Залишимо осторонь тих любителів футболу, які віддають перевагу замість походу на стадіон мирному перевертанню з боку на бік на дивані та приборканню пульта дистанційного керування телевізора. Це - найчисленніша, але водночас найсмирніша категорія вболівальників. Межа вираження емоцій для них - суперечки із самим собою або сусідами по під'їзду під час спуску вранці наступного дня на ліфті у двір. Вони нудні та нікому не цікаві. Це футбольні обивателі.
Набагато цікавішою для спостереження є та частина закоханого у футбол населення, яка не засиджується на місці. Вони люблять рухатися, гучно виражати свої емоції в колі таких самих, як і вони, схоплюватися на трибунах у хвилини радості та обурено трясти кулаками, коли настає пора засмучуватися. Це фанати. Улюблені футболістами вболівальники, які створюють ту непередавану атмосферу свята на стадіоні, без якої футбол не був би футболом, хокей - хокеєм, а баскетбол - баскетболом.
Найрадикальніша частина фанатів не обмежується походами на стадіон рідного міста під час виступу на ньому улюбленої команди. «Ультрас», як прийнято називати цих переважно молодих і не обтяжених премудростями сімейного життя хлопців, ходять ще й на тренування. Але й це не все. Вони їздять за своїми улюбленцями по всій країні, а в кращі, найславніші для команди міста N. часи, роз'їжджають за кордон, чим часто пишаються десятиліттями. Про це й поведемо мову.
Фан-рух - це не просто прагнення окремих ледарів тинятися без особливої потреби, як це іноді подавали за часів СРСР. Фан-рух - далеко не поодинокі сплески активності вболівальників. Фанати-ветерани не без задоволення розкажуть безліч цікавих історій про свої колишні пригоди та мандри в погоні за своєю командою.
Візьмемо, наприклад, київських уболівальників. Про них, старих фанатів 1980-х, можна дисертації писати. Достатньо лише розговорити когось із тих, про кого складали легенди. Знаменитого Парамона, наприклад. Або іншого фаната, відомого у футбольних колах під іменем Юра-Петя. Розповідають, що він умудрявся майже безкоштовно опинятися на Уралі, де мали відбутися матчі хокейному «Соколу», а до цього приблизно з такими самими фінансовими втратами відвідувати гру київського «Динамо» в Алма-Аті проти «Кайрата».
Гра в хованки з провідниками в багажному відсіку під нижньою полицею (це був коник Парамона), подорож після сутичок із дрібними злодіями, які залишали вболівальників без взуття чи верхнього одягу, для справжніх фанатів повністю окупалися радістю від особистого споглядання гри улюбленої команди.
Фанатів-мандрівників з кожним роком ставало все більше й більше. Бути у фан-русі стало почесним у тих містах, де і команди демонстрували непогані результати, і саме місто мало добрі традиції. Звісно, насамперед молодь приваблював футбол, заради якого хлопці готові були зірватися на край світу. Потім - хокей і баскетбол. Фанатів інших видів спорту, які колекціонували виїзди в інші міста, в нашій країні всі одностайно вважали людьми не від світу цього. Хоча за кордоном однаково почесні всі види.
Але повернімося до конкретних проявів фанатизму, завдяки яким цей рід заняття обріс славою. Зовсім нещодавно мені довелося бути свідком виїзду двох прихильників московського ЦСКА разом із делегацією дніпропетровського «Дніпра» на гру першого раунду Кубка УЄФА проти «Гамбурга» на німецьку землю. Два хлопці, які мають у Москві власний пристойний бізнес, особливого враження не справляли, але злегка захмелілі очі рано-вранці та пляшки з пивом у руках явно виділяли їх із загального ряду. Ближче до обіду, вже під час екскурсії стародавнім німецьким містом, один спав на задньому сидінні автобуса, а другий усе ще розпивав пиво, повільно, але впевнено наближаючись до того самого стану, що й перший.
Найцікавіше сталося глибокої ночі - коли в готельні номери почала стукати поліція, щоб з'ясувати, хто не спить у такий час і, відповідно, міг викинути порожню пляшку у вікно, яка через безглузду випадковість опустилася на автомобіль, що стояв унизу. Обох росіян у підсумку виселили з готелю.
Але якщо хтось думає, що їх це сильно засмутило, хай не сподівається. Вони весело провели час, що лишався до футболу, не пропали й після. Найбільше москвичів розважили взаємини вболівальників з одного міста, які вболівають за «Гамбург» і «Санкт-Паулі». Останні прийшли на стадіон спеціально для того, щоб підтримати дніпропетровську команду (втім, вони підтримали б навіть збірну Занзібару, якби вона грала проти нелюбого ними «Гамбурга»). А коли український клуб відкрив рахунок, на трибуні, де сиділи фанати «Санкт-Паулі», знявся транспарант із написаним російськими літерами текстом: «Гол! Це щастя!» Росіяни були в захваті.
Обидва москвичі - вельми показові фігури у світі футбольних уболівальників. Вони - яскраві представники тієї когорти фанатів, які готові вирушити хоч на край світу, але отримати при цьому масу вражень. Адреналін, знаєте, виробляється в такій ситуації набагато швидше, ніж у позі лежачого на дивані телеглядача. Фанатський рух - це вихор, це стихія. Боротися з нею неможливо. Наприклад, нещодавно в Англії привселюдно порекомендували вболівальникам не їхати до Туреччини на прийдешній 11 жовтня вирішальний матч відбіркового турніру ЧЄ-2004 між турецькою та англійською футбольними збірними. Мовляв, кілька років тому були неприємні інциденти в тій же Туреччині з ножовими сутичками та смертельними випадками внаслідок зіткнень двох угруповань - турецького та англійського. Влада пригрозила навіть обмежити права на виїзд із країни для тих, хто наважиться порушити це припис. Але вболівальникам хоч кіл на голові теши. Вони плювати хотіли на всілякі застереження.
Чим закінчиться протистояння вболівальників та правоохоронних органів у цій ситуації, передбачити складно. Але слід зазначити, що у війні, яку невгамовним фанатам оголосили на Заході, держава поступово заганяє тих уболівальників, які люблять переступати межі закону, у «мішок». Особливо значних успіхів досягнуто в Англії, де футбольні хулігани, що ототожнюють себе з фанатами, зазнали серйозної шкоди. Говорити на тему боротьби з хуліганами можна дуже довго, але ми обмежимося констатацією факту і повернемося до футбольного туризму.
Підтримати честь прапора, довести, що вміють уболівати і в їхній країні (місті, футбольному клубі) - свята справа для кожного фаната, що поважає себе. Часто спроби утвердити перевагу своїх улюбленців переростають у бійки, без яких тепер якось навіть складно уявити виїзд численного угруповання на матч в чуже місто. З'явилися навіть ворожі контори, що готують удари по суперниках, акції залякування, справжні битви із найсправжнісінькою тактикою ведення бою та застосуванням зброї.
Наприклад, у 1987 році в Києві відбулося грандіозне побоїще між «заклятими друзями» - фанатами місцевого «Динамо» та московського «Спартака». Через два роки на берегах Дніпра, випереджаючи події, оточили вокзал, зібрали всіх «м'ясних» (прізвисько вболівальників «Спартака») і відвезли їх на Труханів острів. Там і відбувся матч, про який із великим задоволенням згадують київські вболівальники: динамівські фани обіграли спартаківських із рахунком 4:2.
Бійка - це те, до чого має бути готовий будь-який фанат, що поважає себе. Це те, що на нього може чатувати у «краю далекому». Крім того, він зобов'язаний уміти приймати в організм чимало спиртного, обмежувати себе у прийомі їжі, бути готовим до того, що ночувати доведеться де завгодно. Ну і, природно, володіти величезною фантазією, інтуїцією та заповзятливістю. Бо в іншому разі своїм ходом (а це головний спосіб пересування футбольного вболівальника) дістатися до місця призначення просто нереально. Особливо якщо це місце знаходиться десь за кордоном.
Поїздка чужими землями - вершина досконалості. Люди, які примудрялися робити кілька виїздів (не організованих за вищим розрядом для так званих «піджаків», а стихійних), набували у своєму колі значної ваги, а їхні імена набували додаткової значущості. Найцікавіше, що, вирушаючи в путь, фанати часто ще не знають, яким саме чином вони мають намір дістатися до мети своєї подорожі, і діють навмання. Хоча найпростіший спосіб - звернутися до туристичної компанії, які останнім часом вважають за правило організовувати тури в ті міста, де мають виступати вітчизняні команди. Особливою пошаною нині користуються футбольні матчі єврокубків, поєдинки національної збірної, чемпіонати світу та Європи з футболу, хокею та баскетболу, етапи Формули-1.
Ці поїздки, незважаючи на ретельно прорахований час, який відводиться на ті чи інші процедури, теж можуть бути цікавими і по-своєму запам'ятовуватися. Чув про одного вболівальника київського «Динамо», який довго збирав гроші, щоб вирушити на виїзний матч в одне з красивих західних міст - його нездійсненну мрію. Але бідолаха по дорозі туди напився до чортиків. Отямився він лише на зворотному шляху, після чого проклинав усе на світі.
Організовані турфірмами поїздки вболівальників з кожним роком стають дедалі привабливішими. По-перше, добробут громадян поступово зростає. По-друге, досвід організації таких поїздок збільшується. По-третє, обидва вищезазначені пункти призводять до того, що спортивний туристичний бізнес стає вельми прибутковою справою. Мається на увазі вболівальницький бізнес, а не організація поїздок на гірськолижні курорти.
Романтизм, який був притаманний епосі початку 1990-х, коли фанати добиралися до місця призначення тижнями, пересідаючи з електрички на поїзд, з поїзда на автобус і так далі, переходячи кордони в непередбачених для цього місцях, гублячись і знову зустрічаючись у найнесподіваніших точках, уже не повернути. Хоча такі паломники збереглися досі, куди більше вболівальників надають перевагу організованим виїздам, а не неорганізованим. Тим більше в ту пору, коли керівники клубів та національних федерацій почали приділяти підвищену увагу так званому 12-му гравцю - вболівальникам. Найсвіжіші та наймасштабніші приклади - виїзди фанатів донецького «Шахтаря» до Києва на ігри проти «Динамо», в яких беруть участь десятки (!) тисяч уболівальників...