Логічною сумою цих пригод мала б стати моя свіжоорендована квартира десь у Іст-Вілліджі, неподалік від прекрасного театру «Ля Мама», або, на крайній випадок, скромна картонна коробка в стратегічній близькості від теплої вентиляційної решітки метро. Але божественну логіку вкотре подолали прагматичні міркування: у дальній кишені лежав зворотний квиток до Сан-Франциско, а в дальній шухляді – план подорожі на історичну батьківщину.
«Батьківщина завжди прийме, – так розмірковувала я, – а от хто мене пустить у літак без документа, що посвідчує особу?» І я вирушила до рідного консульства плакатися.
Відстояла чергу в тісній кімнатці, отримала з-за віконця корисну пораду й дорогий папірець. Мені порадили звернутися до поліції із заявою про крадіжку паспорта й отримати з цього приводу письмову довідку. І видали, після сплати мною 50 доларів на рахунок консульства, довідку про те, що я зверталася до консульства зі скаргою. (Слідкуйте за цифрами, вони відіграють важливу роль у цій розповіді, як і взагалі в житті!) Жодного паперу, який допоміг би мені проникнути в літак, консульство дати, на жаль, не змогло ні одразу, ні потім: українські каліфорнійці повинні звертатися за паперами такого сорту тільки до Вашингтона.
У поліції все відбулося весело й безкоштовно. Після заповнення бланка зі скаргою я отримала від чорношкірої, якоїсь «сімейної» на вигляд тітоньки у формі папір, що документує мою втрату. Тепер, після приїзду додому – на Західний берег, – треба було надіслати цей папір (плюс грошовий переказ на $80, пару фотографій і копію свідоцтва про народження) до українського консульства у Вашингтоні. Натомість консульство мало надіслати «Довідку на повернення в Україну», яка допомогла б прикордонній службі в Борисполі не сплутати мене з бунтівним майором Мельниченком і безперешкодно пустити на батьківщину. Обдзвонивши ще для очищення сумління бюро знахідок в аеропортах, крізь які я летіла до Бродвею, і почувши всюди у відповідь упевнене «ні» на питання про паспорт, я пішла гуляти Нью-Йорком. До літака залишалося десять днів, стільки ж пропущених через забудькуватість обідів і два десятки музеїв.
В аеропорту все обійшлося якнайкраще: на паспортному контролі була показана поліцейська довідка і бліда ксерокопія паперу із сан-франциської подоби нашого ДАІ, що засвідчує частковий допуск до колісного транспорту; мене пропустили. У Сан-Франциско я з полегшенням видихнула з легенів тихоокеанський вітер, розставила по полицях російські книжки з Брайтона і зібрала «вашингтонські» папери. Відправленню паперів передував дзвінок до консульства. Приємний жіночий голос запевнив, що на опрацювання документів піде до двох тижнів, після чого мені буде надіслана та сама довідка. Я сунула папери в конверт для експрес-пошти (дводенний FedEx) і стала чекати.
Минуло два тижні. Минув ще тиждень. Подолавши піонерський трепет перед властями, я зателефонувала до консульства. «Ми надіслали запит про ваш паспорт в Україну, відповіді не було. Передзвоніть ще за тиждень».
Я зачаїлася ще на тиждень. Зателефонувала. «Відповіді немає, ми чекаємо разом з вами». Тут мені спало на думку з'ясувати, який же механізм підтвердження паспортних даних. Виявляється, консульство надсилає запит до МЗС України, а те, своєю чергою, пересилає його до місцевого ОВІР. Щоб скоротити ланцюжок, я дізналася номер факсу місцевого ОВІРу і попросила консульство повторити запит напряму. Що й було люб'язно зроблено, з доданим проханням відповісти факсом. З урахуванням різниці в часі процедура мала зайняти близько доби, і я приготувалася через чотири дні розписатися в отриманні паперу з Вашингтона.
За тиждень паперу не було. Дзвінок до консульства. «Відповіді немає, ми чекаємо разом з вами».
Я вправлялася в усному українському мовленні протягом місяця. За місяць почала нервувати: наближався термін хірургічної операції, у необхідності якої мене колись запевнили київські лікарі, час було брати квитки. (Для тих, хто не знає: квиток Сан-Франциско-Київ у несезон коштує близько 800 доларів, якщо купувати його за місяць до вильоту, і близько 2.000 – якщо за тиждень).
У черговій розмові з Вашингтоном я виклала ці міркування клерку, делікатно натякнувши, що він буде одним із тих, кому я стану являтися в білому савані вночі після швидкої загибелі. Клерк усерйоз засмутився і запропонував мені попросити когось із української рідні відвідати рідний ОВІР і взяти довідку власноруч, щоб переслати потім до Штатів. Що й було зроблено.
Не питайте мене, чому я хотіла побачити довідку власними очима і переслати її власноруч. Не питайте також, чому через пару днів я телефонувала до Вашингтона дізнатися, чи довіз супернадійний FedEx мій папірець. Я, зізнатися, хвилювалася: у складеній земляками Тараса Григоровича довідці було дві граматичні помилки, одна з них на самому початку – «справка» замість «довідка», і консульство могло попросити її переробити. На щастя, обійшлося (у мене була підозра, що орфографічні помилки послужили найкращим доказом справжності документа). Почувши зі столиці «отримано», я нагадала, що консульство має передоплачений конверт прискореної пошти, і стала чекати жаданої довідки, яку мені обіцяли негайно. Ще за тиждень зателефонувала знову – нагадати, що я все ще чекаю її. Здається, я майже кричала і взагалі поводилася недипломатично. Ще за тиждень «Довідка на повернення в Україну» лежала на моєму столі.
Вгадайте з двох разів, чи хотілося мені її використати, перепрошую за двозначність, за призначенням? А от і ні. Я таки купила квиток до Києва, і не лише «за медичними показаннями». Дуже люблю це місто, попри те, що його службові кабінети населені переважно нелюдами. Хоча таке кохання, мабуть, – теж медичне показання...
Залишилося досказати зовсім небагато. На прикордонному контролі в Сан-Франциско чиновник побіжно переглянув мою довідку і прийняв рюкзак. Так само неуважно її роздивлялися всі, кому мені доводилося показувати її за час 20-годинного перельоту.
В аеропорту «Бориспіль» юний прикордонник довго перечитував документ і звіряв мою життєрадісну фотографію зі мною, втомленою до неможливості. Пішов до начальства радитися, відставивши мене вбік. Після повернувся і попросив «ще якесь посвідчення особи». Я дістала ID штату Каліфорнія, і він знову пішов кудись радитися. Очевидно, ламінована картка з американського ДАІ виглядала переконливіше, ніж папір зі штампом українського консульства у Вашингтоні, бо мене пропустили.
Я оформила в пункті розшуку багажу зникнення рюкзака і підійшла до митника. «Депортація?» – спитав той, побачивши довідку, і почав методично досліджувати вміст невеликого рюкзачка, що був при мені. Розглянувши найдорожче, що там було: альбом класика американського живопису Едварда Гоппера, ошатний комплект нижньої білизни та фотографію рибки на суші, він відпустив мене з Богом. Здрастуй, Батьківщино.
ПІСЛЯМОВА. Загальний час отримання «Довідки» за описаною схемою – три місяці. Для відновлення втраченого паспорта ОВІР зажадав із Вашингтона підтвердження факту видачі «Довідки». No comments.
Відновлення американської візи в консульстві зайняло дві години і коштувало 45 доларів.
Одна думка не виходить у мене з голови і змушує зараз терзати клавіатуру лептопа замість того, щоб погуляти на свіжому повітрі. У цій історії я опинилася у дуже виграшному становищі: у мене був дах над головою, і в мене було достатньо грошей на міжнародні та міжштатні переговори й переписку, а вдома на мене чекала мама, готова мені допомогти. На щастя – оскільки нікого з українських чиновників по обидва боки кордону не цікавило, яким запасом часу і грошей я володію. І щось підказує мені, що навряд чи вони погодилися б позичити гроші «на життя» в очікуванні довідки нелегальній трудовій мігрантці (няні або доглядальниці, яких тут безліч), що опинилася раптом без грошей і документів. Навіть якби вона просила про це чистісінькою українською мовою.