Коли Паші виповнилося п'ять років, мама Тетяна повела його до спортивної секції, про яку хлопчина, попри свій юний вік, мріяв по-дорослому, усвідомлено. Захоплення спортом було сімейним: батько Володимир - майстер спорту з плавання, учасник трьох Олімпіад, а молодшого брата Валерія услід за Павлом віддали до хокейної школи.
Спочатку в майбутньої зірки були великі проблеми з амуніцією - він був настільки малий, що довелося займатися у фігурних ковзанах: потрібного розміру хокейних узагалі не було. Плюс до цього годинні поїздки в громадському транспорті на тренування. Але ніщо не змогло охолодити запал Буре - він продовжував займатися з великою наполегливістю.
Звісно, його талант і старанність не залишилися непоміченими, і вже 1988 року Павло (коли йому ще не виповнилося й 17-ти!) дебютував у на той час найсильнішій команді СРСР, з якої здебільшого складалася збірна великого й могутнього. Матч ЦСКА - «Динамо» закінчився з рахунком 3:4, і хоча армійці програли, Буре в першому ж поєдинку відкрив рахунок своїм голам. Ледве вийшовши на лід у складі четвертої трійки, першим же кидком на 4-й хвилині зустрічі він забив історичну шайбу.
Трохи згодом легендарний Віктор Тихонов ухвалив ще одне важливе рішення - він об'єднав в одну трійку Павла Буре, Сергія Федорова та Олександра Могильного. І вже 1989 року їх запросили для участі в молодіжному чемпіонаті світу. І перший же виступ Буре у складі національної команди став для Павла «золотим», плюс до цього юний армієць був визнаний найкращим форвардом з результатом вісім шайб, шість передач (14 очок) у семи іграх.
Фантастичний початок кар'єри: у сезоні-88/89 Буре найкращий новачок, у сезоні-89/90 здобуто «золото» у складі молодіжки та звання чемпіона світу в головній команді країни, у 1990/91 - «срібло» у молодіжці та «бронза» у дорослій збірній на ЧС. У 19 років Павло досяг усього, про що міг тоді мріяти радянський хокеїст, - він виступав у першій п'ятірці збірної, був заслуженим майстром спорту та чемпіоном світу. Залишалося тільки одне «незвідане диво» - заокеанська НХЛ.
Підштовхнуло до ухвалення такого серйозного рішення, як переїзд із СРСР до Канади, як не дивно, керівництво збірної. У серпні 1991-го перед гравцями було поставлено таку умову - усі повинні підписати нові контракти з якимись клубами. А в Павла термін угоди з ЦСКА закінчився ще навесні, але, згідно з тим самим договором, хокеїст міг ще на рік затриматися в таборі армійців, що він, у принципі, і збирався зробити. Але коли Буре почали добровільно-примусово переконувати підписати контракт не на рік, а на три, він відмовився.
Змусити силою гравця залишитися в ЦСКА було не можна, адже він уже демобілізувався з армії, і, можливо, тільки тому ні Федерація хокею СРСР, ні колишній клуб не змогли застосувати до «бунтаря» санкції. У підсумку в четвертому раунді драфта-1989 молодий перспективний форвард був обраний клубом «Ванкувер Канакс», за який згодом виступав протягом восьми років.
Надалі Буре, відповідаючи на питання про свої перші кроки в НХЛ, незмінно відзначав величезну підтримку з боку досвідченішого товариша Ігоря Ларіонова та батьків, які послідували за океан услід за сином.
Дебютним матчем у новому колективі став поєдинок із «Вінніпег Джетс». «Хвилювався я того вечора неймовірно, - поділився пізніше Павло. - А чого ще чекати від учорашнього хлопчиська, який вийшов на лід перед 20-тисячною аудиторією? Але як тільки я ступив на лід, моя внутрішня невпевненість зникла без сліду, і я заграв у звичній манері. І досі кожен мій вихід на лід справляє аналогічний ефект - усе, крім гри, відходить на другий план та існує ніби в іншому вимірі. Недивно, що матч проти «Вінніпега» я вважаю одним із найважливіших у своїй кар'єрі, адже тут питання стояло руба - або пан, або пропав. Дуже багато залежить від того, як пройде дебютний поєдинок. Якщо враження від твоєї гри не ахти, можна надовго сісти на лаву запасних, що для молодого хокеїста може виявитися нокаутуючим ударом».
У першому сезоні в НХЛ Павло провів 65 зустрічей і закинув 34 шайби в регулярному чемпіонаті плюс шість у плей-оф. У наступному сезоні його показники стали ще переконливішими (60 шайб у 83-х зустрічах і 110 очок за системою «гол + пас»), і вже ніхто не сумнівався в тому, що придбання «Канакс» варте вкладених у нього дивідендів. Павло став визнаним лідером команди, і тільки чудо завадило «Ванкуверу» виграти 1994 року Кубок Стенлі - тоді лише в сьомому поєдинку «Нью-Йорк Рейнджерс» змогли вирвати перемогу в канадців. Після цього Буре став у буквальному сенсі слова ідолом для вболівальників Країни кленового листа. Такої кількості зображень на перших сторінках різних видань - від хокейних довідників і спортивних газет до жовтої преси - того року не удостоївся ніхто.
Роковим для Російської Ракети став 16-й матч у сезоні-1995/96, саме тоді в зіткненні з хокеїстом «Чикаго» Стівом Смітом Павло отримав найтяжчу травму коліна - у Буре були розірвані всі (!) колінні зв'язки. Такі ушкодження багатьом спортсменам коштували кар'єри, і мало хто вірив, що Павло зможе хоча б повернутися на лід, а про те, щоб показувати такі самі результати, і мови не було. Незважаючи ні на що, Павло, якому в той час дуже допоміг батько - він розробив спеціальну програму для відновлення, - цілеспрямовано займався, і вже в сезоні-96/97 знову вийшов на лід. Можливо, його гра вже не була такою феєричною, але всім стало зрозуміло, що Буре під силу набрати колишню форму. У наступному сезоні Павло навіть у парі з легендарним Марком Месьє не зміг вивести свій клуб у плей-оф, але загалом провів чемпіонат непогано, завдяки чому зумів повернути собі впевненість у власних силах.
Крім НХЛ Павло все ж не забував і про збірну. «Якщо тренер вважає, що я зможу допомогти команді на Олімпіаді в Нагано, - сказав у 1998 році Буре, - я однозначно прийму його запрошення. Завадити мені зможе лише незадовільна спортивна форма. Я докладу всіх зусиль для того, щоб збірна Росії нагадала всій планеті, хто є хто у світовому хокеї».
На Іграх Павло затьмарив усіх, окрім, можливо, непробивного голкіпера збірної Чехії Домініка Гашека. Буре став найкращим снайпером, закинувши в шести іграх дев'ять шайб. Причому в півфінальному матчі з фінами Павло одразу п'ять разів уразив ворота суперника, що за всю історію Олімпіад не вдавалося зробити нікому. З цим досягненням форвард навіть потрапив до Книги рекордів Гіннесса.
Влітку 1998 року Буре остаточно вирішив порвати всі стосунки з колишнім клубом і, не без опору останнього, перейшов до клубу «Флорида Пантерз». Гра команди одразу набула нового малюнка, а Російська Ракета знову підтвердив небезпідставність свого прізвиська, закинувши 13 шайб і віддавши три результативні передачі в 11-ти матчах. Але тепер Павла вже турбували рецидиви старих травм, і часом це заважало довести розпочате на старті сезону до переможного кінця.
Разом із популярністю Буре-старшого в США, Канаді та інших країнах у Павла зростали й доходи - тільки за догравання сезону-1999 йому заплатили $3 млн. А до закінчення контракту в 2004 році його гаманець обіцяли поповнити ще $47,5 млн. Буре став не лише знаменитим, але й багатим.
Після неймовірного злету «Пантерз» настав неприємний спад. Проблеми почалися і в збірної Росії - на чемпіонаті світу, що пройшов у 2000 році в Санкт-Петербурзі, господарі посіли найгірше в своїй історії місце - 11-е. Неприємності посипалися одна за одною, грати заважали старі травми.
Зараз вимушені перерви у виступах Павло заповнює активною благодійною діяльністю та участю у світському житті Росії. Пам'ятаючи свої проблеми з екіпіруванням на початку кар'єри, Буре допомагає юним спортсменам, узявши під опіку одну з хокейних спортшкіл. Тепер його часто можна побачити на різних телеканалах, де він не без задоволення спілкується з журналістами та глядачами, а також у музичних кліпах, де він виступив у ролі героя-коханця.
Але все ж, думається, всі чекають лише повернення без перебільшення великого спортсмена на великий лід. Тільки тоді Російська Ракета буде по-справжньому реалізований. Перешкодою цьому служать старі травми, але Павло вже не раз доводив, що непереборних перешкод для нього не існує.