В «Бульдозі» звучить хрипкий голос Тома Уейтса впереміш з етнічною музикою, стоїть більярдний стіл, гральний автомат і старовинні аптекарські ваги. Публіка на вигляд інтелігентна – хтось читає газету, хтось грає у шахи. Жодних ознак кубла, крім плаката на стіні: Мона Ліза з димлячою «штахетиною» і осоловілими очима. Тут же висить шкільна дошка, на ній перелічено крейдою страви та напої – ганджа і гаш, чай з коноплею і пиріжок з дурманом, псилоцибіновий гриб і магічний кактус.
Глюк замовляє для себе три чверті грама міцної трави сорту сканк, а для мене – слабенький джойнт під назвою «Біла вдова». На десерт ми беремо апельсиновий сік.
Замочений у каналі
Глюк майструє косяк сам, а мені на допомогу приходить офіціантка – розминає марихуану з тютюном, скручує кальку і приклеює папірець-фільтр. Ми виходимо на вулицю і сідаємо в плетені крісла-гойдалки, що стоять над каналом. У тихій воді відбиваються різнокольорові будиночки зі східчастими дахами, вигнуті прорізи моста, химерні огорожі та опори освітлення з прив’язаними велосипедами. Краса!
Глюк каже, що завтра я не впізнаю Амстердам. Усе місто буде пофарбоване в помаранчевий колір – символ королівської династії Оранських-Нассау. У День королеви кожен голландець намагається вдягнути щось оранжеве – куртку, штани, капелюх або хоча б шкарпетки. Навіть котам і собакам пов’яжуть хустинки оранжевого кольору. Між будинками розвісять оранжеві гірлянди кульок, ліхтарі обмотають оранжевими стрічками, а на дахах майорітимуть оранжеві прапори.
Я викурюю джойнт розміром із добру сигару, але приходу кайфу не відчуваю – голова не паморочиться, думки ясні, мова не заплітається. До мене доходить: усе, що я раніше чув про галюцинації, розширення меж реальності та змінений стан свідомості – повна нісенітниця. Нічого цього немає. На відміну від горілки чи портвейну, жодного впливу на людину наркотики не мають. Просто люди бояться зізнатися в цьому одне одному.
Я поспішаю поділитися істиною з Глюком, він дивиться на мене якось дивно і крутить пальцем біля скроні. Бачачи цей безглуздий жест, я починаю дико реготати і ніяк не можу зупинитися. Мене веселить усе навколо: дзвін церковного карильйона, поліцейський на коні, вуличний чавунний пісуар і невимовна назва каналу Аудезайдс Форбуг-вал. Але найгучніше я регочу, бачачи пенсіонера, який вигулює трьох такс і пригощає їх по черзі морозивом. Я розгойдуюсь у кріслі все сильніше й сильніше, відхиляюся назад і задираю ноги, подаюся вперед і нахиляюся майже до землі. Якоїсь миті я вистрибую з крісла, як із катапульти, здійснюю повітряний політ і плюхаюся «топірцем» у канал.
Ох і холодна вода в Амстердамі! Спасибі Глюку – він здіймає такий галас, що весь народ, який сидить у «Бульдозі», вибігає на вулицю. Тієї ж миті люди скидають куртки, зв’язують їх рукавами, кидають мені один кінець і витягують за другий. Решту вечора, гріючись біля електрокаміна та обмотавши горло рушником, я вже не сміюся. Сиджу й подумки даю слово, що більше ніколи в житті не палитиму траву. Один раз спробував – і годі.
Усе пучком
Ось і настав Koninginnedag – день, коли в усій країні працюють лише поліцейські, лікарі та пожежники, а всі інші мешканці Нідерландів користуються милістю королеви, яка з власної кишені оплачує кожному громадянину вихідний день. Натовпи людей їдуть до Амстердама і до самого ранку «запалюють» під фанк, треш і хаус, «зависають» у диму прокурених кофе-шопів і «відриваються» в незліченних пивних закладах. Загалом, викидають з голови всі проблеми і влаштовують гульню на повну котушку.
Тридцятого квітня Амстердам перетворюється на суцільний блошиний ринок. У цей день ніхто не має права вимагати ліцензію – торгуй чим завгодно і не плати жодних податків. Ковтаючи пиво Heineken, ми з Глюком рухаємося по широкій вулиці Вестмарк, пробираємося між лотками із заморськими сувенірами – «пастками для снів» з Перу, виробами з острова Балі, африканськими барабанами, турецькими тюбетейками, китайськими вазами та російськими матрьошками.
Це все дрібнички для туристів, вони продаються всюди. Щось ексклюзивне треба шукати на Великих каналах, куди корінні амстердамці виносять речі, витягнуті зі старих скринь. Серед розкладеного мотлоху – торішніх газет, напівзгорілих свічок, зламаних кавомолок – можна знайти справді унікальні речі: прабабусину сукню або колекційну фарфорову ляльку, ходики з боєм чи «лейку» часів Другої світової війни. Глюк відкопує бронзову дверну ручку у вигляді русалки, торгується з господарем і віддає п’ять євро, а я знаходжу те, про що давно мріяв – морський бушлат із широкими відворотами та якорями на ґудзиках, який дістається мені безкоштовно.
Найбільше зворушує те, що діти беруть участь у торгівлі нарівні з дорослими. Хлопчики й дівчатка готують кекси та ватрушки, розводять лимонади й морси, виносять свої вироби на вулицю і пропонують купити за ціною один-два євро.
А місто вже ходить ходором, у ньому шумить карнавал і вирує веселощі. Біля Національного монумента клоун із нафарбованим ротом і величезним носом роздає перехожим надувні оранжеві корони. Ми надягаємо головні убори з повітряних кульок і стаємо такими ж, як тисячі людей довкола. Ідемо далі, підморгуючи дівчатам і відпиваючи з горлечка Orange Bitter.
Як побачити королеву
Трамваї й автобуси не ходять, рідкісні таксі ледь рухаються в щільному натовпі, що заповнює вулиці. Зате каналами йдуть і йдуть катери, плоскодонки, водні велосипеди, саморобні посудини. Яких тільки плавзасобів не побачиш – і човен у вигляді голландського дерев’яного черевика-кломпа, і судно зі старого автомобіля, і звичайну ванну, спущену на воду.
Нам махають з якогось баржа: давайте сюди! Ми з Глюком втискаємось у щільний натовп людей, що збилися на палубі. Народу багато, незрозуміло навіть, яким чином усі тримаються на плавучій платформі, і ніхто не падає за борт. Ми стоїмо, притиснувшись одне до одного, п'ємо вино, пританцьовуємо, горлаємо пісні, запалюємо димові шашки з отруйно-оранжевим димом.
Потім ми чомусь опиняємось на площі Дам, де встановлено гігантський телеекран, на якому показують усе, що потрапляє в об'єктив, спрямований на натовп. Камера рухається і вихоплює із загальної маси чиюсь окрему особистість. Кумедний зріз суспільства - ось анархіст-антиглобаліст, обмотаний шарфом-арафаткою, ось благополучний батько родини з дитиною на плечах, ось рокерка в чорній «косусі» із заклепками, ось парочка демонстративно цілуючихся геїв - усе це розміром із фасад будинку.
Потім на величезному моніторі, із зазначенням усіх титулів і регалій, постає Її Величність королева Нідерландів Беатрікс Вільгельміна-Армгард, принцеса Оранська-Нассау, принцеса Ліппе-Бістерфельд, принцеса Монтфортська, герцогиня Лімбурзька, маркіза Ферська, баронеса Бреди. Молодовидна жінка в модному капелюшку і з букетом квітів потискає руки мешканцям. Вона заразливо сміється, невимушено цілується зі старими і бере на руки маленьких дітей. «Тепер ти розумієш, чому мешканці Голландії так люблять свою королеву? І чутки про те, що наступного року вона може піти у відставку і покинути своїх підданих - повна нісенітниця».
...На ранок після свята я блукаю порожніми та безлюдними вулицями. Вітер грає м'ятими стаканчиками та обривками плакатів, наче купою осіннього листя. Навколо мене проходять колони прибиральних машин і марширують загони двірників із мітлами на плечах. Протягом цілого дня вони будуть справлятися з тоннами сміття, розчищаючи казково-божевільне місто, ім'я якому Амстердам.