З одного боку, необхідно контролювати приплив іммігрантів, радикально обмежуючи кількість переселенців та тих, хто претендує на притулок. Цим пояснюються жорсткі заходи щодо осіб, які проникають у Францію нелегально – заходи, що викликали масовий протест, особливо в рамках руху «san papiers», який існує з 1996 року.
З іншого боку, уряд прагне покращити життєві умови іммігрантів, усунути соціальну дискримінацію, боротися з нерівним становищем іноземців на ринку праці та проявами расизму. Крім того, неодноразово реформувалося право на громадянство, щоб спростити натуралізацію іноземців.
Сьогодні кожна народжена у Франції дитина іммігрантів після досягнення повноліття автоматично стає французом. Безсумнівно, ці заходи сприяли покращенню матеріального становища іммігрантів, проте не змогли усунути ксенофобію. Більше того, «Національний фронт» (FN) зумів завоювати собі міцне місце у французькій політиці саме завдяки тривалій пропаганді ворожого ставлення до іноземців. Одна з причин невдач у політиці інтеграції пов'язана з тим, що більшість політиків демократичної орієнтації протягом двадцяти років трактує цю тему як «проблему», джерело «труднощів» і навіть як «загрозу».
У громадській думці Франції це чимало сприяло формуванню негативного образу іммігрантів. Незважаючи на те, що третина нинішнього населення Франції іноземного походження, різноманітність їхнього походження досі ігнорується. Досі немає «місця для спогадів», де можна було б віддати належне великому внеску іммігрантів в економічний, соціальний та культурний розвиток країни. У шкільних підручниках цьому питанню також не приділяється достатньо уваги.
Інший аспект республіканської традиції, що сприяв формуванню негативного образу іммігранта, випливає з існуючої з 1789 року неясності в розумінні співвідношення націоналізму та універсалізму. Французька культура вважається в принципі універсальною, тому всі культурні практики, які привносяться в країну іммігрантами, розглядаються як «особливості» (particularismes), з якими в ім'я інтеграції слід боротися.
Іноземні спостерігачі, які критикують якобінство та його асимілюючу логіку, часто неправильно розуміють цю проблему. Республіка ніколи не боролася з культурним різноманіттям. Але вона довгий час намагалася звести інші форми життя та культурні практики до рівня «приватної сфери» (la sphere privee), щоб релігія, етнічне чи географічне походження не стали загрозою для культурної єдності нації. У минулі роки громадська думка відкидала іслам тому, що мас-медіа, повідомляючи про ісламський фундаменталізм, вселили багатьом, нібито іслам становить «загрозу» національній ідентичності, оскільки ісламісти не визнають принципи світського життя.
Дебати про імміграцію вже втратили колишню гостроту. Однак обговорення цієї проблеми знову активізується у зв'язку з дискусіями про кордони та внутрішні протиріччя республіки. Порушується питання про форми дискримінації, які держава практикувала та заохочувала – стосовно відносин статей, регіонів та колоній. Критичний погляд тим більш необхідний, що європейська інтеграція та глобалізація вимагають, щоб і Франція адаптувала свої інститути та політичні процедури до нових історичних процесів.
Жерар НУАРЕЛЬ,
професор, директор Ecole des Hautes
Etudes en Sciences Sociales у Парижі.