ЩАСТЯ РАПТОМ У ТИШІ ПОСТУКАЛО У ДВЕРІ
Спекотний липневий день. Я сиджу вдома і, сумно жуючи бутерброд, з тугою роздумую над планами на вечір, а заодно й над тим, що добре б зараз купити квиток кудись навмання й поїхати назустріч пригодам від цієї міської метушні. Саме в цей момент лунає телефонний дзвінок, і Оленка (височенна така, на курс старша) повідомляє, що вільне одне місце за програмою обміну між нашою Фінансовою академією та Французькою школою страхування (Ecole Nationale d'Assurances) у Парижі. «З французькою мовою студентів не так багато, сходи, раптом тебе візьмуть». Я, звісно, абсолютно не вірячи в успіх цього заходу, сходила... І мені пощастило!
Хоча, мабуть, пощастило мені набагато раніше: у дитинстві мене не прийняли до англійської школи, внаслідок чого я стала ученицею спеціалізованої школи французької мови імені Полєнова. Тут я не тільки вивчила французьку, але й навчилася любити цю божественну мову, Францію, її літературу та історію. Після закінчення школи я вступила до Фінансової академії на факультет страхування – незважаючи на те, що я завжди мріяла про журналістику. І ось я в числі трьох інших студентів Фінансової академії поїхала на 9 місяців вчитися страхуванню в Париж. І як після цього не вірити в долю й удачу?
ТАМ ВАМ НЕ ТАМ...
У школі існує два цикли: студентський (3 роки навчання) і професійний (1 або 2 роки – залежно від графіку занять). Французька федерація страхових товариств – Federation Francaise des Societes d'Assurances – виплачує стипендію іноземним учням професійного циклу. Кілька слів про те, що він собою являє. Люди, які працюють у сфері страхування протягом останніх кількох років, тобто «професіонали», беруть на роботі академвідпустку і на цілий рік поринають у чарівний світ студентського життя. Мінімальний вік для вступу на даний цикл – 24 роки, однак у нашій групі наймолодшому студенту було 28. Можете собі уявити, яку реакцію викликала у моїх майбутніх однокурсників поява 19-річної дівчинки. У мене було враження, ніби зі мною в класі вчиться 22 тата й мами, стурбовані моїм здоров'ям, апетитом і настроєм.
Навчальна програма була дуже широкою: окрім загальних курсів страхування (законодавча база страхування, актуарні розрахунки, маркетинг страхування життя та маркетинг майнового страхування) були предмети, орієнтовані на загальний розвиток особистості, формування почуття лідерства, основи управління колективом.
Західна освіта докорінно відрізняється від пострадянської (не треба при цьому єхидно зауважувати, що я відкрила Америку): стосунки між учителями та учнями дружні, розмова йде на рівних. Нам, звиклим до суворої дисципліни, реплік тільки після підняття руки та з дозволу викладача, це здавалося просто диким. Уявіть самі: приходить викладач на урок, зручно вмощується на столі, при цьому можливі варіанти із закиданням ніг на стілець, підтягуванням шкарпеток або просто зняттям черевиків, аби ноги провітрилися. Один із незворушних французьких студентів, що сидять за першою партою, відкриває колу, та так, що бризки летять чи не в обличчя вчителю. На це слідує безневинний жарт, усі сміються, і урок починається. А тепер уявіть якусь свою най«улюбленішу» вчительку, зовні схожу на фрекен Бок, у ситцевій сукні, що всілася на стіл і мило сміється над вашими каламбурами. Утопія...
Професіоналізм учителів – поза конкуренцією: бухгалтерський облік викладає головний бухгалтер великої компанії, маркетинг – людина, що реалізувала не одну успішну маркетингову кампанію за 30 років своєї успішної кар'єри. До речі, про маркетинг. На цьому предметі вся група розділилася на команди, кожна з яких мала розробити страховий продукт, що відповідає вимогам певного ринкового сегменту, і придумати способи його просування на ринок. Дуже цікава творча робота, що вимагає, однак, досконального знання навчального матеріалу.
Навчання проходить щодня з 9 до 17 години, перерва на обід – з 12 до 14. На день всього по два предмети, 3 години кожен (і це при тому, що я у своїй академії годину двадцять ледве висиджувала). На заняття мені ходити дуже подобалось: щодня щось новеньке й цікаве, та й група в плані веселощів і дружності підібралася, що треба: суцільні дотепники й реготухи. Згадуючи свою нудну інститутську групу, просто співати хотілося від щастя.
Апогеєм нашого навчання стала спільна поїздка до Австрії, організована й оплачена школою як випускна подорож. Ми пробули у Відні цілий тиждень, поєднуючи приємний відпочинок з відвідуванням німецьких страхових компаній – для обміну досвідом. Під кінець поїздки, правда, ми трохи втомилися один від одного і стали постійно сваритися через різні дрібниці.
У червні наша школа організувала гала-концерт, зібравши на ньому всіх випускників останніх років. Ми не вдарили обличчям у багнюку: взяли участь у концерті з двома піснями – «Катюшею» та своєрідним попурі з «У траві сидів коник», «Підмосковних вечорів» і «Порадіємо на своєму віку». Як і передбачалося, на словах «Меrci beaucoup» зал заревів і аплодував стоячи. Зашарівшись від такого успіху, ми майже бігли зі сцени.
У школі дуже часто проводилися вечори зустрічей із колишніми учнями. Окрім таких приємних моментів, як фуршет і зустріч старих друзів, подібні заходи допомагали учням налагодити зв'язки у страховому світі, знайти стажування, побачити, яких висот можна досягти з дипломом страхової школи. Ми на ці зустрічі ходили, як і належить російським людям, таким падким на слово халява, – приваблювані фуршетом і підганяні думкою, що вдома в холодильнику хоч шаром покоти.
ДІЛУ – ЧАС, ПОТІХІ – ГОДИНА
Квартиру я винаймала разом із вищезгаданою довгоногою Лєною неподалік від площі Республіки. Безлад у квартирі був перманентним, їсти – окрім йогуртів, хліба та паштету – було абсолютно нічого (це незважаючи на те, що в квартирі жили дві дівчини). Усе своє свідоме життя я прожила під батьківським крилом, і лише тут уперше зрозуміла, що жити одній – красиво лише в мріях і фільмах. Є, звісно, й переваги: можна піти гуляти о другій ночі напередодні іспиту, не мити посуд кілька вечорів поспіль, одягати коротку спідничку, коли на вулиці вітер збиває з ніг рідкісних перехожих, але в іншому...
Після двох місяців я лізла на стіну через те, що шампунь обов'язково закінчувався напередодні приголомшливого побачення, а запасного, звісно, не було, через те, що моя черга мити посуд і виносити сміття наставала набагато частіше, ніж Лєнчина і т. д.
Прати ми ходили в пральню самообслуговування. Вони саме такі, якими їх показали в рекламі 7UP: «Куди подівся мій носок?». Ходити туди дуже весело, особливо з повними тюками. Ідеш собі й гадаєш: відірвуться ручки чи ні? Прати нескладно, єдина неприємність виникає, коли потрібно протягнути випрану білизну через всю пральню до сушарки, відкриваючи свої нічні сорочки на огляд паризькій публіці. Закладаєш білизну в сушарку і з обличчям, не обтяженим печаттю інтелекту, спостерігаєш за мінливостями центрифуги, яка ніби спеціально приклеює до віконця найганебніші труси. Часто на сушку білизни у нас грошей не вистачало, тож ще кілька днів після прання наша й без того маленька квартира нагадувала табір біженців.
Жили ми в принципі дружно, а головне – весело, хоча я й жахлива шкідниця (Лєнко, пробач мені за все!) І взагалі, це був найчудовіший рік у моєму житті. Тож, якщо вам раптом запропонують поїхати до Парижа, обов'язково погоджуйтесь.