Але головне було не те, що оргкомітет вирішив відсвяткувати ювілей з розмахом, намагаючись привернути на трибуни максимум глядачів. І не те, що московський ЦСКА, ведений уславленим Віктором Тихоновим, через 12 не найкращих років у своїй історії нарешті виграв бодай якийсь трофей.
Тренери одразу трьох команд - збірної клубів України, збірної клубів Білорусі та латвійського «Металургса» - майже в один голос заявили, що були б не проти повернутися до старої й майже забутої схеми проведення чемпіонату МХЛ. Нагадаю, що на початку 90-х саме під егідою Міжнародної хокейної ліги виступали найкращі колективи Росії, України, Латвії, Білорусі та Казахстану - тих республік, у яких за союзних часів був розвинений хокей. Але невдовзі девіз «Росія - для росіян» зробив свою справу. Керівники російських клубів поступово витіснили українців, білорусів, латвійців та казахстанців за межі ліги, створивши РХЛ - Російську хокейну лігу.
Отримавши необмежену свободу, але будучи відлученим від висококласних суперників, клубний хокей чотирьох екс-союзних республік почав чахнути. Хоча збірні цих країн, слід зазначити, на чемпіонатах світу та Олімпійських іграх виступали дуже навіть непогано. А іноді залишали за спиною Росію. Але старі запаси, як відомо, слід регулярно оновлювати. Чого, за всього бажання, в Україні, Латвії та навіть більш-менш благополучній у цьому відношенні Білорусі (президент країни Олександр Лукашенко обожнює хокей і не втомлюється будувати нові льодові палаци) зробити було складно.
У Росії в цьому сенсі ситуація набагато краща. Фінансово стійкі клуби почали з'являтися у наших східних сусідів як гриби після дощу. При цьому «центр ваги» почав переміщуватися з традиційних хокейних центрів (Москва) у глибинку - ближче до Уралу. Як підсумок - чемпіонат Росії поступово подолав кризу, в яку потрапив пострадянський хокей після розвалу СРСР, і стрімкими темпами вийшов у Європі на перше місце.
До рівня чемпіонату Радянського Союзу, який якщо й поступався заокеанській НХЛ, то зовсім трохи, росіянам залишилося зовсім небагато. Принаймні рух хокеїстів, раніше схожий на дорогу з одностороннім рухом (у напрямку Північної Америки), тепер уже став схожим на традиційне шосе. Обмін між лігами перестав бути утриманським з боку американо-канадських клубів, які брали наших хлопців за копійки.
Недивно, що за такої постановки питання (Росія - взагалі єдино можлива реальна противага НХЛ у світі), співпраця з Москвою набуває дуже важливих обрисів. Ще менш дивно, що після того, як казахські клуби домоглися права виступати в чемпіонаті Росії (щоправда, не в Суперлізі, а у вищій, і без права підвищення в класі), їхньому прикладу захотіли наслідувати й інші.
Світ рухається шляхом консолідації. ЄС, прозорі кордони, безвізовий режим та інші атрибути часу - доказ тому. Розвал СРСР, Чехословаччини та СФРЮ - явища, слід погодитися, назрілі, але загалом такі, що є винятком із загального правила. З часом (коли пристрасті вщухнуть, а необхідність співпраці стане ясною, як день) життя все розставить на свої місця. У європейському хокеї витає ідея об'єднання, щоб спільними зусиллями створити по цей бік Атлантики конкуренцію НХЛ. Але до подібного консорціуму ще далеко. Водночас Росія (як найсильніша хокейна держава Старого Світу), прийнявши під своє крило українців, білорусів та латвійців, може виступити свого роду центром, навколо якого, не виключено, зможуть об'єднатися всі інші. Але це тільки проект. Який, втім, не так далекий від реальності.
Напередодні сезону, що стартує, у Росії було прийнято досить важливе рішення в цьому напрямку. Вихідці з колишніх союзних республік уже не вважаються легіонерами (хоча й не можуть грати за збірну Росії). Не виключено, що наступний крок - розширення складу учасників ліги. За рахунок Латвії, України та Білорусі?
В принципі, відкидаючи політичні мотиви та загострене почуття національного самолюбства, слід визнати, що у спортивному плані возз'єднання українських (головна увага, природно, їм) хокеїстів із російськими принесе нам велику користь. Змагатися з тими, хто віддав перевагу іграм у складі російських клубів перед виступами в НХЛ, - найкраща можливість для підвищення майстерності. Принаймні, набагато більша, ніж варіння у власному соку, коли рівнятися, по суті, нема на кого.
А якщо вихованцям українського хокею дадуть шанс змагатися з хорошими майстрами в чемпіонаті Росії, рівнятися їм буде на кого. Тільки цього літа з Північної Америки до Росії перебралися досить відомі хокеїсти. Серед них володар Кубка Стенлі-2003 із «Нью-Джерсі» Олег Твердовський, голкіпер «Ванкувера» Петер Скудра, захисник «Детройта» Дмитро Биков, майже півтора десятка хлопців, які виступали в нижчих заокеанських лігах, десятки легіонерів із Чехії, Швеції, Словаччини. Якщо врахувати тих, хто повернувся трохи раніше, Сергія Немчинова, братів Юрія та В'ячеслава Буцаєвих, Андрія Коваленка, Дмитра Квартальнова, Олександра Селіванова, нашого Дмитра Христича та інших, склад зірок російської ліги виходить досить значним...
От тільки чи вдасться потрапити туди, звідки нас свого часу попросили? І чи зацікавлене в Україні хокейне керівництво в такому повороті подій? Адже можна, звісно, й самим розвинути хокей в Україні. Але скільки на це знадобиться часу й грошей - питання, на мою думку, риторичне...