Це сталося років 30 тому чи більше. У болотах Моравії жив Йожин – істота незрозумілого походження та загадкової зовнішності. Про нього нічого вже не відомо, крім того, що він харчувався пражаками. Так, він їв переважно жителів столиці, хоча місцеві селяни від Йожина теж, кажуть, страждали. Знищити чудовисько міг лише отруйний порошок, розпилений згори. Одного разу людина, якій пообіцяли півколгоспу та дочку голови в нагороду, піднялася на літаку в небо й посипала те місце, де жив Йожин, хімікатами. Нещасний умить побілів і був змушений вийти з болота. Його скрутили й відвезли в невідомому напрямку. Що було далі, достеменно нікому не відомо. У пісні, присвяченій цим трагічним подіям, говориться, що переможець хотів продати жертву в зоопарк.
Відтоді як Йожин зник, пражаків ніхто не їсть. І їх налічується вже 1 млн 188 тис. з хвостиком, згідно з даними на грудень 2006 року. Вони – нестерпний тягар для туриста. Ні, напевно, якщо не всі, то дуже багато з них – чудові люди, добрі, розумні, красиві. Але ми ж туристи. Нам мільйон з лишком пражаків зовсім не потрібен. Для задоволення всіх наших туристичних потреб вистачило б і пари тисяч. Ну, максимум – п'яти, не більше. Двірники, музейні доглядачі, офіціанти, кухарі, вагоновожаті, жандарми та лікарі швидкої допомоги, джазові музиканти, актори театру й опери, пекарі, пивовари, повії. І все.
Пивоварів слід було б винести з цього списку. Але багато іноземних туристів думають, що Крушовице – гарне пиво, і їдуть до Чехії ледь не заради нього одного. Тож нехай пивовари залишаються. Все ж у незнайомому місті краще жити хоч з якимось пивом, ніж зовсім без нього.
З іншого боку, туристів у Празі теж має бути менше. Коли бачиш о третій ночі на Карловому мосту натовп охочих потерти собаку на барельєфі, то від туги хочеться сиганути слідом за Непомуцьким. Які саме місця потрібно терти: псові ніс, спину якійсь тітці, самого Непомуцького, хрест на перилах чи щось інше – ніхто достеменно не знає, тому вишиковується кілька черг. «Ви тут хіба стояли? – Так, я займав. – Вас ніхто не пам'ятає. – Я був за чоловіком з фотоапаратом, а він перед цими дівчатами, а ви за ними. – Ви одразу скрізь, чи що, займали? Всі стоять, як належить, а він найхитріший. Ви подивіться на нього! – Маша, ти що дура, що тут стоїш? Терти потрібно не це, а он там. Тут нічого не здійсниться».
Вранці орди штурмують магазини та сувенірні крамниці. Найцікавіших великими групами виводять на екскурсії. Якби світ був влаштований справедливо і кожен мав роботу не залежно від життєвих обставин, а лише за велінням серця та відповідно до природних талантів, празькі гіди не ходили б цілими днями вулицями, а стояли б спокійно та з гідністю на вишках, загорнувшись у теплі овечі тулупи. Увечері вони мали б чай в окремому вагончику, нехитрі карткові ігри, перед сном – книжку. А наступного дня все знову: побудка, перекличка, прогулянка, година інформації, обід, вільний час, прогулянка, вечеря. І ніхто не відхиляється вбік, не відстає й не забігає вперед, усі слухають уважно, питань не ставлять, режим не порушують.
Раз, гуляючи сам по собі без особливої мети, я зупинився біля вітрини взуттєвого магазину, здається, на вулиці Водічкова, і тієї ж миті почув збоку вереск: «Федір, не зупинятися!». Чесно кажучи, перші півсекунди мені було дуже, дуже ніяково. Виявилося, тезка стояв поруч і роздивлявся ту саму пару черевиків, що й я. На нього, вивернувши шиї, злісно дивилися два десятки інших екскурсантів і жінка-гід. Доганяй, сволото, не затримуй групу.
За годину щось подібне сталося неподалік музею Альфонса Мухи. Хрипкий чоловічий голос спершу кілька разів просто вигукнув моє ім'я, потім, не отримавши відповіді, почав нецензурно лаятися й погрожувати. Я відскочив з тротуару в щілину між будинками й почав очима шукати, хто б це міг бути. На іншому боці вулиці двоє тягли хлопця від лотка з китайськими магнітами. Мабуть, це й був Федір. Він опирався насильству, але чоловіки змогли протягнути його кілька метрів і вштовхнути всередину групи. Ймовірно, всі троє вже були нетверезі, хоча на годиннику було лише до одинадцятої ранку. Після цього я змусив себе не реагувати на верески й окрики й ходив Прагою вже спокійніше.
Звісно, верески й крики лунають там усіма мовами світу, не лише моєю рідною, але від цього легше не стає. Навпаки, життя в постійному шумі вавилонського стовпотворіння може довести до головного болю вже на другий день. І тоді доводиться шукати анклави тиші та спокою. Ними можуть стати: той самий музей Мухи, якщо відвідувати його після обіду, околиці старої синагоги рано вранці, поки туди не привезли школярів на лекцію про Голокост; Музей середньовічного мистецтва, який туристи чомусь часто ігнорують; Град після першої ночі, коли в ньому залишаються тільки п'ючі підлітки та пари; майже завжди музей Кафки – місце настільки пізнавальне, наскільки неприємне й гнітюче.
Біля останнього мені колись зустрілася об'єднана українсько-російська група туристів. У ній було приблизно порівну чоловіків і жінок усіх вікових категорій та кілька дітей. Я сидів на лавці і саме збирався увійти до музею, коли вони завернули з вулиці Cihelna. Мені відразу спало на думку посидіти ще трохи, щоб пропустити групу вперед і не штовхатися в гардеробі. Але вони не поспішали всередину. Натомість вони щільним кільцем обступили фонтан перед входом. Цей фонтан являє собою дві виконані в людський зріст механічні фігури стоячих один навпроти одного чоловіків, що сечовипускають. Фігури обертають стегнами з боку в бік, а їхні статеві органи то піднімаються, то опускаються. У результаті виходить, що струмені води повільно виписують у повітрі такі нерівні вісімки. Отже, жінки, які прийшли, по черзі виходили в центр і приймали різні пози, обігруючи сцену сечовипускання, тоді як чоловіки чи подруги знімали подію на мильниці. Коли пройшло повне коло, і гід переконалася, що всі, хто хотів сфотографуватися, це зробили, вона підняла вгору парасольку, дмухнула у свисток і повела групу назад у бік Карлового мосту. Очевидно, вони спеціально зробили невеликий гак по дорозі до Граду для цієї фотосесії.
І ще про тамтешній Вавилон. Багато моїх знайомих, перебуваючи за межами батьківщини, намагаються приховати походження. Їм дуже подобається, що, не розпізнавши російську мову, їх то й приймають в Америці за німців, у Західній Європі за словенців або на крайній випадок за болгар. Повернувшись із закордонної поїздки, такі люди хваляться колекцією компліментів, отриманих від обслуговуючого персоналу в готелі. «Звідки ви? – З Росії. – О, ніколи б не подумав! Виглядаєте як швед».
У Празі цей фокус не пройде! Багато пражан дуже добре знають російську, розуміють швидке мовлення і самі говорять з правильною інтонацією і потрапляють у всі відмінки. Їхні діти та онуки краще знають англійську, але в Празі майже не живуть. Вони миють посуд на південних курортах Франції або збирають полуницю на фермах Німеччини та Великобританії. Цю полуницю потім продають у магазинах нашої столиці. Вона, як пиво Крушовице, зовсім не має смаку, але тут уже чехи не винні.
Федір АНТОНОВ.
Газета.Ru er="0">