Усе почалося з того, що на заробітки до Піднебесної вирушив вихованець вінницького футболу Сергій Нагорняк - скандально відома особистість через неприємності з допінгом восени 1997-го. Сергій, пропустивши рік через дискваліфікацію, повернувся у футбол, отримав навіть запрошення з донецького «Шахтаря», але заграти на тому рівні, що до перерви, певно, не зміг. Мабуть, найприйнятнішим варіантом для Нагорняка в тій ситуації був від'їзд до країни, де про нього до цього ніхто не чув. Китайський варіант видався Сергію та людям, які займалися його працевлаштуванням, найкращим.
І якось раптом виявилося, що і на берегах Хуанхе та Янцзи у футбол грати вміють. Більше того - готові його розвивати і вдосконалювати своє футбольне господарство, прогресувати і з часом увійти до числа світових лідерів із цього виду спорту. Людський потенціал у Китаї, на території якого проживає п'ята частина населення Землі, величезний. Але для того, щоб цей фактор спрацьовував, потрібні умови. А вони не змусили себе чекати.
Ті, хто бував у Китаї наприкінці 1980-х, а наступну свою поїздку до цієї країни здійснив рік чи два тому, напевно отримали найбагатший матеріал для порівнянь та аналізу. Країна просто вражає своєю чистотою, великою кількістю зелені, новенькими будівлями та доглянутою територією.
Не оминули кардинальні зміни й місцевий футбол. Грою мільйонів у «країні мільярда» були захоплені й раніше. Але та любов не мала практично жодної підтримки, і інтерес був приречений на животіння. Доходило до того, що команди, які приїжджали до Китаю, дарували місцевим комплекти футбольної форми, м'ячі, рукавички, бо в самих китайців нічого цього не було.
Нині все інакше. Футболом зайнялися серйозно. Десять років існує подоба професійної ліги. Державна рука відчувається всюди - в управлінні збірною країни, національним чемпіонатом, у залученні спонсорів. Це основа основ. А гроші багатих (або просто заможних) компаній покликані доповнити матеріальну міць китайських клубів. І не лише з амуніцією повний порядок. Будуються стадіони, та такі, що доводиться вже нам заздрити.
Цей симбіоз дає свої результати. Чемпіонат з кожним роком стає цікавішим, з'являються покоління футболістів, здатних проявити себе за кордоном (зокрема, в Європі), збірна нарешті пробилася на чемпіонат світу з футболу.
Не в останню чергу слова вдячності слід адресувати іноземцям. Адже саме їхній талант, зусилля та вміння були прикладом для наслідування, саме їхні ідеї реалізовувалися китайцями на місцях і приносили результат.
Для того щоб хороші футбольні майстри потягнулися до Китаю, потрібно було заманити їх хорошими фінансовими умовами. Грошей на це не шкодували (хоч і рахували), але вимагали, щоб легіонери були ґрунтовно готові за всіма параметрами. Особливу відомість у футбольних колах отримали тести, за допомогою яких китайські чиновники відсіювали тих, хто, на їхню думку, не був готовий до виступів у чемпіонаті Китаю. Суть тесту - легкоатлетичні вправи на швидкість і витривалість.
Вправи, слід визнати, досить складні. Досить сказати, що уславлений бомбардир Олег Саленко, який забив шість м'ячів на ЧС-94, мав із ними деякі проблеми і в підсумку дозволу на працевлаштування не отримав. Абсурдна, звісно, ситуація, але в китайців своє поняття про футбол (як і про все інше), яке вони вважають найправильнішим. Щоправда, в останні роки ці тести чи то скасували, чи то пом'якшили. Бо інакше англієць Пол Гаскойн, відомий футболіст, але п'яниця і скандаліст, уже кілька років далекий від оптимальних фізичних кондицій, у китайському футболі не з'явився б.
Український легіон у Китаї нечисленний. Перший українець - згаданий вище Нагорняк. Він, до речі, грає в одній команді з росіянином Сергієм Кир'яковим і французом Ніколя Уедеком (для тих, хто не знає, зазначу, що обидва були відомі на всю Європу на початку та в середині 1990-х) під керівництвом російського фахівця Валерія Непомнящого. Того самого, який разом із командою Камеруну створив диво на чемпіонаті світу 1990 року в Італії. Другий - відомий у минулому воротар, а нині тренер Леонід Колтун, який працює в другому китайському дивізіоні з командою «Цзянсу». Третій - вихованець київського футболу Євген Коноваленко, який виступає під керівництвом Леоніда Яковича або (як називають його в Китаї) тренера Льоші. Саме Колтуну - найдосвідченішому з усіх трьох - надамо слово, в якому уродженець Харкова поділиться своїми враженнями від «китайської специфіки».
- Професійному футболу в Китаї всього десять років, але в нього з перших же днів стали вкладати хороші гроші, на яких тут-таки дехто вирішив нажитися. З'явилися проблеми. Стали купувати й продавати ігри, футболістів почали балувати, суддям пропонувати винагороди... Але з цим швидко розібралися. Торік арбітрів змусили повернути отримані гроші, і вони принесли близько 30 млн. юанів (близько $4 млн.). Попередили: якщо брали гроші, принесіть, хто відмовиться - тюрма. Один - суддя міжнародної категорії - уперся. Дали йому, якщо не помиляюся, років десять. Вже сидить. Зараз створюється орган безпеки, який стежитиме за суддями та гравцями. Адже футболісти теж продавали ігри. Цього року проблем уже набагато менше. Піде старше, розпещене покоління, гра стане чистішою. Молодь грішми не балують...
Освіта футболістів? Про повноцінну говорити не доводиться. Я в клубі постійно пропоную організувати лекції, курси. Гравцям потрібно розвиватися. Вони ж за ворота бази вийдуть – і пропадуть. До життя зовсім не готові, газет майже не читають, не навчаються. Вік – 22 роки, а за рівнем розвитку – років 17.
Коли я зібрався сюди, мене питали, перепитували – який, мовляв, Китай? А я вже в житті стільки пройшов, що мене нічим не можна було налякати. Сюди приїхав, думка змінилася на краще. Приїхав, коли щойно звільнили тренера в команді. Генеральний директор дуже не хотів іноземця. Усе його оточення й помічники були проти мене. А президент поїхав і залишив доручення – за 10 днів знайти тренера. Поодинці приймати рішення всі боялися й вирішили зібратися колегіально. Прийшов на зустріч – сидять чоловік двадцять: заступники президента, кілька жінок, пара професорів з університету, аспіранти, тренери. Попросили поділитися думками щодо поразок команди. Я намагався їм пояснювати по-футбольному, але потім згадав Остапа Бендера, Васюки й понісся. Намагалися мене пригальмувати різними запитаннями, але в мене методична база чудова – не вийшло.
Я ж мав намір зачепитися за цей варіант. Після неприємностей в українському чемпіонаті взяв паузу, а потім зовсім випадково натрапив на китайця, який у Києві захищав дисертацію. За розмовою з’ясувалося, що їхньому клубу потрібен тренер. Отак і поїхав у Китай. Спочатку мене не сприймали всерйоз. Перекладач був слабенький, пояснити мої думки журналістам і керівництву ніяк не міг. Та й із футболістами були проблеми – всі на одне обличчя. Але поступово розібрався, що до чого. Стали грати, вигравати, потрапили в трійку найкращих. Але не всім я був до вподоби.
На наступний сезон за мене міцно взялися. Чого тільки не творили, просто знущалися! Харчувався я раз на день, та й то мені підсовували всіляку гидоту, все гниле. Висох, але тримався. А потім якось не витерпів, перевернув піднос і пішов з їдальні. А китайці ввечері, дивлюся, випивають, радіють – святкують перемогу наді мною. Скоро поїде український тренер. Не тут-то було! Уранці до мене прибіг перекладач: «Льоша, команда відмовилася їсти!» Мовляв, тренер не їсть – і ми не будемо. Усі гравці виявили солідарність. Довелося генеральному директору йти до мене на уклін.
Але я не став із ним розмовляти. Через два дні гра, а я відмовився жити на базі. Нас перевели в нормальний готель. Президент клубу до мене, до речі, дуже добре ставився (я – перший іноземець, що побував у нього вдома). Але я вперся й поїхав у Київ.
Генеральний директор привіз нових тренерів із Югославії. Так вони до того разом докерувалися, що, будучи на четвертому місці, продали гру. Скандал був жахливий. Генерального звільнили, футболістів чотирьох (!) команд, замішаних у цій справі, дискваліфікували. Кого – довічно, кого – на пів року. Стали грати з резервістами, програли сім матчів поспіль. Згадали про мене...
Загалом, тут багато цікавого. Усього не розкажеш. Тести, збори, які тривають по місяцю і проходять на закритій базі з воєнізованою охороною, звідки виходити можна тільки по неділях... Але мене більше дивує інше. Тут земля – суцільна глина. А росте на ній буквально все. Чорнозему немає й не передбачається. Але посіяли траву – виросла. А в нас зробити газон – світова проблема. Люди, мабуть, інакше працюють. Можу тільки здогадуватися, який урожай вони отримували б на наших родючих землях. В економіці Китай скоро обжене й Європу з Америкою.