Як я вперше «обломався» з роботою в поліції
Хочу попередити: досвід мого працевлаштування до поліції не можна розглядати як таку собі інструкцію-постулат. Вимоги, які висувають поліцейські управи до кандидатів на звання «шерифа», можуть відрізнятися від землі до землі.
Наприклад, один знайомий німець - завзятий культурист, при цьому, як не дивно, з відзнакою закінчив реальну школу, - так і не став поліцейським: відшили його одразу, бо хлопець не дотягнув двох сантиметрів до покладених 165 - мінімально необхідного зросту. А от приятель-турок, що доріс лише до 160, уже два роки несе службу в іншому місті - у районі компактного проживання своїх земляків.
Зараз, після того як я хоч трохи дотичний до теми, дуже цікаво слухати міфи та легенди про службу в поліції, що побутують у російськомовному середовищі. Публіка сперечається про те, до якого віку можна вступити на службу, чи прискорює, так би мовити, носіння поліцейської форми надання німецького громадянства. Насправді більшість відповідей на подібні питання можна знайти, зайшовши на загальнонімецький сайт www.polizei.de. Якщо ж ваших знань для такої «екскурсії» недостатньо - вважайте, що й у поліції вам робити нічого: перший же тест на грамотність ви просто провалите. Ну а деякі роз'яснення, яких ви не знайдете на офіційній сторінці німецької поліції, спробую дати читачеві сам, виходячи з реального життєвого досвіду.
Чесно зізнаюся, спершу й я попався на запевнення знайомих про те, що «Німеччина - не Америка, а тому іноземцю в поліції тут робити нічого. Простіше зайняти себе чимось, ніж намагатися пробити місцевих бюргерів. Усі місцеві поліцейські - чиновники, що само собою передбачає і наявність громадянства». На щастя, сумніви мої, як уже не раз бувало, розвіяла «Русская Германия», в одному з номерів якої я прочитав інтерв'ю зі своїм одноплемінником, який працює в поліції прес-аташе. «Ага! - зрадів я. - Отже, не одні чиновники в поліції працюють, а й службовці!» І тієї ж миті подав бевербунг у свій... райвідділ, зазначивши, що вмію складати такі бази даних, які миттєво дозволять «пробити по картотеці» будь-якого підлого мерзотника, який пограбував, припустімо, місцевий банк.
Не знаю вже, що вплинуло на невдовзі отриману мною ввічливу відмову. Чи то факт, що посада в комп'ютерному відділі, на яку я заявив претензії, була надсекретною і тому передбачала наявність громадянства (на що мені цілком офіційно й указали). Чи то насправді «собака зарилася» в недоречно (і з гордістю!) озвученій співпраці з російським МВС ще в студентські роки. Та ні, не займався я тим, про що дехто одразу подумав, - просто якось раз прийшов до нас на курс міліцейський майор, попросив викладача відібрати «найтямущішого студента», щоб той склав йому базу даних місцевих підприємств, що реалізують будівельні матеріали.
Як я з'ясував, що контингентному біженцю можна стати чиновником
Як би там не було, у службовці мене не пустили, і я вирішив підняти планку вище, спробувавши влаштуватися в поліцію як детектив. Ця посада була вже чиновницькою, а тому знайомі вельми скептично розглядали мої шанси на її отримання. «Мишо, а тобі не здається, що єврей-поліцейський звучить не менш смішно, ніж єврей-колгоспник?» - глузували деякі дотепники, а потім дивувалися: «І взагалі, навіть якби вийшло, на біса тобі така робота?»
Тут для всіх, хто вважає, що робота, в першу чергу, має бути вигідною, поясню. Справді, будь-який місцевий детектив має всі права «довічного службовця», які пояснювати, гадаю, немає сенсу. Окрім того, поліцейський у Німеччині - це вам не нинішній бідолаха-мент, який отримує мізерну зарплату і через одне це тільки й думає, як би «поімати» з підконтрольної території. Справа не лише в добре оплачуваній відпустці, не лише в обов'язкових «вайнахтсгельд», у медичній страховці, за яку ви не платите жодного цента, і в 100-відсотковій оплаті хвороби аж до одужання. Справа - і в можливості прискореного отримання громадянства (протягом, скажімо, двох, а не шести і тим більше не восьми років, як це зазвичай буває). У швидкісному, якщо хочете, отриманні громадянства, про яке поклопочеться за вас рідна поліція, якщо ви, зрозуміло, добре справляєтеся з роботою.
Загалом, я твердо вирішив «вдягнути форму» і стати Beamte auf Probe («пробним чиновником»). Ну а на запевнення знайомих, що «конти за визначенням чиновником бути не може», вирішив плюнути - як, за твердженнями Остапа, плювали ще до історичного матеріалізму. У цьому «плювку» мені, до речі, допоміг один анекдот, який і вам розповім, бо він у тему. Отже, 2050 рік, типове німецьке містечко, вулицею бредуть два поліцейські. Обшукавши п'яного, що валяється, і діставши його документи, один поліцейський з подивом демонструє їх іншому: «Дивись, Петро, яке смішне прізвище - Мюллер!»
Ну а чим, скажіть, Михайло гірший за Петра? Коротше, я потопав у міське поліцейське управління, де й поставив пряме запитання: «Чи можу я, єврей і поки що не громадянин Німеччини, стати детективом?» Інші не повірять, але мені не лише розповіли, а й на листку розписали, які формальності належить пройти для того, щоб отримати роботу, яку я, мовляв, «не міг отримати за визначенням». Для початку мені належало отримати в місцевому органі самоврядування т.зв. Ausnahmegenehmigung - «винятковий дозвіл», що дозволяє бути допущеним до «статусу чиновника». Не буду брехати: цей документ мені не виписали автоматично. Окрім того, що з мене вимагали документи, що підтверджують статус перебування в Німеччині, знадобилися й довідки з батьківщини про те, що я - цілком законопослушний громадянин, який не притягувався до кримінальної відповідальності. Чи легко отримати такі папери з колишнього Союзу, проживаючи в Німеччині? Нехай кожен сам для себе відповість на це запитання.
Зрештою Ausnahmegenehmigung я все ж отримав. Як з'ясувалося пізніше, знову ж пощастило із землею: у моєму випадку вистачило двох років перебування в Німеччині, щоб це вважалося необхідним для видачі подібного документа «тривалим строком проживання», в інших - цей строк може бути від трьох років і вище. Як би там не було, але отримавши Genehmigung, я вважав справу наполовину вирішеною і тим самим остаточно... завалив її.
Як я складав екзамени в поліції
Прийшовши через два дні до поліцейського управління з усіма необхідними документами й поклавши на найвидніше місце той самий злощасний і заповітний документ, на який найбільше витратив часу й сил, я поцікавився в місцевого службовця про подальші кроки кар'єрними сходами.
«Тепер нічого особливо складного! Вашу професійну придатність визначить комісія! - заспокоїв мене співрозмовник. - Німецькою мовою ви володієте дуже пристойно, вищу освіту маєте, на вигляд фізично розвинені, тож, судячи з усього, шанси маєте хороші». «А як визначатиме мою долю комісія, і скільки часу вона цим займатиметься?» - поцікавився я.
«Ну-у-у, це стандартна й рутинна процедура, - знизав плечима працівник поліцейського управління. - Займає вона, як правило, три дні. У перший перевірять знання мови, інтелект, здатність аргументувати професійний вибір. Потім вас запросять на інтерв'ю, після проходження якого чекає медичне обстеження. До речі, дуже рекомендую ознайомитися з цією брошурою щодо тестів! - і поліцейський, який уже виписував термін, простягнув мені невелику книжечку. - І не забудьте прихопити з собою в перший день спортивну форму!» - уже навздогін прокричав мені хлопець. Прокричав мені, що мчав на крилах щастя втерти носа друзям своїм «майже вступом до лав доблесної німецької поліції».
Ах, як же я помилявся, як передчасно радів, читаючи під кухоль пива повчання приятелям про те, що «будь-який конти може стати поліцейським беамтером, якщо, звісно, виявить на те волю»! Ні, річ не в тім, що згаданий статус Beamte auf Probe, доступний вам після отримання «виняткового дозволу», ще необхідно змінити на просто Beamte, заслуговуючи на те ударною працею. І не в тім, що через пару днів я втратив почесний статус, з'явившись на тест із невідповідним статусу поліцейського пивним душком - такого з мого боку не було. Річ у тім, що, відсвяткувавши з друзями, які встигли радісно перейменувати мене з «Міллера» на «Мюллера», я просто загубив десь... ні, слава богу, не документи, а лише книжечку про проходження тестів. «Ну то й що, - махнув я рукою. - Там щось про мову, про інтелект... Так, і ще спортивну форму прихопити треба».
Моя безтурботність, та ще й фатальна помилка службовця, який прийняв моє пивне пузце за «фізичну розвиненість», перекреслили всі труди й тижні збирання всіляких папірців. Прочитай я, що саме чекає на тесті, напевно переніс би в ті дні термін і зараз позував би перед редакційним фотографом у новенькій, з голочки, формі. А так...
Перший екзамен на правопис, граматику й здатність адекватно висловлювати думки я пройшов, як то кажуть, на ура. Усього-то діла було: забацати твір за картинкою, на якій чоловік-поліцейський та його напарниця пояснювали молодому хлопцеві, вказуючи на червоне світло «ампеля», що «кнабе» неправильно перейшов дорогу! Живописуючи, як «службовці чемно, згідно з усіма інструкціями, вказують порушнику на його помилку», і навіть назвавши вартість штрафу, що чекає на квапливця, я від нічого робити розквітчав «Баладу про поліцейських» численними означеннями. Розквітчав і - з переможним виглядом звів погляд на парочку двох типового вигляду південців, що пітніли над виданими аркушами... «Дуже навіть непогано! - схвалив урешті мою писанину втомлений службовець, власник «директорських» окулярів у роговій оправі. - Особливо порівняно з іншими ауслендерами, які виконали роботу щонайбільше на «задовільно». Що ж, вітаю, і прошу до тренувального залу.
Запрошення до тренувального залу виявилося на повірку «запрошенням на страту». І тепер уже південці (італійці? греки?) ледь не вголос іржали, спостерігаючи, як ваш покірний слуга, з ніг до голови вбраний в «адики-рібоки», силкується скласти так званий «тест Купера». Про те, що являє собою Cooper-Test, який необхідно пройти кожному кандидатові на звання детектива, пошукайте-но інформацію самостійно. Я ж лише скажу вам, що, ймовірно, скидався на гігантську жабу, силуючись із місця вистрибнути щонайменше на 1 метр 98 сантиметрів, що вимагаються для претендентів мого віку. Ну а коли я з ганьбою провалив «тест на координацію рухів», із третього кола наступивши на м'яч, який треба було оббігати то зліва, то справа, доля моя була вирішена. Одним словом, до другого екзаменаційного дня - дня, на якому я мав намір вразити комісію, що складається з трьох чиновників, своїми глибокими знаннями в галузі політичного життя «всередині Німеччини та за її межами», а також блиснути знанням мови, розмірковуючи про «специфічні особливості роботи поліцейського», справа просто не дійшла.
«Не зневірюйтеся, за віком у вас ще є час! - утішив мене на прощання екзаменатор. - Приходьте-но наступного року!» І майже інтимно додав: «Навряд чи поліцейські в майбутньому стануть потрібні менше, ніж нині!»
Можливо, ви спитаєте: чи спробую я з другої спроби досягти наміченої мети? Ні, не спробую. Але зовсім не тому, що ця мета така вже недосяжна для іноземця, як про те балакають балакучі язики. Просто зараз я знайшов іншу, до того ж керівну роботу, не пов'язану з наведенням порядку в країні. Чи став мені в пригоді на ній досвід працевлаштування в місцеві правоохоронні органи? Схоже, що ні. Щоправда, підлеглі, які не знають про мою «детективну епопею», картані мною за їхню недбалість, інколи обурюються у відповідь: «Ну що ти репетуєш на нас, наче в поліцаї записався?!»