Інформація знайшла своє підтвердження, і вже 14 січня вихованця львівського футболу, який останні шість років проживає в Англії, представили журналістам. Лужний, якому цього року виповниться 37 років, буде не просто головним тренером. Він буде і керувати командою, і виходити на поле (так званий граючий тренер). Екс-захисник київського «Динамо» отримав другий ігровий номер (саме під ним футболіст виступав під час українського періоду своєї кар'єри). А помічником Лужного у «Венті», яка представляє портове місто Вентспілс і є новачком елітного дивізіону Латвії, стане інший відомий в Україні футбольний фахівець – Володимир Журавчак.
Більш досвідченому Журавчаку, швидше за все, доведеться надавати консультативну допомогу Лужному, який поступово переходить на тренерську посаду, і разом з ним робити з «Венти» серйозну команду. Адже запити у колективу з «Вентспілса» досить серйозні. Керівники клубу (одним із них є уродженець Одеси – Росс Акменс) серйозно націлені запросити до команди досить відомих латвійських футболістів, які останнім часом виступали за межами Латвії. Що ж, будемо уважно стежити за першими спробами Олега Лужного – безумовно, одного з найкращих українських футболістів минулого десятиліття – спробувати щастя на тренерській ниві.
А поки згадаємо, що стати тренером Лужному кілька місяців тому пропонував головний тренер збірної України Олег Блохін. Але футболіст, який переживав кризу жанру (йому явно бракувало ігрової практики), відмовився – мовляв, хочу ще трохи пограти. У 2004 році у Лужного справді виникли серйозні проблеми: у «Вулвергемптоні» він не отримував того ігрового часу, на який розраховував, а пошуки команди, де цей недолік можна було б усунути, затягнулися. Пішовши влітку з «Вулвергемптона», Лужний узяв паузу, але визначеності все не було. Грати не в Прем'єр-лізі Олег відмовлявся, на пропозицію повернутися в Україну (називалися не чужі для нього «Карпати» і «Динамо») теж не давав згоди, варіанти з «раєм для футбольних пенсіонерів» – Катаром – розглядати не хотів.
Латвія на цьому тлі виглядає теж не найшикарнішим чином. Але, мабуть, у цій ситуації Лужний придбав саме те, що шукав – можливість отримувати задоволення від виступів на нормальному рівні, а також поступово переходити до тренерської діяльності. Цікаво, що Лужний – далеко не перший гравець збірної України зразка середини 90-х, який сьогодні вже став тренером.
Трохи раніше це зробили Юрій Калитвинцев (тренує юнацьку збірну України), Віктор Скрипник (працює в німецькому «Вердері»), Олексій Михайличенко, Олег Кузнецов, Геннадій Литовченко, Володимир Шаран, Сергій Шматоваленко, Сергій Леженцев, Сергій Ковалець, Володимир Горилий та Ігор Жабченко (усі працюють в Україні). Подивимося, що в них вийде, а тим часом згадаємо, чим запам'яталася Англія і британський період життя Олегу Лужному.
Нагадаємо, що виїжджав капітан київського «Динамо» до лондонського «Арсеналу» після дуже вдалого для українського клубу сезону – 1998/99 років, коли ведені Валерієм Лобановським динамівці мали виходити у фінал Ліги чемпіонів, але в півфіналі найприкрішим чином поступилися мюнхенській «Баварії». До слова, Лужний міг опинитися зовсім не в «Арсеналі», а в лісабонській «Бенфіці», яка цікавилася українським захисником трохи раніше. Але, вже практично уклавши угоду про перехід футболіста, португальці змушені були визнати, що їхнє фінансове становище не настільки благополучне, щоб дозволити собі розкіш купити одного з провідних гравців київського «Динамо».
З «Бенфікою» попрощалися і, мабуть, Лужний про це анітрохи не шкодує. Тому що Лондон – це Лондон, і цим усе сказано. Крім того, «Арсенал» – це великий клуб, з яким Олег пережив чимало приємних миттєвостей, перемігши в розіграші чемпіонату Англії, вигравши Кубок Англії, знову граючи в Лізі чемпіонів.
«Цілком можливо, що я осіду з сім'єю в Лондоні, – розмірковував зовсім нещодавно Лужний. – Це приголомшливе місто. Київ теж гарний, але мені здається, Лондон кращий. До того ж він набагато більший, тут безліч парків – і в центрі, і на околицях.
Порівняно з Києвом, в англійській столиці в мене набагато більше вільного часу, адже місцеві команди не практикували і не практикують багатоденні заїзди на базу. Встигли ознайомитися практично з усіма красотами Лондона, адже ми сім'єю часто гуляємо містом. Тут є що подивитися – музей мадам Тюссо, Букінгемський палац, Вестмінстерське абатство, Барбікан-центр, Трафальгарська площа, Тауерський міст. Чи бачив королеву? Так, але поки що тільки по телевізору.
Живемо ми не в центрі, а в районі, де базується «Арсенал». Багато наших футболістів віддають перевагу купувати житло саме там. Адже якщо виїхати з центру Лондона і потрапити в пробку, можна їхати на базу години дві. У нас не квартира, а будинок. Причому не службовий, а свій власний.
Чи забезпечена я людина за лондонськими мірками? Складно визначити. Я ж не знаю, які в кого критерії і скільки кому потрібно грошей для повного щастя. Нам вистачає, можемо дозволити собі піти повечеряти в ресторан, щось купити. Хоча життя в Лондоні дуже дороге, але й рівень цього життя дуже високий».
Сім'я Лужних – це ще й господиня дому Елеонора – киянка, з Березняків, а ще дві доньки: одинадцятирічна Оля і восьмирічна Кристина. Обидві ходять до англійської католицької школи, а англійську знають краще, ніж українську, хоча вдома у Лужних заведено говорити тільки українською.
Олег – великий патріот України. Коли на головній площі столиці України мітингували сотні тисяч прихильників Віктора Ющенка, Лужний активно брав участь в акціях підтримки в Лондоні. Під час виконання гімну України перед матчем його партнери по збірній у переважній більшості стояли мовчки, а капітан національної команди завжди підспівував.
«Чи не ображався я, коли хлопці зі збірної мене не підтримували? – каже Олег. – Це особиста справа кожного. Не міг же я зібрати всіх і наказати: «Негайно вчіть український гімн!» Я знаю, що мені гімн України необхідний. Але комусь нав'язувати свою думку чи радити вчити слова – не збираюся».
А ще Лужний, як виявилося, дуже набожний: «Дійсно, практично кожної неділі нашу сім'ю можна побачити в лондонській греко-католицькій церкві. Ми обов'язково відвідуємо місця, де можна доторкнутися до Бога. Радий, що привчив доньок ходити до церкви. Обидві відвідують католицьку англомовну школу для дівчаток. Але не думайте, що це монастир. Звичайна школа з релігійним спрямуванням. Щодня навчання починається і закінчується молитвою. Не шкодую, що віддав туди своїх дітей. Там у кожному класі займається не більше 15 осіб, і вчителі мають можливість приділяти максимум уваги кожній учениці.
А по суботах українська діаспора організувала роботу своєї школи, і мої доньки її теж відвідують. В сім'ї ми спілкуємося українською мовою, однак таке ж спілкування в школі, хай навіть лише раз на тиждень, дітям не завадить. У неділю Кристина та Оля вихідні, тож іноді ходять на футбол. Нерідко стежать за грою «Арсеналу», коли я на полі».
Щоб перебудуватися з київського тренувального процесу (із заїздами на базу) на лондонський, де футболіст більшу частину часу проводить вдома, Лужному знадобилося близько двох місяців. «Там дійсно зовсім інша школа, – ділився враженнями Олег. – Немає заїздів на базу, ми приїжджаємо туди лише для того, щоб потренуватися, поплавати в басейні. Там навіть немає номерів, ніхто вдень не спить. Складно було звикнути лише до раннього початку матчів: гра о третій годині, тому о десятій ми вже маємо бути на стадіоні.
Тренер «Арсеналу» – француз Арсен Венгер – особисто мені дуже подобається і як тренер, і як людина. Надзвичайно вихований, розважливий, інтелігентний. Вважаю, саме таким і має бути тренер. Венгер ніколи не панікує, не кричить, не схоплюється з лави. А навіщо нагнітати обстановку? Адже вибігання до бровки, апеляції до арбітрів, розмахування руками не допоможуть і нічого не змінять. Та й футболіст тебе все одно не почує. В Англії на стадіоні 40 тис. уболівальників такого шуму здіймають – партнера за два метри не чути, не те що тренера.
Венгер і після матчів, і на тренуваннях так само спокійний. Напевно, тому в нашій роздягальні завжди була хороша обстановка. До кожного підопічного в нього індивідуальний підхід. Перед тренуванням обов'язково запитає, як справи, як самопочуття. Ігровий графік дуже напружений, і якщо Венгер бачить, що футболіст втомився, – може дати йому відпочити кілька днів. Якось я відіграв за 12 днів чотири матчі, тренер запропонував узяти два «відгули», але я відмовився – нормально себе почував.
Чому якось вивів лондонську команду в ранзі капітана на гру? У тому матчі не грали визнані лідери команди Вієйра та Сімен, от Венгер і сказав, щоб пов'язку взяв я. Як уживається в «Арсеналі» така велика кількість представників найрізноманітніших країн із місцевими гравцями? Все дуже просто: британці дуже гостинні люди, до іноземців ставляться надзвичайно доброзичливо. Буває, що на полі з'являється лише один англієць, решта – легіонери. Але жодних конфліктів чи косих поглядів з боку місцевих футболістів, журналістів чи вболівальників немає й близько.
Спочатку заважали значні проблеми з мовою. Моя англійська була на рівні шкільної програми: такого багажу знань вистачало хіба що на два речення. Довелося вчитися, займався з викладачем. На перших порах було дуже складно, але невдовзі став спілкуватися без проблем. На побутовому рівні все нормально, та й інтерв'ю англійським журналістам уже давав без перекладача».
Що ж, Лужний уже довів, що вміє перебудовуватися залежно від обставин, що склалися, вливатися в нове середовище, але при цьому залишатися таким самим упевненим у собі, патріотичним і релігійним. Думається, що й на новому місці – у Вентспілсі – справи в нього підуть нормально. А Україна зможе пишатися ще одним своїм футбольним фахівцем.
З досьє «Заграниці»
Олег Лужний. Родився 5 серпня 1968 року у Львові. Захисник. Майстер спорту міжнародного класу. Вихованець ДЮСШ львівських «Карпат». Перший тренер – Юрій Дячук-Ставицький. Виступав за команди: «Торпедо» Луцьк (1985-1988), СКА «Карпати» Львів (1988), «Динамо» Київ (1989-1999), «Арсенал» Лондон, Англія (1999-2003), «Вулвергемптон», Англія (2003-2004).
У чемпіонаті України провів 186 матчів, забив 13 м'ячів, у чемпіонаті СРСР – 67 матчів, у чемпіонаті Англії – 80 матчів. Чемпіон СРСР 1990 року. Бронзовий призер чемпіонату СРСР 1989 року. Чемпіон України 1993, 1994, 1995, 1996, 1997, 1998 і 1999 років. Срібний призер чемпіонату України 1992 року. Чемпіон Англії 2002 року. Срібний призер чемпіонату Англії 2000, 2001 і 2003 років.
Володар Кубка СРСР 1990 року. Володар Кубка України 1993, 1996, 1998 і 1999 років. Володар Кубка Англії 2002 і 2003 років. Фіналіст Кубка Англії 2001 року. Півфіналіст Ліги чемпіонів 1999 року.
У єврокубках провів 73 матчі. За збірну СРСР у 1989-1990 роках провів 8 матчів, за збірну України у 1992-2003 роках – 52 матчі. Учасник відбіркових турнірів ЧС-1990 (4 гри), ЧС-1998 (8), ЧС-2002 (11), ЧЄ-1996 (8), ЧЄ-2000 (10), ЧЄ-2004 (6).