Пару років тому комерційний директор журналу «Вокруг света» – людина принаймні бувала й досвідчена – потрапив під справжній обстріл у Ріо, на знаменитому пляжі Копакабана. Дивом кулю не зловив. А все через те, що збирав монетки у смузі прибою. Йому це здавалося розвагою, а от місцеві підлітки вважають пляж одним зі своїх джерел заробітку. Треба сказати, що безпритульні в Ріо – народ лютий, озброєний і безжальний. Поліція веде з ними справжню війну, особливо не розбираючись у засобах. Щодня на вулицях бразильських міст гине від куль поліцейських до п'яти бездомних дітей і підлітків, загалом же малолітній безпритульний контингент країни налічує близько 7 мільйонів осіб.
Поліція полює на малоліток (в переважній більшості – наркоманів або токсикоманів) як на щурів – а вони, як щури, загнані в кут, кусають у відповідь. І не тільки поліцію. Перестрілки на вулицях Ріо і Сан-Паулу – звичайна справа, тільки з січня по травень 1999 року від випадкових куль у них загинуло 44 людини. Тож навіть по центральних, приморських вулицях і бульварах Ріо слід ходити з деякою обережністю – хто знає, де саме вирішать конкуруючі вуличні банди влаштувати чергову розбірку один з одним або з владою. Тим більше не варто зайвий раз сунутися далі від моря – і вище в гори – у квартали нетрів, званих «фавелами».
У «фавелах» у будь-якому бразильському місті – будь то Ріо, Сан-Паулу чи Бразиліа (останнім часом кільце убогого самобуду почало стискатися і навколо цього конструктивістського урядового раю) – нормальному туристу робити нічого. Ненормальному, до речі, теж, якщо тільки мова не йде про суїцидальні комплекси. А коли подивитися на життя «дна» хочеться так, що аж сил немає – краще звернутися до спеціального... скажімо так, турагентства (знаходяться відповідні контори за бажання легко і без проблем). Нетривала поїздка на таксі по нетрях Ріо обійдеться вам доларів у 15-20, зате безпеку «приймаюча сторона» гарантує. Зрештою, заробляти гроші на людській цікавості анітрохи не менш вигідно, ніж на наркотиках.
Схожі послуги – знайомство з життям найбідніших і найнебезпечніших кварталів – надають деякі турфірми в Нью-Йорку (зокрема респектабельна New York Apple Tours). Візит у Гарлем без шкоди для здоров'я і гаманця коштуватиме близько $25, включаючи відвідування знаменитого «Коттон Клубу». Поїздка в тауншипи – південноафриканський аналог «фавел» обійдеться трохи дорожче, приблизно доларів у 40, зате в програму входить перекус і випивка в місцевому шинку.
Міста ПАР – Кейптаун, Преторія, а особливо Йоганнесбург, – колись вважалися «шматочком Європи на самому півдні Африки», – після скасування апартеїду взагалі перетворилися на місця, де білій людині без достатньої вогневої потужності робити нічого практично в будь-якому районі і в будь-який час доби (за винятком маленьких «острівців благополуччя» на кшталт Сан-Сіті чи Порт-Елізабет). Ну, а про суто негритянські тауншипи й говорити нічого, туди навіть поліцейські броньовики без особливої потреби не сунуться.
А от по тому ж Гарлему прогулятися без особливих проблем можна і самому. Тільки вдень. І, бажано, дотримуючись деяких нехитрих правил: виглядати якомога непомітніше, не мати на виду (а краще й не на виду теж) жодних дорогих речей, не вдивлятися пильно в обличчя навколишнього населення, не зупинятися надовго на одному місці (особливо, не витріщатися на всяких там реперів та іншу шваль, що танцює біля своїх «бум-боксів» і палаючих бочок), нічого ні в кого не купувати і не прицінюватися. Тоді, можливо, і вийдете з нью-йоркської Молдаванки цілими, здоровими і з масою вражень. Буде, що розповісти.
НАЙ-НАЙ
Куди сунутися не варто категорично – ні вдень, ні вночі, ні навіть із супроводом (ну хіба що вести вас будуть бійці в кольорах однієї з двох найбільших загальноамериканських молодіжних банд, «Бладс» або «Крипс»; з ними воліють не зв'язуватися навіть найвідв'язаніші відморозки) – так це в Ель-Барріо, найсхіднішу частину Гарлема, населену латиносами. Причому населену до такої міри, що англійською там практично не говорять і його не розуміють – у ходу все більше іспанська. Ель-Барріо зараз – найнебезпечніший район Нью-Йорка. Ну, є ще, звичайно, Централ-Парк, у якому щоночі когось грабують-ґвалтують, але так це яким треба бути ідіотом, щоб уночі туди пертися!
А найнебезпечнішим містом Сполучених Штатів – принаймні, найнебезпечнішим для туристів – вважається Маямі. У самому ж Маямі, чи не офіційно визнаному головною північноамериканською базою наркокартелю Калі, особливо негостинні райони Ліберті-Сіті і Овертаун. (Див. варіант Ель-Барріо.)
Ненабагато відстає від Маямі Лос-Анджелес, серед тамтешніх «марьїних рощ» виділяються Скід-Роу (нарки і алкаші), Саут-Сентрал (негри) та квартали Істерн-Ел-Ей, населені латиносами.
ЦЕ ПОВИНЕН ЗНАТИ КОЖЕН
До речі, ось вам загальне правило, що дозволяє обчислювати місця, де не слід особливо виступати, виставляючи напоказ дорогу камеру, наручний «Ролекс» або там золоті коронки на зубах: будь-який етнічний квартал чужинців не любить. Як тільки ви, блукаючи якимось милим європейським чи галасливим американським містом, виявили, що концентрація представників явно не титульної нації навколо вас суттєво вища за норму – будьте готові до різного.
Інше правило – район тим небезпечніший, чим бідніше виглядає. Третє – увечері та вночі слід бути обережнішим у ділових кварталах. Це вдень життя б'є в них ключем, а після закриття офісів і магазинів якщо хто кого там і вдарить – то це вас, причому найімовірніше по голові.
Тут ось яка штука: на батьківщині нехороших людей можна просто «задавити авторитетом», а на чужині, в умовах ворожого мовного оточення, якщо хтось на подібний подвиг і здатен, то хіба що якийсь немолодий гуру від філології, все своє свідоме життя присвятив порівняльному аналізу ненормативної лексики різних країн і народів. Але, по-перше, цього унікального перцю ще треба знайти, а по-друге, він уже точно не попреться шукати нічних пригод на свою академічну дупу.
Тому будь-який конфлікт за межами нашої неосяжної небажаний: він неминуче або переходить у партер, або – «ми розійшлися, причому я побіг». І силове вирішення проблеми теж далеко не найкращий варіант. Навіть якщо ви, чорний пояс кекусінкай і майстер спорту з дзюдо, звалили-скрутили свого візаві (двох, трьох), завдавши йому (їм) у процесі пошкоджень різного ступеня тяжкості, то все одно тубільцям простіше буде пояснити поліції, що з'явилася під завісу, що вони тут зовсім ні до чого. Тихо-мирно гуляли, сержанте, нікого не чіпали – накинувся, розумієш, маніяк якийсь біло...ий, мабуть, чогось нехорошого хотів. Тож доводити свою неверблюжість вам знову ж таки доведеться самостійно – і знову ж таки через лінгвістичний бар'єр. У поєднанні з бар'єром у місцевому відділку ні до чого хорошого це в принципі привести не може.
ЗАКОН Є ЗАКОН
Для довідки: поліція в переважній більшості країн світу дуже неохоче бере в розробку злочини, скоєні проти туристів. Занадто багато клопотів і можливих ускладнень, а от вигод, навпаки, практично жодних.
І ще: ніколи не слід поспішати на закордонні нари. Я, звісно, розумію, що тиждень-другий на шконках десь у Копенгагені за комфортом мало чим поступається відпочинку в будь-якому пансіонаті під столицею, а то й перевершує його. Але й про те, що надто тісне знайомство навіть із найпросунутішою пенітенціарною системою геть псує візову історію, теж забувати не слід.
Потім – ще півбіди, коли загребли через необережність, наївність або незнання (яке, як відомо, не є виправданням) у країні цивілізованій, просунутій. Ну, а якщо, не дай Боже, у якійсь Кенії? Їй-Богу, потрапляючи в Європи-Африки-Азії, не варто «розрулювати ситуації» звичним для своєї рідної країни способом: самі цілішими навряд чи станете, а ось біднішими – це до лікаря не ходи.
Втім, у Європах особливих проблем чекати не варто. Народ там усе більш мирний, законослухняний, та й нарки не такі агресивні, як у Штатах. Це, до речі, предмет для зовсім окремої розмови: чому в США, на тлі неухильного поступу до загальної рівності та братерства під прапором політкоректності, всяка вулична сволота, делінквенти-дегенерати, обнагліли настільки, що нормальній людині буквально проходу немає? У Європі, слава Богу, боротьба за права деградантів так далеко поки що не зайшла.
В ЄВРОПІ ВСЕ СПОКІЙНО
Небезпечних кварталів і навіть цілих міст (зазвичай згадують Неаполь) у Європі вистачає. У Парижі не варто ротозійничати в районі Пляц-Пігаль, у Латинському кварталі та на Монмартрі, у Лондоні – у все більш педерастичному Сохо, у Гамбурзі – у районі горезвісної Реепербан, «вулиці червоних ліхтарів», і на припортових територіях, у Барселоні – у Китайському кварталі (це вже не етнічний анклав у центрі міста, а просто історична назва, щодо ж істинних національних «гетто» – див. вище). І то – тільки вночі, удень там усюди (окрім «гетто») відносно спокійно.
Візьмімо хоча б той самий Неаполь, який путівники подають як чи не найбандитськіший і розбійницький населений пункт Європи. Не можу сказати, щоб я виходив його вздовж і впоперек, але по центру погуляв чимало – до того ж уночі. Вранці кураторка групи, вислухавши звіт про мої опівнічні походеньки, жахнулася – начебто, непритворно: «Та туди навіть поліція не заїжджає!» Свідчу: заїжджає. І досить часто.
Неприємні там місця, звісно: усякі похмурі особистості підпирають стінки, брудно, незатишно, недоглянуто, мотоцикли носяться як божевільні, наглухо ігноруючи правила дорожнього руху (у той час, коли всі порядні люди сидять удома, їдять пасту і дивляться телевізор) – словом, майже як удома. І – як і вдома – жодних пригод. Погуляв-погуляв, та й пішов назад у готель пиво пити. Причому блукав я, справді, не найбезпечнішими районами, їх навіть путівники спеціально виділяють з метою застереження туристів, подібних до мене: Іспанський квартал і Спакканаполі.
Те саме було і в Берліні, виходженому вздовж і впоперек (втім, Німеччина – країна взагалі безпечна до крайнощів, якщо тільки самому десь не напроситися на бійку з місцевими нацистами), і в нічному Римі, і в уже згадуваному Китайському кварталі Барселони. Тихо-мирно, чинно-спокійно. Атракціон для туристів, що стає небезпечним, тільки якщо лізти на рожен, пробиватися з боєм у злачні місця «для своїх» і задиратися з неприємними на вигляд тубільцями.
І то – в Азії, Африці або навіть Америці за будь-яку дію з вищенаведеного списку запросто можна схлопотати кулю чи перо. У Європі ж – ну хіба що поб'ють боляче або в поліцію здадуть. Про поліцію я вже писав.
МІСТА І КРАЇНИ
Азія та Африка становлять предмет для окремої розмови. Там не те що вухо гостро тримати треба, там краще взагалі з туристичних протоптаних стежок не сходити. Так воно певніше вийде. Захід є Захід, Схід є Схід.
У Таїланді, наприклад, можна серйозно постраждати за неповагу, виявлену до паперових грошей – на них, як-не-як, присутній портрет місцевого монарха, особи сакральної в усіх сенсах. І подібні примочки, фенечки та прибамбаси існують у кожній першій країні третього світу, яким би туристичним раєм вона не здавалася. Є й загальні правила. Наприклад, не варто фотографувати людей у формі (тобто, можна, звісно, – але тільки дуже обережно, тихенько і потайки), дуже вони цього не люблять. Побачать – майже напевно або плівку засвітять, або камеру відберуть, або ще щось придумають.
А ще є міста, що повністю складаються з небезпечних кварталів. Сьюдад-дель-Есте, скажімо, формально – парагвайський населений пункт на кордоні з Бразилією та Аргентиною, а насправді нікому не підпорядкований контрабандистський рай. Там можна купити все, що завгодно – від чистісінького кокаїну оптом і дешево, до зенітних гармат або там «рідкісних і зникаючих тварин». Будь-яких. А, наприклад, американський паспорт коштуватиме там лише п'ять штук зелених. Такий собі кримінальний парадиз – тільки от на тлі відсутності реально діючої влади та законів, розстатися там із дорогоцінним життям так само просто, як підчепити гонорею від дешевої повії. Щонайменше двісті насильницьких смертей на рік при населенні у 100 тисяч осіб – і це лише офіційна статистика!