А вільного часу – хоч греблю гати. Щоправда, нераціонально розподілений: тренування вдень. Уранці прокинувся, поснідав – на тренування. З тренування приїхав, сходив на відновлювальні процедури, до масажиста – уже й вечір настає. Ходити кудись у місто самому незручно, а компанії немає. Легіонерів у команді практично немає. Був хорват, та ще деякий час грав екс-динамівець Сергій Коновалов. Ось і все спілкування.
Щоправда, в готелі на березі моря, де клуб знімав Головку трикімнатні апартаменти (зручно – щодня номер прибирають, не потрібно наймати покоївку), відкрили російський ресторан і кабаре. З їхніми працівниками Саша й спілкувався. Як-не-як – майже земляки, рідні душі, та й в однаковому становищі: усі в Китаї на роботі.
До речі, завдяки присутності російського ресторану Головку не довелося серйозно відчути різницю між китайською кухнею в Києві та китайською кухнею в Китаї. А різниця, як стверджує інший екс-динамівець, який практично одночасно прибув на Далекий Схід із Сашею – білорус Олександр Хацкевич, – є дуже солідна. Головку вдавалося навіть борщем ласувати. Щоправда, без буряка і сметани.
Загалом же, між містами, в яких проживали регулярно спілкувані телефоном Головко (Циндао) і Хацкевич (Тяньцзінь), було чимало відмінностей. Одну з них Головко не преминув згадати: «Їздив я у Тяньцзінь. Це місто велосипедистів. Виходиш на вулицю – а там суцільним потоком мчать хлопці на велосипедах. Три ряди – в один бік, і три – в інший. Причому велосипедисти там – святі люди. Не дай Боже потрапити їм під колеса! Ще й винним залишишся! Стій і чекай, поки не проїдуть. У нас у Циндао, мабуть, враховуючи, що місто розташоване в гірській місцевості, роз’їжджати вулицями на велосипедах, навпаки, було заборонено».
Повертаючись до теми проведення вільного часу, Головко зазначив, що багато часу просидів за портативним комп'ютером, щодня користувався Інтернетом, читав російськомовну пресу. Ще дивився фільми. Каже, що DVD у Китаї коштують копійки: один диск дешевший за долар. «Мабуть, одноразові», – сміється футболіст. Виходив у місто, а от на екскурсії не їздив. Часу не було. Зате відчув на собі китайську специфіку: «Прийшли компанією в караоке-бар. Тільки сіли, як дві дівчини примчали, поруч присіли й почали недвозначно натякати. Мовляв, ходімо, співати караоке. Ні, відповідаю, дякую, але я не співаю (сміється).
Ще був один смішний епізод. Мова у китайців настільки складна, що я її навіть не намагався вивчити. Найпримітивніші слова й фрази абияк визубрив, але й це не завжди рятувало. Дуже багато означає наголос, протяжність звуків. Бувало, кличеш товариша по команді (а вони всі там якщо не Чу, то Лі), кричиш-кричиш, а він – нуль емоцій. Виявляється, я неправильно вимовляв ім'я і кликав зовсім іншу людину.
Отож, зловив я якось таксі й попросив відвезти мене на стадіон, де грала наша команда. І кажу йому назву. Він на мене дивиться. Я ще раз повторюю – дивиться. Уже по складах назву стадіону вимовляю, починаю кипіти, а він, цей таксист, тільки очима здивовано кліпає. Не розуміє – і все тут. Гаразд, кажу, поїхали, я показуватиму – ліворуч, праворуч.
Приїжджаємо, він робить круглі очі й кричить, чому я не сказав йому, що мені сюди, чому ми так багато часу витратили на пояснення? Я зрозумів, що взагалі нічого не розумію. Звернувся до перекладача, якого клуб до мене приставив. Виявляється, з тією інтонацією й тим наголосом, з якими я вимовляв це слово, я просив відвезти себе не на стадіон, а на пивзавод. Хоча набір звуків практично ідентичний.
А ще неприємно було ходити по покупки й стикатися з найбанальнішим обманом. Річ коштує не більше п'ятірки, а мені пропонують заплатити $30 тільки тому, що я європеєць, китайської не знаю і нічого довести не зможу. Продавець будь-якої миті зможе відкрутитися: мовляв, прийшов якийсь європеєць, ані бельмеса не тямить, дав гроші й почав кричати. Мабуть, точно так само почуваються у нас в Україні іноземці, які не розуміють, чого від них хочуть».
Втім, якщо у спілкуванні поза полем у Головка й були курйозні (і не дуже) ситуації, то на полі партнери його напрочуд розуміли.
«На полі доводилося горло зривати, – морщиться наш співвітчизник. – Задоволення від футболу практично не отримував. А останні місяці просто доопрацьовував, чекав, коли закінчиться контракт. Спочатку намагався тренеру-китайцю пояснити, що я бачив, як можна нормально грати у футбол, думав підказати щось із побаченого в «Динамо», але все було марно. Під час ігор доводилося кричати, щоб мене розуміли. Їм адже не скажеш: «Перейдіть лівіше, будь ласка». Не зрозуміють ні слів, ні емоцій. І хоча китайські лайки я вивчив раніше за багато пристойних слів, на полі кричав здебільшого російською. Китайці розуміли. Але не слова, а емоції. Відчували, що роблять щось не так, не так викладаються.
У нас команда взагалі була цікава. Про дисципліну поняття відносне, хоча існує думка, що китайці всі працьовиті й організовані. Дурня це все. Або ж у нашій команді грали ненастоящі китайці. Питаєш, наприклад, о котрій завтра буде тренування. Кажуть, що вранці зателефонують і скажуть (як мені день планувати?). Телефонують о 10 годині – мовляв, через 15 хвилин у нас початок пробіжки. Добре, що мені збиратися довго не потрібно, а якби справа була інакше?
На деяких хлопців у команді взагалі не можна було покластися. Кажеш йому, показуєш – стій тут і далеко не відходь. Тільки відвернувся – він уже метрах у 30-ти, кудись понісся. А мені ж організовувати оборону потрібно. Як чудово було, коли тренер нашого хорвата до складу ставив. Вдвох якось спокійніше, є на кого покластися. Але чомусь хорвата «коуч» не шанував. Втім, він був досить цікавою людиною, можливо, тому й на світ під іншим кутом дивився.
Одна з найстрашніших ігор у моїй кар'єрі. Їдемо на виїзд – температура майже 40 градусів. Початок матчу – о третій годині дня. Якраз саме «то». Повітря стоїть на місці. Заходимо в роздягальню – там усі вікна наглухо закупорені, тренер сидить на стільчику й цигарку курить. Чесно кажучи, я ніколи такого не бачив. А він ще й каже: «Відчуваю, хлопці, що ми сьогодні виграємо». На що я відповів перекладачу: «А я відчуваю, що нічого ми сьогодні не виграємо. Тільки ти йому не перекладай, а то до складу не поставить».
У Китаї Головко, як він сам каже, «відзначився за повною програмою» – гол забив, заробив пару попереджень і одне вилучення. Але найголовніше – що відчув у собі сили ще грати у футбол. За визнанням Сашка, так багато бігати і так часто відбиватися від наступаючого суперника йому давно вже не доводилося.
І все ж таки даремно витраченим часом поїздку до Китаю він не вважає. Тільки от не може з упевненістю сказати, чи варто в його ситуації так далеко їхати від батьківщини. Адже якщо розібратися, поїхати на Далекий Схід і самому змусити вболівальників і фахівців забути про своє існування для футболіста, готового перейти на тренерську роботу, небажано. Знову ж таки – сім'я, діти. Втім, як би там не було, розповісти йому є про що...