Власні враження про Вірменію, які довгий час формувалися лише з чужих розповідей, виявилися дещо іншими. Країна дійсно не може похвалитися стабільним фінансовим становищем свого народу: середня заробітна плата - $79, прожитковий мінімум - $60, а пенсії здебільшого не дотягують навіть до половини цієї суми.
З іншого боку, вулицями Єревана курсує досить велика кількість автомобілів, а місцеве населення виглядає цілком пристойно. Молодь - та взагалі намагається не відставати від віянь західної моди. Словом, усе як усюди. У нас в країні теж багато хто стогне - мовляв, грошей немає, але зростання цін на нерухомість, тим не менше, пояснюють підвищеним попитом.
Взагалі, словосполучення «бідний вірменин» у Радянському Союзі було нонсенсом. Важко було уявити вихідців із цієї республіки у тяжкому фінансовому становищі. З їхньої точки зору, можливо, і була криза. Мовляв, життя дало тріщину, грошей залишилося лише півмішка. Але за загальнодержавними стандартами вірмени завжди вирізнялися на загальному тлі. Зрозуміло, що це були найкращі, найдіяльніші представники свого народу, але ж саме вони є візитною карткою країни.
Туристи - дорогі гості
В Єревані та його околицях уміють заробляти на туристах. Ціни на сувеніри - дорожчі, ніж, скажімо, у словацькій Братиславі (наприклад, звичайна листівка з видом Вірменії коштує трохи більше трьох гривень на наші гроші). Дивовижного в цьому мало. Туристів у словацькій столиці буває за місяць, мабуть, стільки, скільки у вірменській за рік. От і заробляють закавказці не кількістю, а високою ціною.
А в гірських селах місцеві жителі лише туристами й живуть. Дійсно, яскраві пам'ятки вірменської історії та культури розташовані в горах - подалі від стороннього ока. На шляху до них довелося зустріти досить колоритні поселення. Деякі з них розташовані в несприятливих для життя місцях - там відбуваються зсуви ґрунту. Через це дуже швидко стають непридатними дороги, а стіни будинків вкриваються павутинками тріщин, які з кожним роком збільшуються на кілька сантиметрів. Деякі жителі замовляють вивезення ґрунту, але такі заходи не завжди допомагають, тому селища наполовину вже порожні, але багато мешканців не хочуть їхати в місто. Навіть компенсація, на яку до підвищення цін на квартири можна було придбати житло в Єревані, не приваблює.
А жити ж справді небезпечно. Наш автобус проїжджав повз один будинок, який заслуговує на приставку «екс»: розпадається буквально на очах. Стіни відносно землі - під пристойним кутом, як Пізанська вежа. І цей кут з року в рік зменшується. Не варто забувати й про те, що Вірменія знаходиться в сейсмічно активній зоні. Тут часто бувають землетруси. Одне з найстрашніших сталося у 80-ті роки - Спітакське. Воно забрало життя десятків тисяч людей.
Складно зрозуміти, що саме утримує вірмен у цих місцях. Тим більше що й ґрунту як такого в горах немає. А щоб спробувати зібрати врожай, спочатку слід провести найтяжчу роботу з прибирання всіх каменів з ділянки. Але охочих займатися сізіфовою працею не так уже й багато - городують лише в найбільш зручних для землеробства районах.
Здебільшого ж гірські жителі пасуть худобу, доглядають за садами та виноградниками. Плоди останніх двох занять ідуть на продаж туристам. Причому здебільшого - у вигляді варення. За аналог наших 20 гривень можна купити літрову банку горіхового джему. Воно найдорожче з того, що нам траплялося. Найменувань же - як у найкращому супермаркеті. Рябить в очах від баночних рядів, а коли продавець закінчує перелічувати свій товар і його ціну, розумієш, що вже забув, скільки коштує перша банка.
Боже благословення
У горах, до речі, можна побачити частину справжньої Вірменії. Тієї самої, яка в усі часи привертала до себе увагу. Тієї самої, яка через власну привабливість натерпілася всіляких горещів і поневірянь. Непросто, мабуть, уявити народ, якого у власній країні проживає менше, ніж за кордоном. У цьому відношенні з Вірменією в один ряд може стати лише Ізраїль. А вірмени не з цікавості покидають рідні краї. І зовсім не задля наживи, хоча й на новому місці примудряються не просто виживати, а й займати досить серйозне становище в суспільстві.
У горах повітря - як мед. Його можна пити, його можна ковтати, його можна смакувати. У горах - чудові панорами, які вражають уяву. У горах - рідний дім вірмен. У найглухіших гірських районах зазвичай розташовувалися різні монастирі. Вірменія першою офіційно визнала християнство загальнодержавною релігією (сталося це у 301 році). І відстоювала свої погляди в цьому плані дуже відчайдушно. Знаходитися на межі світів - західного та східного - непросто. Вірмени за це постраждали чимало. Можна згадати сумну історію Геноциду, який з 1878-го по 1922 рік забрав життя мільйонів вірмен. Можна згадати й той факт, що Єреван - 12-та за ліком столиця вірменської держави, і поміркувати, чому їх було так багато.
Саме в монастирях ховали державну скарбницю в момент небезпеки. А таких моментів було - не перелічити. Монастирі, церкви яких нерідко були просто висічені всередині скелі, ставали притулком для тих, хто з якихось причин не міг захищати себе зі зброєю в руках. Дістатися до таких притулків - справа нелегка. До речі, нерідко монастир є закінченням гірського серпантину. Далі дороги немає.
Вірмени пов'язують підвищений інтерес до території, на якій вони проживають, божественним благословенням. За біблійною легендою, ковчег Ноя під час Великого Потопу знайшов клаптик суші саме у Вірменії - на вершині гори Арарат, вид на яку відкривається фактично з будь-якої частини Єревана. Священний Арарат тепер - символ Вірменії, вірменської культури, джерело життєвих сил народу. Все найкраще, найвинятковіше у Вірменії носить ім'я «Арарат». Футбольна команда, найкращий ресторан Єревана, коньячний завод, навіть синів часто називають Араратами.
Як додатковий доказ на користь своєї обраності вірмени наводять факт прийняття ними християнства раніше за інші держави. А в 1976 році у них з'явився ще один привід для гордості, який можна додати до версії про божественне благословення. У селі Бананц (воно розташоване на території Азербайджану, але живуть там вірмени) знайшли найдавніший рукописний варіант Біблії вірменською мовою. Датований цей екземпляр VII століттям. Його суворо охороняють і раз на п'ять років привозять до парламенту. Кожен президент Вірменії складає присягу на вірність своєму народу та його інтересам саме на цій Біблії, якій уже майже півтори тисячі років.
Життя в столиці
Сучасний Єреван намагається йти в ногу з прогресом, хоча й відстає пристойно. Наприклад, у країні лише один оператор мобільного зв'язку, який то не може, то не хоче вдосконалювати умови обслуговування клієнтів, розширювати мережу, покращувати якість прийому сигналу. Відсутність конкуренції позначається й у плані ціни за послуги, що надаються. Проблема додзвонитися до Вірменії справді актуальна, а самі вірмени сміються, що носять телефони на поясі для підтримання іміджу - дзвонять вони вкрай рідко.
В Єревані велика кількість кафе та ресторанів, магазинів. Ціни - цілком доступні. Принаймні, за нашими мірками. Але й за місцевими, мабуть, теж. Судячи з усього, вірмени живуть не на одну зарплату. Непрямим підтвердженням цьому є й запевнення нашого гіда в тому, що ціни на квартири в Єревані останніми роками суттєво зросли і вже майже наближаються до московських. Звісно, не всі, а лише в центральних та елітних районах.
При пошуку пунктів обміну валют проблем не виникає. Курс гривні до місцевого драма у другій половині серпня дорівнював 1 до 92,9. Рахувати українцям просто - відняв від названої тобі суми два нулі й отримав майже точну картину витрат у своїй звичній валюті. Щоправда, обмінників, де б без особливих проблем переводили українські грошові знаки у вірменські, зустріти не вдалося. В Єревані, як і в Києві, лише долари, євро та російські рублі. Так само на відстані 10 метрів можна зустріти два пункти, в яких рівень котирувань відрізняється. Не дуже суттєво, але все ж. Ноу-хау місцевих обмінних пунктів - наявність на прилавку калькулятора, щоб клієнт не обтяжував себе подумками підрахунками або підозрами щодо чесності касира.
Візитна картка
Найбільш затребуваний товар у Вірменії - коньяк, який став чи не візитною карткою краю. Вино, з якого виготовляють коньяк, вирощують тут же, в Араратській долині. Останнім часом взагалі всі інгредієнти для виробництва цього благородного напою почали добувати у Вірменії. Навіть деревину для бочок, яку раніше завозили з-за кордону.
Історія вірменського виноробства сягає корінням у давнину. Ще дві з половиною тисячі років тому Геродот свідчив, що з цього регіону вивозилися відмінні вина. Вони були високоякісними, витриманими та різноманітними. А лозу обробляють тут уже близько 3.000 років.
Коньячне ж виробництво у Вірменії було засноване в 1887 році купцем Нерсесом Таїряном. На території колишньої єреванської фортеці він побудував перший винно-горілчаний завод. Потім його власником стало товариство «Шустов і сини». Шустови продавали коньяк у багатьох містах, а також стали зачинателями рекламних кампаній. Вони наймали молодих людей, які відвідували ресторани та інші заклади і замовляли лише шустовський коньяк. Якщо такого не було (а спочатку саме так і було), з гнівом ішли, змушуючи, таким чином, господарів займатися пошуком таємничого напою.
Поступово вірменський коньяк став предметом уваги сильних світу цього. У 1901 році до столу Його імператорської величності було поставлено коньяк «Відбірний». Його виробляють досі. Не дивно, що й за радянської влади підприємство не зникло, а головний завод займав вісім з половиною гектарів у центрі Єревана. Виробництво коньяку перетворилося на найпередовішу галузь вірменської економіки (93% продукції йде на експорт у понад два десятки країн) і стало справжнім мистецтвом.
На коньячному заводі є свої пам'ятки - алея Шарля Азнавура. Він побував тут у 2001 році й отримав у подарунок бочку коньяку під №13. Поруч бочки, що належать президентам Румунії, України, Білорусі, Людмилі та Володимиру Путіним і Борису Єльцину. Власники та їхні спадкоємці можуть забрати коньяк у будь-який момент. Однак цього досі ніхто не зробив. Чим довше він зберігається у бочці, тим вища його вартість. Найдорожчий спирт витримується тут з 1902 року.
До речі, у Вірменії часто можна почути історію про те, як місцевий коньяк врятував життя людині. За радянських часів розлитий у Єревані коньяк був доступний лише обраній меншості. Він користувався величезною популярністю серед державних діячів. Після того як на Ялтинській конференції Сталін запропонував Вінстону Черчиллю чарку вірменського коньяку, британський прем'єр-міністр став прихильником цього напою. Відомо, що Черчилль щодня випивав пляшку 50-градусного «Двіна». Одного разу прем'єр виявив, що «Двін» втратив колишній смак. Він висловив невдоволення Сталіну. Виявилося, що майстер Маргар Седракян, який займався цим сортом коньяку, засланий до Сибіру. Його повернули, поновили в партії, і Черчилль знову почав отримувати улюблений «Двін», а Седракяну присвоїли звання Героя Соціалістичної Праці.
Сьогодні вірменський коньяк можна купити практично в будь-якій єреванській крамниці. Щоправда, щоб бути впевненим у якості напою, краще все ж таки робити покупку у фірмовому магазині (один з них - на вулиці, що прилягає до площі Республіки - центральної в Єревані). Найходовіший товар - «Арарат». Пляшка 0,5 літра тризіркового напою коштує в районі 40 гривень, п'ятизірковий - дорожче майже в півтора раза. Причому ще гривень за 30-40 можна отримати пляшку з етикеткою, на якій красуватиметься ваше ім'я та прізвище. А чим ви гірші за Єльцина, у якого є своя бочка вірменського коньяку?