Школярі в селі Пеланган
У глушині гарячка денге, діабет, черевний тиф, а в дощовий сезон хвороба нападає від «теплої вологи», в якій грибок розростається й інша зараза плодиться. Малярія тут жовта, трапляється рідко, лікується. Її не було раніше, але цивілізація наздоганяє, спочатку в Матарамі та Сенгігі з'явилася, а тепер і в околицях села Пеланган. Діабет дедалі більше від харчування. Сасаки, якщо можуть собі дозволити щось більше, ніж рисово-овочева дієта, люблять їжу сильно смажену та перчену. Щоб від курячого м'яса – одні вуглики, а зі смажених бананів у тісті масло стікало. Черевний тиф – від води та їжі зіпсованої. Воду беруть у колодязях, вона тут солонувата (море близько), але іншої немає. Вода в пляшках – задоволення не для кожного.
Іноземців у селі люблять, незалежно від статі. Коли Андреас приїхав до Пелангану двадцять років тому, хлопчина місцевий побачив його у вікно, та як закричить «іноземець у селі». І інші діти як закричать, як побіжать. Обступили Андреаса щільним колом і дивляться. Дорослі другим ешелоном підтягнулися і теж дивляться. Блакитні очі привернули увагу. Старі підійшли і рукою перед очима повели – чи не сліпий. Та бачу, бачу, відповів Андреас.
Пальцем показувати – неввічливо. «Ні» прямим текстом говорити теж неввічливо. «Так» – відповідь ввічливої людини, «ні» краще замінити на «можливо». Якщо питання не зрозуміли, все одно «так» скажуть. Готель де? Так. Ти питання розумієш? Так. Я хочу запитати, де у вас тут готель? Можливо, краще праворуч повернути. На Балі був? Belum – поки що ні. Воду в мене купиш? Sudah – уже є. Помідори є? На таке просте питання можна «ні» відповісти. Tidak ada – немає помідорів, розпродали все.
Ринок у Пелангані стихійний. Що привезли, те й продали. Ціни за останній рік зросли в два-три рази; через те, що всі зайняті золотом, товар для продажу доводиться в сусідніх селах закуповувати. Найдешевше – овочі, на 10 тисяч рупій отримуєш сітку помідорів, баклажанів, дрібної червоної цибулі та часнику. Копчена курка по-пеланганськи 20-30 тисяч. Шматок виловленого рано вранці тунця 5-20 тисяч. У досвідчених торговок картоплю можна купити і цибулю нам звичну. Фруктів багато. Манго шість штук за 5000, банани на вагу та поштучно, яблука, мангустини, лайми та «зміївка» – у товстій зміїній шкірі плід ніжно-кремового кольору.
Торгують жінки. Чоловіки привезуть їх зранку, а самі до навісу, де DVD продають. Там телевізор і телесеріал про кохання. «Чинта» (кохання) – найцікавіший. Серіали у мексиканців навчилися знімати. Двадцять років тому на індонезійському телебаченні два канали було, по одному з них щодня опівночі показували мексиканську мильну оперу «Марія Мерседес». Як за командою «відбій» все закривалося, сільські жителі бігли до тих, у кого телевізор був, щоб наступну серію про Марію подивитися. Зранку – обов'язкове обговорення.
Не лише серіалами, звісно, день заповнений. Життя люблять у всіх його проявах. Гра на гроші – поголовне чоловіче захоплення. Півнячі бої, чемпіонат світу з футболу, навіть на вибори голови села могли поставити. Грають по-крупному, на кону не лише гроші, а й особисте майно аж до будинку та землі.
П'ять років тому в селі з'явився стільниковий зв'язок і стільникові телефони. Останньої моделі, щоб можна було відео дивитися. Якщо йдете дорогою і бачите двох-трьох людей, які втупилися в телефон так зосереджено, що навіть на вас, іноземця, уваги не звертають, будьте впевнені, у них у телефоні все набагато цікавіше.
Слінгко – роман на стороні. Якщо ти не робиш слінгко, ти дурень і несправжній чоловік. Із заміжньою слінгко робити не можна, чужу дружину чіпай, неприємностей не оберешся. Торік власник міні-шопу зв'язався з дружиною іншого власника міні-шопу, чутка поповзла, так старі зібралися й прогнали обох із села на три роки. Вони через п'ять місяців повернулися, грошей заплатили сільраді. Повернулися, до речі, у свої сім'ї й продовжили жити по-колишньому.
Якщо у тебе є слінгко і стільниковий телефон, інша забава – побалакати зі своєю дівчиною по гучному зв'язку. Сидить компанія в шість осіб, хоч один обов'язково буде зі своєю слінгко балакати. Але треба бути обережним. Су прийшов якось вранці з подряпаним обличчям у п'ять смуг від носа до вуха, запливлими очима і ногу приволікав. Що сталося? Стільниковий телефон без нагляду залишив. Не з тією сімкою. Телефон задзвонив, дружина відповіла, а там жіночий голос. Дружина в Су сувора, він її боїться, вона за раз може п'ять цеглин на голові перенести, а він тягне три на плечі і ледве за нею встигає.
Су користується популярністю у дівчат, тому що в нього гарний довгий ніс. Стандарт чоловічої краси – біла шкіра, довгий ніс, товстий гаманець і високий зріст. Приїжджав якось турист зі Швеції, алкоголік запійний, з величезним пористим носом червоного кольору, так місцеві дівчата від нього без тями були. Заміж хотіли, тому що дівчата вважають, що західні чоловіки рідко розлучаються, можна гніздо звити і жити з ним одним довго і щасливо.
У Пелангані в мене є подруга, Діні. Вона вчителька, приїхала з Яви, викладає щось з туризму та англійську мову. Школу туризму будували з великим розмахом. Землю купили, план склали – тут готель, там ресторан, вдалині навчальні класи. Два роки вже будували, два приміщення без оздоблення готові, на решті землі корови паслися. Школа працювала, тим не менш, у будівлі звичайної школи, у другу зміну. Студенти платили 5000 рупій на місяць, їх за ці гроші готували до роботи в готельному господарстві, якого в селі поки що немає толком, але всі в очікуванні дива перебувають.
Мене запросили до школи як почесного гостя. Але не тут-то було. Довелося студентам за уми взятися і на запитання відповідати.
Перший клас був хлопчачий. Що то за предмет був, я не зрозуміла, вчителька була відсутня, а Діні не змогла пояснити. Тому ми довго й нудно розбирали, що туристи люблять, а що не люблять. Що номер треба чистити до заселення, а не після. Що сміття треба з-під ліжок вимітати, білизну постільну міняти і не набридати питаннями, як справи та звідки. Склали два списки, один студент навіть зметикував їх собі в зошит переписати. Про нього я сказала, що його на роботу візьмуть, а решту ми додому відправили.
У другому класі були жваві дівчатка. Їм до мене про ресторанне обслуговування розповідав сам директор школи, привітний і усміхнений. Дівчатка питання англійською ставили, а я їх порадувала розповіддю, що не ростуть у Росії манго та банани, зате ростуть ягоди різні. І про погоду довелося пояснювати. Що таке плюс 10 за Цельсієм зрозуміло було. А що таке мінус 20 – це вище розуміння.
Третій клас був змішаний. Лекція називалася «культурні відмінності» і складалася з питань і відповідей. Наприклад, на питання – ви встали о п'ятій ранку, о шостій приїхали на роботу в готель і почали прибирання, тут з номера вискочив турист, жахливо злий, чому? Варіантів відповідей було кілька. «Тому що погано прибрали номер вчора». «Тому що йому не подобається, як прибирають сьогодні». Довго довелося підводити до правильної відповіді: не встаємо ми так рано, розбудили ви нещасного, хочете номер прибирати, приходьте після десятої ранку, а краще після одинадцятої.
Цікава розмова вийшла. Про те, що у нас прийнято, а що у них. Що говорити, а де промовчати. До кого як звертатися, а до кого й близько підходити не треба. Про особистий простір і ввічливе спілкування. Про те, що турист не такий дурень, яким на їхній погляд виглядає.
Мені теж питання ставили, де живу, ким працюю, що люблю і яке у мене хобі. І студенти про культурні відмінності зрозуміли – не всі, але багато. І дівчина одна в кінці зауважила: «Які ж ми всі різні».
Світлана СИСОЄВА.
Фото автора.