Втім, знаки-то були, але тільки їх ніхто не розшифрував. З людей ніхто – усі звірі заздалегідь знали, що до чого... І встигли вчасно змитися – у зв'язку з чим я пропоную надалі обладнати усі готельні номери хоча б кішками. А на дверях номерів, поруч із планом евакуації треба усіма мовами розвішати інструкції: «Якщо ваша кішка почала поводитися неналежним чином, якщо тварина висловлює занепокоєння і сильне бажання покинути приміщення, не перечте. Швидко збирайте гроші, документи, цінності – і біжіть куди очі дивляться!»
Тому що ті мешканці Пхукета, які послухалися своїх тварин, залишилися цілими. Погоничі побігли за збунтованими слонами, морські цигани, це таке плем'я, що живе на воді, послідували за собаками, що тікали в гори... І всі вони залишилися цілі й неушкоджені. Чого не скажеш про тисячі інших.
Ще могли б допомогти шкільні знання – одна англійська дівчинка якраз перед поїздкою на Пхукет писала реферат про цунамі. Мабуть, вона виявилася єдиною, хто не став захоплюватися незрозуміло куди подіною водою – дівчинка миттю зрозуміла, що до чого, і почала гнати людей з пляжу. Уявіть собі – якийсь дурнуватий шкільний реферат врятував близько сотні життів.
Але така дівчинка була одна. Слони з собаками теж були не у всіх. Тож нам, людям, не знайомим із таким явищем природи, як землетрус і цунамі, нікому було підказати, як бути, що робити і куди податися.
Поштовхи суматранського землетрусу, що дійшли до Пхукета, спочатку залишили мене відносно байдужою. Тому що справа була в несусвітню для курорту рань – о восьмій ранку. Я, звісно, прокинулася – щоб упіймати ліжко, яке вистрибувало з-під мене. А впіймавши і вчепившись у нього міцніше, я заснула далі – безтурботно і безстрашно.
А може, це й на краще. Адже якби землетрус вибив мене зі сну остаточно – не виключаю, що я пішла б на пляж. І там, виявивши відсутність океану, вирушила б розгулювати його колишнім дном – як зробили сотні рано встаючих місцевих жителів і гостей острова Пхукет. А коли океан почав би повертатися – я б напевно, так само, як вищезгадані сотні, всілася б спостерігати такий собі природний феномен. А коли б я, нарешті, зметикувала, що справа погана – було б уже пізно. Як було пізно для сотень людей, які до останнього залишалися на пляжі...
Годиною пізніше їх везли повз мене. Я стояла на якійсь безіменній горі, куди терміново вивезли заспаних мешканців мого затопленого готелю – а повз мчали десятки пікапів, у кузовах яких лежали поранені, вкриті просякнутими кров'ю простирадлами, і мертві, накриті такими ж простирадлами чи рушниками, але вже з головою.
Жах, паніка і туга – я вперше зрозуміла, що означає «смертна туга». Це не тоді, коли робиш щось шалено нудне – ні, це тоді, коли взагалі нічого не можеш зробити. А що ти, людська козявка, можеш, коли стоїш на жалюгідній гірці чи сидиш на даху бунгало, а вода підступає все ближче, проносячи повз тебе гігантські вирвані з корінням дерева і важкі автомобілі? Такий славний, теплий Індійський океан, такий м'який пісочок, колишня пастораль – де все це?
Усе на місці. Змівши все, океан повернувся у свої береги і знову прикинувся симпатичним басейном зі справжньою морською водою. Але тепер йому вже ніхто не вірить – купатися якось не тягне. Тим більше що вздовж берега воду прочісує ціла флотилія: поліцейські, військові, просто рибальські катери зі знову милого океану все витягують і витягують нові жертви. Тих, хто безтурботно милувався водою – і був унесений і погублений. Тих, хто жив у хороших і дорогих бунгало (занадто хороших, занадто дорогих, тобто прямо на березі) – їх вода замикала в номерах, а потім. виламуючи двері, а то й цілі стіни, теж забирала до себе...
Але все це було зрозуміло тільки наступного дня. А той день – це був день утікання, коли доводилося підніматися все вище й вище. а потім він став днем очікування – коли вцілілих зібрали в евакуаційних пунктах, роздали матрацики, воду й їжу та сказали, що треба сидіти й чекати. Тому що є небезпека нової хвилі.
Ми сиділи й чекали. А чоловік із мегафоном кожні п'ять хвилин приходив і питав: чи нема серед нас такого-то, що жив у такому-то готелі? Його розшукують родичі чи друзі, які зараз сидять в іншому евакуаційному пункті.
Іноді розшукуваний відгукувався. Але частіше не відгукувався ніхто.
Дуже мало хто був повністю одягнений – більшість були в тому, у чому їх витягли з води, тобто в купальниках чи плавках. Мало хто був зовсім цілим – більшість вкрита синцями та серйозними подряпинами, які тут же й мазали чимось медичним (тих, хто постраждав страшніше, розвезли по лікарнях). У цей момент найбільше на світі всі хотіли зателефонувати додому – адже вдома вже подивилися новини по телевізору, і тепер там напевно в усіх істерика. Але мобільники здебільшого потонули, або просто промокли й перестали працювати, або ж вони розрядилися, або ж закінчилися гроші. А коли нам вдавалося з кількох нефункціонуючих телефонів зібрати один робочий, то виявлялося, що мережа перевантажена і не додзвонитися. У результаті стали надсилати «есемески», по можливості короткі й заспокійливі. Наприклад, такі: «У нас усе добре – тут цунамі, але ми живі».
А поки ми намагалися додзвонитися додому, деяким було не до того. Вони, начебто такі ж біженці, стояли купкою окремо від усіх – це ті, хто когось втратив. У них ще була надія, що зниклі знайдуться, що це не назавжди. Їхні втрати зараз шукали по інших евакуаційних пунктах і по лікарнях. Один чоловік тріумфує – його дружина знайшлася, вона жива і здорова, сидить на сусідній горі! І він відходить від своєї групи зневірених і тут же зливається з нами. А решта все стоять, і їм дедалі важче стримувати сльози, і ось уже перша жінка не витримує – схоже, вода вирвала з її рук дитину. Слідом за нею починає плакати друга, третя... Їх утішають, як можуть.
І ось ми сиділи й чекали, а потім раптом нам сказали – все, небезпеки більше немає. Можна йти. Питання тільки, куди? Готелі вже не існують.
Втім, мені пощастило – мій маленький, тризірковий. скромний і абсолютно чарівний готель вижив. Занесений грязюкою, без світла – він гордо стояв серед навколишніх руїн, бо, окрім готелю, у містечку не вціліло ніщо. Нам роздали свічки – і, капаючи на все парафіном, ми зібрали речі й поїхали ночувати в безпечне місце, в крихітний готель у місті Пхукет, столиці острова. Дякую хазяїну готелю – це він про нас подбав. Інші, не такі щасливі, як ми, ночували на матрацах у супермаркетах.
А вранці ми повернулися до нашого стійкого готелю, який виявився абсолютно таким самим, як раніше. Його відмили, відчистили й прибрали, дали світло, увімкнули кондиціонери, і все здавалося таким самим, як раніше – якщо не виходити з номера. А за порогом готелю відкривалася зовсім інша, нова дійсність.
Прибережні ресторанчики, які годували нас дивовижними витворами тайської кухні, зникли взагалі без сліду. Більш солідні бунгало частково збереглися – щоправда, у багатьох із чотирьох стін наявні були тільки дві, ліжка вода винесла на дахи, водою вибило навіть сейфи й ванни. Вода внесла до колись люксових номерів рибальські човни й мікроавтобуси. На тому, що раніше було верандою, сиділа загорнута в рушник бельгійка і. нервово сміючись, пила з шийки джин – пляшка джину виявилася єдиним, що вціліло в її бунгало. А більше в неї не лишилося нічого.
Мені належало прожити на Пхукеті ще три дні. Думка про те, щоб поїхати раніше, прийшла – і тут же пішла: аеропорти брали штурмом ті, кому справді не було де жити, і не мені було створювати їм конкуренцію.
Словом, наступного дня західних туристів наче вітром здуло. Зате значно побільшало туристів російських – на щойно очищені злітно-посадкові смуги затопленого аеропорту почали прибувати літаки з рятувальниками зі Скандинавії та чартери з нашими туристами, які мали намір зустріти тут Новий рік.
Звичайно, наші туристи висловлювали невдоволення – не той готель, не той пляж, купатися не можна, розважитися ніде, таксі не докличешся, не відпочинок, а фігня якась. Я-то відлітала – а вони як там зустріли Новий рік? Ну, не знаю. Може, поїхали в затоплене місто Патонг, яке до цунами було місцевим центром розваг і шопінгу. Так, перші три лінії цього міста зруйновані – але на тих, що залишилися, тривало життя.
Ресторани, бари, магазини, гучна музика і яскраві лампочки – начебто все як було. Якби не густий пил від зруйнованих будівель, що стоїть у повітрі. І не страшний запах від чогось мокрого й гнилого. І не той факт, що варто вийти з бару й завернути за ріг – тут же натикаєшся на темні руїни, серед яких пораються люди... Сумно й страшно. І для Нового року не годиться – хіба що для такого, коли всі похмуро напиваються до смерті, повторюючи одне одному прописні істини про те, що життя триває і що ми ще живі.
А потім у Москві виступив Путін і порадив росіянам припинити їздити на Пхукет. Росіяни послухалися – тому мій літак за мною не прилетів. Тож повертатися мені довелося на день пізніше, та ще й кружним шляхом – замість простого рейсу Пхукет – Москва мені запропонували спочатку Пхукет – Бангкок, потім від Бангкока до Патайї, а вже звідти до Москви.
Я погодилася, в результаті чого отримала всі шанси залишитися в Бангкоку. Тому що рідна авіакомпанія не захотіла брати в літак якихось сумнівних біженців, не маючи з Москви підтвердження нашого права на повернення додому. І це при тому, що місць у літаку було повним-повно – 30 грудня додому поверталися небагато. Однак це не підстава для того, щоб отак собі просто везти на батьківщину якихось недотоплених жертв цунамі.
Але, зрештою, летіти нам дозволили. Щоправда, спершу взявши розписку про те, що ми не претендуємо на розкішне бортове харчування. Втім, харчування в літаку теж було багато, тож стюардеси нас нагодували.
У день мого відльоту я дійшла до пляжу – не купатися, а так, попрощатися. Він, як і раніше, був оточений суднами, які виловлювали з води рештки втоплених. Океан уже вдав із себе невинного, а по воді блукали волонтери, витягуючи з дна всіляке сміття. Звичайні туристи й просто тайці витягували з води колоди, залізяки й уламки: в окремі купки вони складали вціліле майно – чашки, попільнички, які дивом пережили потоп. Можливо, потім усе це знайдуть колишні господарі – і, можливо, усе це їм ще знадобиться?
Сумно, але не безнадійно. Тайці з таким ентузіазмом узялися все відновлювати, що просто неймовірно – дивись, за місяць-другий тут взагалі ніщо не нагадуватиме про нещодавню катастрофу. Тож скоро сюди можна буде повернутися. Якщо вдасться перестати боятися океану.
Ольга ВОЛКОВА,
спецкор газети «Иностранец».