ПЕРШИЙ МЛИНЕЦЬ – ГРУДКОЮ
Попрацювати за кордоном нашої багатостраждальної країни мені хотілося давно, але от знайомих, які працюють «там», у мене не було. Не залишалося нічого іншого, як звернутися до так званої «фірми». Я вирушив за адресою, вказаною в рекламі. Фірма, яка обіцяла працевлаштувати до Ізраїлю, знімала кут у будівлі школи, але працювала жваво і з вигадкою. Охочих поїхати попрацювати зібралося до вказаного часу близько п'ятнадцяти осіб, а «представник ізраїльського генерала у відставці» все ще не приймав. І ось під'їжджає на іномарці молодий чоловік і запросто заходить до нього в кабінет. Тут-то й починається спектакль, призначений для наших вух.
- Привіт, Ромо! Давно приїхав додому?
- Вже тиждень, Олександре Семеновичу!
- Скільки заробив?
- Чистими виходило по 800 доларів. Думаю дружину забрати з собою, вже оформлюю документи.
І ще хвилин 20 у тому ж дусі. Після чого «представник генерала» почав прийом. Співбесіда проводилася з кожним персонально, і представник фірми розповідав, як легко і швидко можна заробити в Ізраїлі. Користувався найбільш «далекобійною» аргументацією. Говорив, наприклад, що група вже набрана, потрібно ще 2-3 особи. Показував списки людей, які вже «підписалися» на поїздку (і оформили передоплату, звісно).
Типовий, але психологічно добре прорахований спосіб обробки клієнта: людина, якщо вона хоче поїхати, намагається вскочити на підніжку поїзда, що проходить повз, радіє – ось, мовляв, встиг. І, таким чином, найчастіше їде не до грошей, а від грошей – своїх, кровних...
Мені розповідали пізніше, що Олександр Семенович, «генерал», все-таки зібрав близько 800 доларів з простодушних, але вчинив відносно чесно: за місяць «розкрутився» з отриманою сумою, а коли люди, не дочекавшись відправки за кордон, стали обурюватися, повернув їм усе до копійки.
РОБОТА
У жовтні 1996 року я все-таки поїхав працювати, але не в Ізраїль, а в Чехію. Фірма пропонувала роботу на будівництві із зарплатою від $300, підходив кожен, хто вмів зробити ремонт квартири своїми руками, а спеціалістам платили близько $400-500. Оплата послуг становила 100 гривень на місці, ще $150 – у дорозі, причому в цю суму входила вартість проїзду на поїзді. Виїзд обіцяли протягом тижня. Я ризикнув. Сто гривень віддав без жодних квитанцій і розписок, – замість них дівчина на ім'я Оля дала мені свій домашній телефон, за яким я мав дізнатися дату виїзду. Прислів'я каже: заднім розумом міцний. Ось і я, тільки прийшовши додому, збагнув: віддав гроші невідомо кому, документів фірми на очі не бачив – напевно, значить, «втрапив». Але, мабуть, фірмі ще потрібно було зібрати по $150 з носа, тож ми виїхали.
Було нас чоловік 10, у тому числі й дві молоді дівчини. Маршрут такий: Херсон – Львів – Ужгород – Кошице (Словаччина) – Оломоуц (Чехія). Вартість проїзду за таким маршрутом, включаючи й ціну ваучера, становила на той час $40. У Львові до вже знайомої мені представниці фірми Олі приєдналася Катя; удвох вони взялися проводити розрахунок. У більшості, крім відкладених «на користь фірми», було ще доларів по 50, і дівчата, звісно, спробували у нас виманити ці гроші під приводом того, що, мовляв, «потрібно платити бандитам, митниці» тощо. Це, як я зрозумів, ще один стандартний прийом посередників: постаратися залишити людей зовсім без грошей, щоб вони не могли, щойно приїхавши, одразу повернутися додому. Швидке повернення клієнта невигідне їм з двох причин. По-перше, той, хто повернувся додому, зазвичай вимагає грошей за невиконання договору. По-друге, роботодавець може надалі відмовитися від послуг посередника, оскільки йому робітники потрібні мінімум на два-три місяці.
Отже, більшість з моїх попутників заплатило «на бандитів» і залишилося взагалі без грошей. Настав наступний етап нашої «одіссеї». Оля зійшла з поїзда, а до місця призначення нас везла Катя. Забігаючи наперед, розповім, як претензії незадоволених роботою, заробітком та умовами проживання «фірма» відбивала за наступною схемою: Оля говорила, що більшу частину грошей отримала Катя, і з нею будуть розбиратися, якщо вона не виконала умов договору. Катя ж клялася, що заплатили їй дуже мало, так що довелося доплачувати свої кровні. Кінців, загалом, не знайдеш. Та й рідко хто намагається повернути свої гроші. Коли люди приїжджають за кордон і бачать, що їх явно обдурили, вони все одно залишаються, оскільки багато хто вліз у борги для того, щоб поїхати. Відпрацювавши борг, залишаються ще на 2-3 місяці, щоб привезти додому хоч що-небудь...
Отже, через дві доби після виїзду ми дісталися до Оломоуца. У гуртожитку, куди нас поселили, вже проживало близько 70 українців. На всіх було два туалети, один умивальник і одна душова, але кажуть, буває й гірше. Того ж вечора, одразу після прибуття, нас влаштували на роботу до «клієнта». Зарплата, обумовлена ним, природно, не відповідала обіцянкам фірми. Я, як спеціаліст, заробляв максимум $12 на день. Працювали ми по 11 годин щодня, без вихідних. Треба сказати, що нам ще пощастило з «клієнтом» – він розрахувався з нами повністю. Деякі потрапляють до шахраїв і не отримують нічого, крім скромного авансу.
«КЛІЄНТИ»
«Клієнти» – це українці, які мають вид на проживання і так званий «живнотненський лист», що дозволяє займатися підприємництвом. Простіше кажучи, це ті ж посередники. Вони співпрацюють з чеськими фірмами, які готові взяти на роботу українців-«нелегалів»: домовляються про оплату і «здають» народ на роботу. Чехи платять «клієнту», а він уже розраховується з робітниками. Скільки «клієнт» заробляє на різниці, відомо тільки йому і Богу. «Наш» мав, за найскромнішими підрахунками, не менше $10.000 на місяць.
«Клієнт» має повну владу над своїми робітниками, тому особливо з ними не церемониться. При виникненні конфліктної ситуації його хлопці можуть побити робітника до напівсмерті. Тому ті, хто приїжджає не вперше, намагаються знайти роботу без посередників. Але й тут наших людей чатує небезпека. Знаючи поступливість і довірливість українців, чехи можуть платити їм 2-3 тижні, а потім попросять «зачекати». У підсумку не платять ні копійки, а то ще можуть «здати» в поліцію, звинувативши в крадіжці.
РЕКЕТ
«Наш» рекет у Чехії сильний. Вирахувати українця в натовпі досить легко, тому старожили намагаються замаскуватися – одягаються і стрижуться так, щоб бути схожими на місцевих чехів. Рекетири контролюють майже всі вокзали у великих містах, збирають данину по $20-30 з особи; хто нахабніший, може відібрати все, що знайде. Мені показували навіть спеціальну «візитку», де було написано: «Сурен взяв $30». Чеська поліція рекетирів майже не чіпає. Влада, створюючи видимість боротьби з бандитами, проводить облави по гуртожитках, когось депортує (як правило, нелегалів, «чорну робочу силу», тих, хто не має виду на проживання). У рекетирів з документами все гаразд. Тимчасовий чеський паспорт з «живнотненським листком» коштує близько $500, а для них це гроші невеликі.
ХАБАРІ
Хабарництво чеської поліції та митниці можна порівняти хіба що з хабарництвом наших даїшників. Завжди можна відкупитися – аби були гроші. Для спійманого «нелегала» такса становить $20 і більше, залежно від терміну перебування в країні. Багато хто, маючи в паспорті штамп «заборонено проживати в Чехії», примудряються працювати безвиїзно по 2-3 роки.
Відкупитися від митника, повертаючись додому, можна за $20-50. Останнім часом митники стали брати хабарі вже й за в'їзд до країни. Справжній чи фальшивий у тебе ваучер – все одно, плати і спокійно перетинай кордон. У червні цього року я був свідком того, як митники обчистили трьох українців – з кожного взяли по $50. Ті, хто працює легально, також не захищені від сваволі чеських роботодавців, оскільки останній має право анулювати і вид на проживання, і дозвіл на роботу. Це-то й змушує наших робітників «вкалувати» по 14-15 годин на добу.
ПІСЛЯМОВА
Розказане вище – лише верхівка айсберга несправедливості. Чехія – демократична країна, але українські робітники там живуть не краще за рабів. Напевно, чехам вигідно мати таких безвідмовних, працьовитих і невибагливих працівників, готових виконувати будь-яку брудну роботу – аби платили. Але відповідальність за експлуатацію лежить не тільки на чехах, а й на нашій державі, яка дозволяє таке поводження зі своїми громадянами.
_