках німецька влада селить претендентів на отримання статусу біженця
Читайте початок статті:
Приймальний табір Nostorf-Horst: погляд зсередини
Відразу хочу зазначити, що розподіл відбувається лише в межах землі Меклембург-Передня Померанія, столиця якої – місто Шверін. Це найменш заселена частина Німеччини, де у жителів найменші зарплати. Але наші побажання щодо подальшого проживання ніхто не враховує, і ніхто з біженців не знає заздалегідь, куди його буде відправлено.
І ще один з цікавих штрихів до «портрету» цієї землі. Помічено, що в цій частині Німеччини час ніби тече повільніше, про це говорив ще «залізний канцлер» Бісмарк: «Якщо мені судилося пережити кінець світу, то я віддам перевагу поїхати в Мекленбург, тому що тут все відбувається на сто років пізніше».
Повернемося до розподілу. Нагадаю, що до табору ми приїхали 4 травня, а 19 травня на інформаційному стенді з'явився список із зазначенням прізвищ та напрямок подальшого відправлення. У нашому списку було 24 особи, 8 з яких українці, решта сирійці, албанці та мавританці. З усіма нашими земляками ми встигли подружитися.
Отже, на відправних листах було вказано місто Нойбранденбург (Neubrandenburg), що загалом – не найгірший варіант. Зроблю невеликий відступ і розповім про наших земляків, відправлених на два дні раніше за нас. Їм випало направлення в місто Бад Доберан (Bad Doberan). Але їх чомусь не довезли до міста, висадивши в якомусь селищі за 40 кілометрів від міста, що, звичайно, всіх дуже засмутило. Там їх поселили в гуртожитку, де не виявилося жодного російськомовного. До того ж до найближчого магазину – 7 км.
20 травня о 9 ранку ми зібралися в дорогу. Настрій чудовий, місто, куди ми, згідно зі списком, мали потрапити, досить велике. Але виявилося, нас чекав сюрприз. Мене з дружиною та ще 14 осіб також не довезли до міста, висадивши за 50 км від Нойбранденбурга в маленькому селищі під назвою Міров (Mirow).
З Вікіпедії я дізнався, що Міров – місто невеликих озер, розташоване на півдні району Мекленбург Лейк-Дистрикт в Мекленбург-Передня Померанія. Це дуже давнє місто, перша згадка про нього датується першою половиною XIII століття. Зараз це невеликий курорт з безліччю ресторанів та всіляких сервісів, пов'язаних з прогулянками на воді.
Виявилося, що саме тут нам і належить оселитися. Для проживання призначався 2-поверховий будинок, де кожен поверх поділений на два крила. Нам з дружиною та ще одній парі з України виділили одне крило на першому поверсі. Таким чином вийшло, що у кожної сім'ї була своя кімната, спільний душ з туалетом, кухнею, коморою та їдальнею. На вулиці ми побачили невеликий садок, де стояли столик зі стільцями. До речі, ми знайшли чотири магазини: Aldi, Netto, Penny та Edeka.
Не беруся стверджувати, чи пощастило нам, але чесно кажучи, все виявилося зовсім непогано. Могло бути й гірше. По приїзду в Міров нас зустріли троє соціальних працівників і господар будинку («соціал» орендує будинки у приватних осіб). Соціальні працівники – це милі жінки, одна з них розмовляє лише німецькою мовою, друга – німецькою та англійською, а третя – німецькою та російською.
У квартирі виявилися нові пральна машина, електроплита, холодильник, у кожній кімнаті по два ліжка та по два комплекти постільної білизни. Також видали посуд, чайник, радіо та по набору сухого пайка. Видно було, що зроблено косметичний ремонт, все акуратно та затишно. Після деяких формальностей (ознайомлення з правилами поведінки, правилами пожежної безпеки) ми підписали договір про прийняття квартири. Соцпрацівник пояснила, які дії, що стосуються нашого становища, нам потрібно буде вжити далі.
До речі, решту українців (вони були не сімейні) все-таки довезли до Нойбранденбурга і поселили в гуртожиток по три особи в кімнаті.
Читайте продовження статті:
ПОСЕЛЕННЯ ПІСЛЯ ТАБОРУ (частина 2)
Владислав ЛІПІНСЬКИЙ.
Фото автора.