До Європейського валютного союзу офіційно входять 12 країн-членів ЄС. Якщо додати до них чотири міні-держави – Андорру, Монако, Сан-Марино і Ватикан, вийде вже 16. Річ у тім, що ці європейські «карлики», на території яких раніше мали ходіння ліра і франк, теж «обхідним шляхом» увійшли до єврозони. За винятком Андорри кожна з цих карликових держав навіть має право карбувати власні євро-монети.
Отже, з цифрами «12» і «16» все більш-менш ясно. Але звідки взялося число «18»? Виявляється, є ще два європейські «єврорегіони», які за великим рахунком державами не є. Йдеться про Косово і Чорногорію, на території яких свого часу було введено німецьку марку і які з її скасуванням автоматично стали членами єврозони.
Але повернімося до Європейського Союзу. З підписанням у 1992 році Маастрихтського договору валютний союз став основою основ європейської спільноти. Адже євро призначений для того, щоб спростити обмін товарів і послуг. З його введенням, наприклад, полегшується зіставлення цін у різних країнах.
Тим часом дозвіл на введення євро країни-члени ЄС отримують у тому разі, якщо вони відповідають певним критеріям. Щоправда, 3 із 15 «старих» членів ЄС від введення на їхній території євро відмовилися самі. Так, Данія і Великобританія пробили собі таке виняткове право ще в Маастрихтському договорі. А Швеція не стала вступати в єврозону через те, що введенню єдиної європейської валюти в країні, як показали результати всенародного референдуму, спротивилося її населення.
Щоб увійти в єврозону, маастрихтським критеріям мають відповідати й ті десять країн, що вступили до Євросоюзу в травні минулого року. Але, як видно зі звіту Європейського центрального банку (ЄЦБ) за жовтень 2004 року, цим критеріям поки що не відповідає жодна з них.
Водночас нові члени ЄС з погляду економічного розвитку дуже різні. Гігантська прірва пролягає, наприклад, між досить сильними Естонією, Литвою, Словенією та відстаючими від них Польщею, Чехією та Угорщиною. А безперечним лідером серед «новеньких» є Естонія. Дивлячись на цю балтійську державу, бліднуть від заздрощів навіть «старенькі» країни ЄС. І не дивно: дефіцит бюджету таких «китів», як Німеччина та Франція, перевищив три відсотки від сукупної величини всіх вироблених у цих країнах товарів і послуг. Тим самим вони порушили Пакт про стабільність єдиної європейської валюти, в якому визначено, що розмір дефіциту держбюджету країн-учасниць договору не має перевищувати трьох відсотків від величини валового внутрішнього продукту.
А от в естонців понад три відсотки від ВВП становить перевищення доходів над видатками. Та й загальна державна заборгованість – лише п’ять відсотків. Завдяки жорсткій фінансовій політиці, що проводиться в країні, естонська крона вже давно міцно прив’язана до євро. З червня 2004 року Естонія також бере участь у другому варіанті Європейської валютної системи, спеціально розробленому для організації валютного співробітництва між учасниками та тимчасовими аутсайдерами зони євро.
У тому разі, якщо Естонія витримає дворічний випробувальний термін без надмірної девальвації та ревальвації валюти, двері в єврозону для неї у 2006 році будуть відчинені. Наступними країнами-кандидатами на вступ до єврозони одночасно з Естонією є Литва та Словенія, фінансові системи яких стабільні й також задіяні в перехідному валютному механізмі.
До аутсайдерів, як уже говорилося вище, належать Чехія, Польща та Угорщина. Дефіцит бюджету в цих країнах однозначно не відповідає маастрихтським нормам, які допускають лише 3% від’ємного балансу. Так, у Чехії цей показник за підсумками 2003 року становив цілих 12%.
Але, як кажуть, надія вмирає останньою. Адже в середині 90-х ніхто й уявити не міг, що членами єврозони стануть, наприклад, Португалія чи Іспанія.