Ця байдужість до проблем бідної дівчини, у чиєму бюджеті чайові складали значну частку, мало не коштувала Гілларі Клінтон місця в сенаті. Як повідомляє інтернет-журнал «Маєш право», їй ще довго довелося переконувати виборців, що вона не мала наміру образити офіціантку.
На Заході чайові прийнято залишати чи не всім людям з числа обслуговуючого персоналу: барменам, покоївкам, носіям, швейцарам, метрдотелям і таксистам. При цьому витрати на чайові цілком окупаються. Обізнаний постоялець готелю в Європі, наприклад, обов'язково залишатиме щодня на столику €0,5-1 – для того, щоб покоївка прибирала номер з подвоєним старанням і частіше міняла постільну білизну та рушники.
Окрема історія – чайові офіціантам. Історично так склалося, що саме в кафе та ресторанах громадяни залишають на чай найвагоміші суми, прив'язані, крім того, до розміру рахунку. При цьому майже в кожній країні існують свої традиції. Перш ніж вирушити в подорож, їх варто вивчити – хоча б для того, щоб не потрапити в незручну ситуацію.
У США офіціантам прийнято залишати на чай досить великі гроші. Тут хорошим тоном вважаються чайові до 25% від вартості замовлення, залежно від рівня ресторану та якості обслуговування. В Америці діє загальне правило: чим більший і дорожчий заклад, тим більше потрібно залишити на чай. Наприклад, у невеликих закусочних і кафе офіціант цілком задовольниться 10% від вартості замовлення. Якщо йдеться про невеликий ресторан – достатньо буде 15%. У хороших закладах відвідувача не зрозуміють, якщо він додасть до рахунку менше 20-25% від суми замовлення. Ці вимоги навіть зафіксовані в спеціальному меморандумі Національної асоціації ресторанів США. І хоча формально виконувати їх необов'язково, залишити офіціанта без чайових – майже те саме, що публічно дати йому ляпаса і висловити не просто невдоволення якістю сервісу, а справжнє обурення.
В Японії навпаки – давати на чай взагалі заборонено. Японці вважають, що обслуговувати за найвищим розрядом – це їхній обов'язок, і пропозицію винагороди за хорошу роботу вони сприймають як образу. Такий самий підхід до чайових існує в Австралії. Незалежно від того, у великому чи маленькому місті ви перебуваєте, відвідуєте казино чи престижний нічний клуб, чайові залишати не варто. Більше того, спроба дати на чай може досить часто викликати ворожу реакцію з боку продавця, офіціанта або таксиста.
Не надто обтяжливі чайові і в Швейцарії, Голландії та Австрії. Звичні для вітчизняного туриста 10% у цих країнах вважаються розкішшю і навіть марнотратством. Тут прийнято залишати офіціантам не більше 3-6%.
В Австрії, до речі, існує абсолютно законний спосіб взагалі не платити за рахунком. Якщо ви тричі попросили принести вам рахунок, а офіціант не зреагував, ви маєте повне право вийти із закладу, не заплативши нічого. Щоправда, на великий жаль, забудькуватих офіціантів у цій країні майже не залишилося.
У скандинавських (Швеція, Данія, Норвегія) ресторанах чайові в розмірі 7-10% майже завжди включають у суму рахунку. Тому додаткових вкладень там від відвідувачів не очікують, хоча, звісно, не образяться, якщо ви залишите кілька монет.
Найдорожчою ж із європейських країн у сенсі чайових вважається Франція. Чайові французькою називаються «пурбуар» (pourboire – буквально: «щоб попити»). У більшості кафе та ресторанів пурбуар включають у рахунок: там є рядок service compris («включене обслуговування») – 15-16% від суми замовлення. Крім того, у Франції прийнято залишати додатково €0,5-1. Їх кладуть у круглу тарілочку, на якій офіціант приносить рахунок. Цікаво, до речі, що на півдні Франції офіціанти взагалі не отримують платні за свою роботу і живуть виключно на підношення клієнтів.
У Німеччині чайові є звичайною справою, хоча вони ніде не є обов'язковими. Ні офіціант, ні таксист, ні перукар у додатковій «мзді» не потребують: їхні послуги включені в основний рахунок і становлять приблизно 5-10%. Тут, до речі, не рідкість, коли в кафе постійного клієнта (ним можна стати вже з третього разу) проводжають безкоштовною чаркою «на посошок».
У Тунісі та Єгипті теоретично можна не платити чайових узагалі – вартість обслуговування включена в рахунок. Однак більшість туристів усе ж залишають близько 5-10%, – рідкісна людина здатна вистояти під пильним поглядом місцевої обслуги, яка очікує на додаткову винагороду. В Ізраїлі вистачить 10%, але в більшості інших сусідніх країн зрадіють і 6-7%. У Болгарії, Угорщині та Словенії задовольняться і 5%, а в Туреччині хорошим тоном вважаються 7-10%.
В Італії чайові входять у рахунок і позначаються спеціальним виразом servizio e coperto («обслуговування і сервірування») – від 5% до 10% від суми замовлення. На такий самий розмір винагороди розраховують португальські та іспанські офіціанти, однак тут чайові в рахунок не включають.
У Греції з чайовими трохи суворіше. Тут «обов'язковий» внесок становить 10% від вартості замовлення. Грецькою, до речі, чайові називаються «філодорима», у перекладі – «дружній подарунок».
Давати чи не давати на чай, зрештою, – ваша особиста справа, у якій би країні ви не перебували. Чайові – це добровільна подяка за сервіс, який вам сподобався. Звичаї можуть бути різними, але в усьому світі дотримуються такого правила: ніколи нікому і за жодних умов не давати ані копійки (євроцента, пенса), якщо якість обслуговування вас не задовольнила (якщо, звісно, чайові не включені в рахунок – у цьому випадку платити обов'язково). Але якщо ж вам сподобалось, то чому б і не зробити іншу людину трохи щасливішою?
Роман РОЖКОВ.