Той самий Попович, який у травні минулого року в Італії був третім за популярністю українцем. Після Андрія Шевченка, якому вдалося забити вирішальний пенальті в післяматчевій серії з «Ювентусом» у фіналі Ліги чемпіонів. І після світової зірки еротичного кіно Юлії Маярчук, улюблениці культового режисера Тінто Брасса.
Рік тому, у 2003-му, Попович прийшов на фініш «Джиро» третім у загальному заліку, підтвердивши, що недарма вважається однією з висхідних зірок світового велоспорту. У 2002 році він був в Італії 12-м, а сьогодні знову веде боротьбу за першість, після стартових етапів найпопулярнішої велогонки перебуваючи в списку лідерів. Кажуть, що темпи, якими прогресує Ярослав, дуже нагадують просування до слави знаменитого бельгійця Едді Меркса, який кував перемоги в кінці 60-х - першій половині 70-х. А той факт, що Попович займає сьоме місце у світовому рейтингу молодих велогонщиків (до 25 років), зайвий раз підтверджує, що у галичанина велике майбутнє. Адже у велоспорті перемагає не молодість, а досвід. Найзрілішими вважаються велосипедисти, яким 27-29 років.
Дивно, але факт: незважаючи на відсутність нормальної матеріальної бази, велоспорт в Україні не лише не чахне, а й розправляє плечі. Торік у «Джиро» брали участь вісім наших хлопців, цьогоріч - уже на одного більше. Причому на підході нові імена: Денис Костюк, який входить до десятки найкращих гонщиків до 23 років, молодий Максим Руденко (обидва виступають за бельгійську команду «Шоколад Жак-Вінкор»). Додайте до цього досвідченіших Сергія Гончара, Володимира Густова, Юрія Кривцова, Володимира Думу та Кирила Поспєєва - і вийде непогана картина в чоловічому велоспорті. Та й у жіночому теж на відсутність талантів гріх скаржитися.
Невідповідність між поганими умовами та наявністю бригади талановитих майстрів, виступи яких забезпечують Україні 12-ту позицію у світовому рейтингу, пояснюється просто: наші найкращі велогонщики давно вже живуть і тренуються за кордоном (здебільшого в Італії, яка є лідером у сучасному велоспорті), а додому приїжджають зрідка. Відвідати рідних або взяти участь у національних турнірах. Причому в деяких командах на такі поїздки дивляться несхвально. У 2002 році Сергій Гончар, приїхавши до рідного Рівного для участі в чемпіонаті України, розповів, що вирвався на свій страх і ризик.
«У щільному графіку змагань і тренувань мені вдалося знайти чотири дні, щоб узяти участь у національному чемпіонаті. Як поставилися керівники? Перешкод не чинили, але й допомоги не надали. Команда не потребує мого українського чемпіонства, скажу більше - їм це невигідно. Адже якщо я стаю чемпіоном країни, то маю стартувати в наступних гонках у майці кольорів та з емблемами своєї держави. А кожна команда неохоче йде на зміну кольору майки. Ось я й прилетів за свій рахунок.
Гонка в Рівному склалася непросто. Повітряний кидок з Італії через Франкфурт практично не залишав часу на акліматизацію. Але я дуже радий перемозі. Найяскравіші враження були, коли їхав рідною вулицею: майже всі сусіди вийшли мене підтримати. Дуже приємно. Але розслаблятися ніколи. На носі старт «Тур де Франс». Потрібно відпрацьовувати аванси свого «лідерського контракту» з «Фассо Бартоло». Керівництво хоче бачити мене в п'ятірці підсумкової класифікації. Я ж цілком буду задоволений, якщо опинюся серед десяти найкращих...»
Гончар - найдосвідченіший гонщик української команди. Він і у світовому рейтингу стоїть вище за всіх. Але за результатами на тій же «Джиро» Поповичу явно поступається. Торік він був восьмим у загальному підсумку. Та й цього разу займає позицію нижче за земляка із Західної України. На його постаті зупинимося докладніше.
Велоспортом, який у Дрогобичі дуже популярний, Ярослав захопився у 12 років. Згадує заслужений тренер України Ігор Романішин, який наприкінці 60-х заснував ДЮСШ «Медик», де й проходив ази Попович: «Охочих займатися було багато, і спеціального набору ми не проводили. Ярослав сам прийшов. Був маленького зросту, незграбний на вигляд. І спочатку нічим не вирізнявся, а з часом, завдяки наполегливості на тренуваннях, прогресував. Уперше він голосно заявив про себе у 1995 році в Бахчисараї, в індивідуальній гонці в залік Спартакіади школярів України, коли фінішував шостим. Незважаючи на падіння, Слава знайшов у собі сили перетерпіти біль і закінчити дистанцію. А в 1999 році Попович став срібним призером I Всеукраїнських літніх спортивних ігор у багатоденній гонці. Ми добиралися до Криму на мікроавтобусі цілу ніч і прибули до Феодосії лише за годину до старту. Усі скаржилися на втому, а Попович на важкому першому етапі зумів фінішувати шостим. Тоді я остаточно повірив, що з нього виросте сильний гонщик».
Велоспорт - один із найбільш трудомістких видів спорту. Велогонщики, поряд із лижниками та веслярами, вважаються найсправжнісінькими «орачами». Ярослав тренувався до знемоги, і в підсумку його цілеспрямованість почала давати результат. Взагалі-то, він починав на треку, а на шосе перебрався лише восени 94-го. І не пошкодував. Адже невдовзі за «сріблом» Всеукраїнських літніх ігор 1999 року послідувало «срібло» молодіжного чемпіонату світу 2000-го. На наступному молодіжному чемпіонаті світу Попович уже завоював «золото». У той час його «вели» італійські фахівці, які віддали належне таланту українця.
Перехід відбувся досить цікавим чином. Попович увійшов до складу збірної України з трекових гонок, яка вирушила на турнір до Італії, а після його закінчення підписав контракт із клубом «Велютекс». Разом із Русланом Підгорним, Сергієм Матвєєвим та Русланом Грищенком наш герой потрапив під крило Олівано Локателлі, який допоміг Поповичу не зупинитися на досягнутому. За наявною інформацією, саме «Велютекс» профінансував участь Ярослава на двох молодіжних чемпіонатах світу. Натомість Попович отримав «райське життя» - виснажливі тренування та побут, за словами гонщика, наближений до казарменного.
Але школа виявилася корисною, та й тривали «муки» не надто довго - лише близько року. Бельгійський магнат Ернесто Кольнаго (власник відомої фірми з виробництва велоінвентарю) запропонував Поповичу стати лідером і першим номером створюваної ним нової команди. Ярослав погодився, а разом із ним перехід здійснив і тренер Локателлі. Ось уже три роки їхня співпраця триває в нових умовах. Хоча переїзд до Бельгії відбувся чисто формально: Попович залишився в Італії, тільки з Мілана переїхав у передмістя Флоренції - містечко Куарата, де винаймає житло, має особистий «вольво» і службовий «фіат». А в «Ландбоувкредит-Кольнаго» з'явилися ще кілька українців - Володимир Дума, Сергій Авдєєв і Володимир Білека. Не в останню чергу завдяки Поповичу.
Усі вони чудово виступили у 2003-му на «Джиро». Це викликало невдоволення серед команд-старожилів велогонок. Буквально через кілька днів після закінчення багатоденки італійська поліція заарештувала двох тренерів Ярослава - Локателлі та Вільяма Даццані. За підозрою у вживанні їхніми спортсменами заборонених препаратів та... скуповуванні краденого. Локателлі навіть потрапив на деякий час під домашній арешт, але незабаром усе владналося.
У 2004 році Попович - беззаперечний лідер команди і один із фаворитів італійської гонки. Етап «грегарі» - гонщика-чорнороба, який в обов'язковому порядку дотримується командної стратегії, а про особистий результат думає в другу чергу - уже пройдений. Торік на «Джиро» українцю, за його визнанням та за словами українських тренерів, трохи забракло досвіду. Інакше замість третього місця він міг би похвалитися другим, від якого відстав лише на п'ять секунд. І тим не менш прогрес очевидний. На адресу нашого співвітчизника почали надходити запрошення з більш іменитих команд (нинішній клуб Поповича на 22-му місці у світовому рейтингу), і не за горами той момент, коли Ярослав дебютує на найсерйознішій супербагатоденці - «Тур де Франс».
При цьому важливо, що зіркова хвороба талановитому хлопцю не загрожує. Він завжди із задоволенням приїжджає в Україну, виступає в національних змаганнях. А ще - відвідує ДЮСШ «Медик», для якої завжди привозить дорогі подарунки: велосипеди, велокостюми та інші важливі елементи екіпірування. Один із тренерів Ярослава Валерій Арабаджі з Броварського вищого училища фізкультури, в якому Попович проходив один із ступенів свого навчання, не для червоного слівця сказав: «Щира усмішка Поповича, який не розбещений легкими гонорарами і знає ціну праці, цілком вписується в телегенічний імідж зарубіжних зірок. Але ми-то знаємо: він такий не заради тусівки, а просто по життю...»