Одній моїй подрузі, яка збиралася їхати до Італії, один мій друг, дуже ґрунтовна людина, м'ясник за професією, сказав так:
- Наташко, коли будеш у Неаполі, сумку з грошима міцно-міцно притискай до груді, протилежної проїжджій частині. Зрозуміла? До тієї груді, яка дивиться на тротуар. Ясно? Тому що по Неаполю їздять мотоциклісти. Усі мотоциклісти, які їздять по Неаполю, - шахраї. Усі до одного. Вони хапають дівчат за сумки, волочать деякий час дівчат разом із сумками по асфальту, а потім, вирвавши-таки сумку, залишають покалічених дівчат лежати й ридати на асфальті. Зрозуміла?
Наташка в жаху витріщила свої величезні очі на свої величезні груди, намагаючись зрозуміти, яка з них має дивитися на проїжджу частину, а яка - глядіти на тротуар. Потім рішуче зітхнула і сказала:
- Усе зрозуміла. Сумку не віддам.
Увесь тиждень, проведений у Неаполі, Наташка займалася тільки одним: обчисленням правильної диспозиції грудей і сумочки. Після довгих болісних обчислень вона вішала сумку з потрібного боку, для певності щільно накривала її груддю і вчіплялася в неї двома руками. Так що нігті синіли. Якщо на проїжджій частині раптом з'являвся мотоцикліст, Наташка ширше розставляла ноги для стійкості, виставляла плече вперед, як боксер, і дивилася на мотоцикліста таким поглядом, що він об'їжджав її по сусідній вулиці. По Неаполю навіть ходили чутки про якусь дивну перекошену туристку з синіми нігтями. Неаполя Наташка так і не побачила. Але сумку - не віддала.
Звісно, іноді бувають випадки, коли мотоциклісти виривають сумочки у дівчат. Але не дуже ж часто...
Таких стереотипів-забобонів-страшилок на світі безліч. Вони, як привиди, блукають по світу.
І ось з'явилася атипова пневмонія. Новий трилер. Привид блукає планетою, привид атиповки! Ніхто не сперечається: проблема є. І жертви є. Але, як кажуть, «навіщо ж стільці ламати?»
Коли я сказав усе тому ж своєму другові-м'яснику, що поїду в Таїланд, мій друг-м'ясник відреагував так:
- Ти - ідіот. Клінічний. У тебе сім'я, діти, робота, борг, до речі, мені дві штуки... Усі, хто їде в Південно-Східну Азію, - смертники. У нас і так демографічна криза. А ти... Ні сорому, ні Батьківщини... До того ж там зараз мусон. Дощ ллє цілий день. Протигаз хоч візьми. І парасольку.
Протигаза в мене немає. Я поїхав без протигаза. Гаразд. Чому бути, того не минути. Марлеву пов'язку про всяк випадок прихопив. Парасольку теж.
Я вкладав марлеву пов'язку з парасолькою у чемодан і уявляв собі Таїланд. Переповнені госпіталі. Тротуари, що пахнуть оцтом. Усі в намордниках. Включно зі слонами та крокодилами. Раптово падаючі просто на вулицях люди. Злива, злива, спека і злива. Стогін, крики. Передсмертні атипові хрипи. Намети Червоного Хреста. Словом - з картини Карла Брюллова «Останній день Паттайї».
Жахіття почалися вже в Шереметьєво. Я побачив таку картину. Якийсь громадянин (наш), дуже, до речі, інтелігентного вигляду, мирно мив руки в шереметьєвському сортирі. У цей час у сортир увійшов інший громадянин (не наш, особа, так би мовити, південно-східно-азійської національності), став поруч із нашим і теж почав мирно мити руки. Так вони стояли і мили руки, діти різних народів. Вони навіть з усмішкою дружби та взаєморозуміння перезирнулися: мовляв, бачиш, брате, всі ми люди, у всіх у нас, незалежно від кольору шкіри та розрізу очей, є руки і їх треба мити... Хай живе мир у всьому світі. Потім наш пішов сушити свої руки. А не наш, продовжуючи мити свої верхні кінцівки, раптом дуже голосно чхнув. Голосно-голосно. Азіати взагалі все роблять голосно: сміються, чхають, говорять тощо.
Бачили б ви, що сталося з нашим. Він, як балерун, зробив потужний триметровий стрибок кудись убік і навскіс, закрив обличчя рукою, іншою тремтячою рукою вийняв зі штанів поли сорочки і, закривши ними обличчя, з хрипкими криками «Сарс! Сарс!» вибіг із сортиру. Я його бачив ще кілька разів в аеропорту. З оголеним скуйовдженим животом, мокрими тремтячими руками і з абсолютно атиповими мученицькими очима.
Оголосили мій рейс, і мені стало сумно. Чи те я роблю? Чи правий я, що затіяв усю цю справу з Таїландом? А раптом там справді... Атиповка, сезон дощів... Сум, важкий, томильний сум, стиснув моє серце і кишечник. Але я сказав собі: «Ти можеш. Ти зробиш це, хлопче!»
І рейс був оголошений, і я полетів.
У величезному аеропорту Бангкока, порівняно з яким наше Шереметьєво нагадує торгову палатку, який до того ж напередодні розгромили братки-конкуренти, чарівна тайська дівчина повісила мені на шию запашний вінок з орхідей. Дівчина усміхалася і не чхала. Вона сказала мені: «Велкам». Вона була без намордника. Таких красивих дівчат без намордників я ніколи не бачив і більше не побачу. Дружина не рахується. Вона - прекрасна. І в наморднику, і без.
Ми їздили по Таїланду протягом тижня. Польових госпіталів не було. Пов'язок на обличчях тайців також не було. Замість пов'язок були усмішки. Обіцяної цілодобової мусонної зливи теж не було. Було небо кольору вологого перлів. Приблизно раз на добу перлове марево неба вкривалося розводами темного перламутру, і на нас обрушувалася півгодинна пристрасна злива. Одного разу злива застала мене в джунглях біля річки Квай. Злива була солодкою і пахла орхідеями. Я навіть не розкривав парасольки. Тільки ідіот розкриває парасольку під душем з орхідей.
У Бангкоку люди в марлевих пов'язках траплялися. Але річ, звісно, не в атиповці, а в смозі. Носити марлеві пов'язки в мегаполісах - звичайна справа.
Був храм Смарагдового Будди. Будда був без пов'язки
Я навіть дивним чином примудрився полюбити бангкокський смог. Він - кольору дуже-дуже слабкого розчину марганцівки. Він пахне соєю та лимонною травою від супу том-ям.
А ще була, звісно, Паттайя. Вона виявилася набагато менш злачною, ніж її зображують. Трансвестити - дуже симпатичні тьоті (знову ж таки без намордників) з кадиками римських легіонерів і сорок другим розміром ноги на шпильках. Вони так стараються бути тьотями, що мимоволі розчулюєшся. Трансвестити - хороші. Всі в пір'ї, красиві. Танцюють під Земфіру: «Я шукала тебе». Я мало не розридався. Згадав юність, перше кохання... Зачепила-таки мене трансвеститка.
Ще були дуже хороші крокодили на крокодиловій фермі. Вони лежать на глині, схожі на перевернуті радянські байдарки. Під час крокодилячого шоу сміливий таєць кладе свою голову в пащу геть обдовбаної рептилії, тягає її за хвіст і так далі. Сміливий таєць. І крокодил молодець.
Найчарівніші істоти в Таїланді, якщо не рахувати тайок, - слоненята. Вони теплі, вовняні і люблять штовхатися головою.
Нашими екскурсоводами були два тайці. Одного звали коротко і ясно - Сучар, а іншого так довго, що всі його називали просто Сашком.
На наше запитання про те, чи є в Таїланді сарс, Сучар і Саша так сильно й довго сміялися, що обох розібрала гикавка. Вони трохи врознобій погикали, а потім Саша сказав:
- Сарсу на Таїланді нема. Сніду єстя, а сарсу - нема. Точна кажу. Сніду є трошки, це да. Якщо з дівчина таво - тоді можна сніду придбати. Це як лателея. А сарсу нема. Це ложна. Точна кажу. Таїланд - добре.
А перекличку в автобусі завжди робив Сучар. Він говорив:
- Кого нема, піднімайте руки.
І сміявся, як дитина.
У Таїланді багато всього хорошого.
Парні ананаси, просто з поля. Смак, який сниться вночі.
Дуже хороше вино (рисова горілка - погана, пахне гумою і кішками). Можна взяти велику пляшку вина, сісти веселою компанією на тук-тук (таке відкрите таксі) і розпивати вино в тук-туку. Що ми й робили. За пару доларів на цьому тук-туку можна півдня їздити.
У Таїланді прекрасні, поетичні, пронизливі назви. Наприклад, останній бар, у якому ми гуляли перед відльотом, називався «Чаосуки».
Храми, пагоди і все таке. Про це замовчую. Про це вже все сказано і написано.
Загалом, у Таїланді все є. Як у Греції. Крім атипічки. Немає там сарсу. Точно кажу. Переконався на особистому досвіді. Я кажу вам: хлопці, не вірте всіляким чуткам-страшилкам.
У Неаполі, бач ти, сумки крадуть. В Азії - сарс. По вулицях Москви ведмеді ходять... Дурниці все це. Жити треба, а не боятися. Чхали ми на цю саму атипічку.
Владимир ЕЛИСТРАТОВ,
оглядач журналу «Вояж и отдых».