Брехня на старті
Думка отримати вид на проживання в Італії виникла в нас після кризи 1998 року. Якось тривожно раптом стало: а що, якщо все тут завалиться, повернуться комуністи?.. Того літа ми якраз їздили всією сім'єю відпочивати. У нашої дитини була алергія, і нам порадили вирушити не на море, а кудись на озера. Ми обрали Італію, Лага-де-Гарда - озеро в Ломбардії. Нам дуже там сподобалось - місце шикарне, просто райське. Повернувшись додому, натрапили на рекламне оголошення: якась фірма пропонувала за цілком прийнятні гроші й досить швидко допомогти в оформленні виду на проживання в Італії. Причому юрист, який пропонував ці послуги, базувався в місті Брешія - за 10 км від того чудового озера, де ми відпочивали. До того ж Ольга, моя дружина, знає італійську мову... Усе складалося одне до одного. І ми запалилися.
Теоретично отримання виду на проживання (ВНП) в Італії - процес не особливо складний. Він відбувається за таким ланцюжком: робиш тримісячну візу - яка дає тобі право зареєструвати свою компанію - яка автоматично дає право на роботу і дозволяє найняти самого себе єдиним керуючим - якому й надається ВНП. Щоб зареєструвати компанію, треба мати статутний капітал, якесь наповнення на банківському рахунку. Ці суми постійно зростають: за три-чотири роки, як ми цим займаємося, вони значно підросли - рази в три-чотири. Плюс до того треба мати резиденцію, тобто купити квартиру або винайняти її на довгий термін - не менш ніж на шість років.
Такі основні умови. Але є ще безліч нюансів, що вимагають допомоги місцевого юриста - обійтися без нього навряд чи можливо. Спочатку нам допомагав колишній наш - чи то з Росії, чи то з України. Він поїхав до Італії ще в перебудову і був типовим ділком-кидалою. Багато крові випив він з усіх, кого ми знаємо: брехав, без кінця порушував терміни - обіцяні 30 днів на оформлення переростали в півроку, і так далі. Психологічно контакти з ним далися дуже важко. Не одним нам - усі клієнти цієї фірми натикалися на обман: реклама обіцяла одне, а насправді виходило зовсім інше. Зрозуміло, що підприємство під назвою «еміграція» - справа недешева, відповідно, і клієнти цього юриста люди зайняті, у всіх фірми, які надовго не залишиш. Їдеш на тиждень - адже обіцяв же! - і застрягаєш на два місяці. Це дико дратувало - і не всі витримали, багато хто зійшов з дистанції.
Крім того, ми ніяк не могли второпати, що вид на проживання не є разовим «придбанням» - отримав і живеш, його треба постійно доглядати-обслуговувати, а це постійні витрати грошей і часу. Деякі пасували, зрозумівши, що гра не варта свічок. Ми свій марафон продовжуємо: уже надто нам там подобається і, сподіваємось, наш син колись буде там навчатися. Але якщо людина не будує далекосяжних планів, не збирається осісти в цьому місці, то підтримання виду на проживання може виявитися нерентабельним. Мабуть, єдина перевага цього статусу - можливість їздити без віз до європейських країн. Ну скільки разів на рік ти будеш виїжджати до Європи? П'ять? Шість? Нехай кожна віза обходиться у $200. На рік - це якихось $1.000-1.200. А підтримання виду на проживання в Італії виллється в кілька десятків тисяч доларів. Якщо ти справді ведеш бізнес в Італії, то відкриття власної місцевої компанії дає тобі певні переваги порівняно з нашою фірмою, що працює з Італією напряму. Але це має бути досить серйозний бізнес, який окупав би всі накладні витрати. І ще одна важлива обставина: треба, щоб твоя італійська фірма була якось пов'язана з тією сферою, в якій ти функціонуєш на батьківщині. У нашої сім'ї тільки зараз почали з'являтися перші боязкі начерки такої виробничої «гармонії». Про самоокупність поки що навіть думати не доводиться.
Замислившись про імміграцію в Італію, треба одразу ж прикинути варіанти свого тамтешнього бізнесу - щоб окупилися такі кардинальні зміни в житті. Якщо немає бізнесу, якось пов'язаного з уже розкрученим вітчизняним, можна завести торговий бізнес - втім, знову-таки з батьківщиною - або зайнятися придбанням комерційної нерухомості та здавати квартири чи офіси в оренду.
Власне, подібні схеми отримання виду на проживання діють у багатьох європейських країнах. Але, наскільки ми знаємо, в Іспанії, скажімо, жорсткіші вимоги, в Англії ваша фірма має обов'язково створити робочі місця для англійців, а от у Чехії схема справді схожа, хоча, чули, останнім часом і чехи стали вимогливішими.
Хто в цьому теремі живе?
В Італії імміграційні процеси порівняно молоді. Раніше тамтешній імміграційний закон називали антиімміграційним. Італія відторгала чужинців. Потім вибухнула гостра демографічна криза - з 1970-х років там взагалі немає приросту населення, нація старіє, народжуваність вкрай низька. Довелося трохи прочинити двері й потроху впускати до себе чужинців. У той час як одні відомства дають добро на в'їзд, інші ламають голову над тим, як цей в'їзд організувати. Нігерійців впускають в обмін на нафтові квоти, пакистанців - в обмін на щось інше, марокканців, албанців - ще на якихось вигідних для країни умовах. Вважається, що марокканці контролюють транспортну сферу, албанці - будівельний бізнес. Але таких албанців ми не бачимо, ми бачимо албанців, які жебракують на всіх кутках. Марокканців, зайнятих у транспортній сфері, ми теж не бачимо, а бачимо марокканських офіціантів.
Місце, де ми живемо, точніше, прописані, - провінція Брешія, за назвою найбільшого міста області Ломбардія. Це дуже багатий регіон і дуже індустріальний. Тут знаходиться другий за величиною в Італії машинобудівний центр, хоча населення Брешії - приблизно 200.000 осіб. А оскільки італійці не рвуться на виробництво, «до верстатів», то вкалюють там кольорові іммігранти - їх у місті дуже багато.
Про те, як до зміни національного складу населення ставляться місцеві мешканці, сказати важко - ми ж також не місцеві, теж іммігранти, тільки іншого кольору. Відверто негативних настроїв, яскраво вираженої нелюбові, а тим більше агресії ми не помітили, але навряд чи корінні мешканці в захваті від напливу чужинців. Вважається, що, наприклад, албанці привезли з собою кримінал, нечувані й небачені досі злочини...
Наші враження від спілкування з чиновниками різного рівня - найсвітліші. Усі свої справи ми легко влаштовуємо кількома візитами до торгової палати: прийшов, узяв номерок, пройшов до чиновника, якщо послуга платна - заплатив, якщо ні - швидко отримав потрібну довідку, і справа в капелюсі. Митниця не має нічого спільного з нашою, у неї зовсім інші функції, там ніколи ніхто не стане знущатися з людей. Роль чиновника в італійському бізнесі зведена до мінімуму. У нас не бозна-який супербізнес, нам нічого не треба узгоджувати з Берлусконі - нафтою не торгуємо, газ не ввозимо. Що нам треба? Тканину купити, взуття. Оплатили, відправили - і всі справи...
Поки компанія функціонує - платить податки, здає всі необхідні фінансові звіти, а її керуючий живе в країні, тобто винаймає тут житло або проживає у купленому, - ВНЖ продовжується. Спочатку він дається на рік, потім на два, потім ще на п'ять, а після другої п'ятирічки можна вже отримати громадянство.
Усі ці роки і бізнес, і резиденція мають бути в порядку. Природно, жити в країні треба постійно. Ми цього не робимо, але поки що ніхто нас на цьому безчинстві не спіймав.
Ми підозрюємо, що в цій провінції з нашим статусом живе рівно стільки людей, скількох клієнтів вдалося знайти й утримати тому самому імміграційному адвокату. І під нас ніякого спеціального механізму контролю та перевірок не винайшли. Треба мати на увазі, що, на відміну від марокканців, албанців чи нігерійців, які в'їжджають у країну як біженці й одразу сідають на соціалку, ми ні в кого нічого не просимо - навпаки, справно платимо податки, купуємо нормальні машини, ходимо в ресторани. Коротше, проблем країні не створюємо, неприємностей від нас ніяких - то чого ж за нами стежити?
Скажімо, нас не було в Італії під час перепису населення. Приїхавши, ми дізналися, що нас позбавили резиденції - прописки. Ми сильно перелякалися, але коли прийшли до відповідної інстанції й пояснили, що були у діловому відрядженні, чиновниця перед нами пів години вибачалася й миттєво відновила в правах.
Мови бувають мертві, марні. І - необхідні
Напевно, немає потреби казати, що в Італії без італійської мови - нікуди. Я людина самокритична (Ольга) і не стверджую, що володію мовою досконало. Але на будь-які теми говорити можу - від банківських і комерційних до побутових: винайму житла, купівлі машини. У всіх цих сферах мені доводилося крутитися, і я щоразу відповідним чином готувалася - вчила терміни. Граматична база в мене була ще з інститутських часів, але словниковий запас добирала вже в процесі життя. Більшість співвітчизників, які йдуть тим самим шляхом, що й ми, не знають мови й не вчать її, а коли притисне, просто наймають перекладача. Англійська там така ж марна, як російська. Тобто в готелі чи ресторані з англійською ще туди-сюди, а вже, скажімо, на пошті англійською з вами ніхто говорити не стане...
Той горе-адвокат, якого ми вже згадали добрим словом, грає саме на тому, що клієнти по-італійськи ні бе ні ме і тому всього бояться. Зрештою він вид на проживання оформить, але слупить за це купу грошей, і вся ця процедура забере багато часу - набагато більше, ніж було обіцяно.
Ми з ним уже давно розсталися, найняли сертифікованого бухгалтера, який допомагає нам вести справи фірми, оформлювати звіти, представляє нас у податкових органах. Це нормальна для Європи практика. Велика компанія може дозволити собі взяти на роботу сертифікованого бухгалтера, а маленька - ні, і вона вдається до послуг якоїсь бухгалтерської фірми, яка проводить бухгалтерське обслуговування одразу багатьох компаній.
У Ломбардії рівень загальної культури дуже високий, не йде в жодне порівняння з нашим. Це північ країни і, як кажуть, з півднем порівнювати його теж не можна. Тут хамство відсутнє - і просто як явище, і як стиль. Судити я можу, звісно, тільки за своїм досвідом, і ось особисто я стикалася з винятковим і всезагальним дружелюбством, з бажанням і готовністю допомогти. Чи хотілося мені там жити постійно? Без діла це важко, тому що коло спілкування з'являється саме в процесі роботи - інакше його не завести. Але наша робота може бути пов'язана тільки з нашою країною. Відкрити свою фірму і вести бізнес тільки в Італії нереально: там усе зайнято, розписано, схоплено. Відкрити магазин і конкурувати з італійцями у продажу пасти чи взуття - смішно. Або ресторан, готель... Італія характерна тим, що готельний і ресторанний бізнеси там сімейні, наймані працівники використовуються по мінімуму. Хазяїн сам стоїть на касі, біля плити, його дружина й дочка обслуговують, і так далі. Ми під цю модель не заточені. Бізнес там не корпоративний, навіть мега-концерни належать сім'ям. І податкова система в країні стимулює саме сімейну справу: податкові виплати на найманого співробітника, з яким хазяїн не перебуває в родинних зв'язках, удвічі вищі, ніж виплати за працівника-родича. Держава каже своїм громадянам: забезпеч свою сім'ю, решта - моя турбота. У Німеччині, наприклад, дуже високий рівень соціального забезпечення, який досягається високими податковими відрахуваннями. Так було багато років. І тільки зараз, коли темпи виробництва впали, а кількість пенсіонерів майже зрівнялася з кількістю працюючих, соціальна система стала задихатися і потребувати реформування. В Італії нічого подібного не відбувається.
Хоча економіка Італії неоднорідна: північ і південь відрізняються так само, як Швейцарія та Румунія. Говорять, що наша область - Ломбардія зі столицею в Мілані - стоїть на першому місці в Європі за рівнем «чистої» заробітної плати - після податкових виплат. У Брешії це дуже відчутно - за кількістю хороших автомобілів, за тим, як люди одягаються, за ресторанами.
Школами ми поки не цікавилися - наша дитина навчається на батьківщині, пішов у другий клас. А знайомі віддають дітей до італійських шкіл. З їхньої точки зору, освіта там неважлива, з хорошими вітчизняними школами не зрівняти. Батькам здається, що їхні 14-річні діти, які вдома вже вивчали дуже серйозні речі, в італійській школі займаються дурницями. Але що б не говорили, країна тримає форму, виробляє чудові продукти й вироби - «феррарі» досі там виготовляються. Тож навряд чи італійці такий уже неосвічений народ. Ми хотіли б, щоб наша дитина здобула архітектурну освіту. Ось воно в Італії якраз точно першокласне. Безпосередньо ми цією проблемою ще не займалися, і цей висновок, можливо, частково умоглядний. Хоча в будь-якому разі аж ніяк не безпідставний: адже не можна заперечувати найбагатшу історію, будівельні, архітектурні, дизайнерські традиції цієї країни, які зберігаються буквально в усьому. З Міланського політехнічного університету вийшло багато зодчих світового масштабу. Їхня футуристична школа сильно відрізняється від нашої, значною мірою академічної. В італійців природні дизайнерські дані - смак і фантазія. Зайдіть у будь-яку крихітну крамничку - і побачите, з яким бездоганним смаком усе там зроблено. Причому напевно господар цієї крамнички - простий італієць - створив це диво власними руками, без жодної сторонньої професійної допомоги. Не випадково ж зараз в усьому домінує італійська марка - в одязі, меблях, та й в автомобілях. Концерн «Мерседес» уже теж замовляє в них дизайн.
Переїжджати назавжди в Італію ми поки не збираємося - справи непогано йдуть і тут. Але будівництво запасного аеродрому не полишаємо.
Перетряска мізків
При всьому при тому імміграція дала нам абсолютно унікальний життєвий досвід - побутових і професійних контактів, загального розвитку, - і ми стали іншими людьми. Це така потужна перетряска мізків!
Так тільки говориться: Ольга, мовляв, знала італійську, тому все в неї виходило. Та страх був дикий! І мова напівмертва, мало слів, неоковирна вимова. Серега поїхав і залишив мене винаймати квартиру. Я металася, не знала, з чого почати, машини немає, не вміла навіть квиток на автобус купити. Кожен крок давався з дикими труднощами. Звичайно, одна справа багатенький турист, який не знає жодної мови, він може розкинути пальці віялом і замовити на фабриці велосипед з усілякими прибамбасами. Але зовсім інша справа, коли ти не турист і тобі треба ходити по конторах, ставити запитання й розуміти відповіді чиновників, до яких тобі ще не раз доведеться звернутися. З одного боку, хочеться отримати необхідну інформацію, а з другого - справити гарне враження.
Можливо, нам так щастило, але всі люди, з якими доводилося стикатися, свою роботу виконували дуже енергійно. Вони постійно в тонусі - і чиновники, і агенти з нерухомості, і офіціанти, і продавці. У нас у країні склався стереотип, що італійцям не можна вірити, що вони розслаблені ледарі, балакучі й безвідповідальні, на кшталт турків. Нам на італійській півночі таких зустрічати не доводилося.
Єдине місце, де можна зіткнутися з непривітним ставленням і де справді неприємно перебувати, - квестура. Це щось на кшталт поліцейської дільниці, де продовжують вид на проживання. Там доводиться вистоювати годинами в одній черзі з найрізноманітнішими іммігрантами - чорними, жовтими, косоокими, і ставлення до всіх однаково неповажно-підозріле. Лише одного разу, коли мені треба було їхати в Париж на переговори - а в поїздах при перетині кордону перевіряють документи, - чиновники погодилися прискорити оформлення виду на проживання, попросивши лише показати квиток.
Правда, у нас і квиток не допоміг би.
Ціна життя
Ми зараз винаймаємо досить дорогу квартиру - у курортному місті Соло на березі озера Гарда. У ній дві спальні, правда, дитяча спальня крихітна. Платимо за неї 700 євро на місяць. А ціни на продукти від наших мало відрізняються. Хіба що м'ясо трохи дорожче. А от бензин значно дорожчий - один євро за літр. Тому велику машину купувати невигідно, хоча вона значно дешевша, відсотків на 40-60, ніж у нас. Маленькі машини з об'ємом двигуна 1,6 л трохи дешевші від вітчизняного ринку - відсотків на 10-15.
Ціни цінами, але тамтешні продукти з нашими за якістю не зрівняти. Вони ж усе самі виробляють - і в них завжди все свіже: овочі, фрукти, м'ясо, риба - такої риби ми просто ніколи не бачили! - і паста, макарони, а локшина, ніби зроблена вдома: м'яка, жовта, щойно розкачана. Заморожених продуктів тут взагалі не знають. Культові продукти - такі, як, скажімо, сир пармезан - це національне надбання, яке ти можеш закласти в банк. На цей сир у газеті щодня друкуються біржові котирування. Під партію дозріваючого сиру можна кредит узяти: за певної ціни він абсолютно ліквідний, і банк нічим не ризикує. Є безліч молочних продуктів, про існування яких ми й чути не чули.
Але наших колишніх, до такої їжі не звиклих, та й смаку до неї не маючих, схоже, туга бере — їх тягне до німецьких магазинів, де сосиски та інша шкідлива жирна дурня продається. В Італії ж їжа дуже здорова. Завжди на столі вода. Кількість природних джерел незліченна. Їдять листя салату, дотримуються принципу роздільного харчування — ніколи не їстимуть м'ясо з картоплею. Харчуються «по Волкову» без жодного там аналізу крові. Тому всі дуже гладкі, доглянуті. Принаймні городяни-ломбардійці. Бабусі взимку ходять у туфлях, панчохах і шубах, їздять на велосипедах. Італійці — жахливі модники, надають великого значення одягу, і в нашій маленькій Брешії всі одягнені дуже елегантно, особливо чоловіки, і дорого. Жіноча мода мені не подобається — надто вигадлива. Але чоловіки — замилування. На їхньому тлі німці у своїх незмінних шортах і майках виглядають жалюгідно. Їх на озері дуже багато, у Мюнхені жартують: Гарда, кажуть, — найбільше озеро Баварії. На німців орієнтована туристична індустрія цього місця.
Дві пристрасті
Італійці люблять посидіти в ресторанах, поговорити про життя, пройтися вулицями. Але найбільше люблять футбол. Там справжній культ футболу — кожна домогосподарка знає всіх місцевих футболістів і в обличчя, і за іменами, пам'ятає всі історії та плітки про них. Ми теж спромоглися один раз, сходили на футбол, і в нас запулили пляшкою — дякую, пластмасовою. Грали «Брешія» та «Лаціо» — місцеві з римлянами. За порядком там спостерігали справжні космонавти — у шоломах, озброєні якоюсь фантастичною зброєю. Вони стояли на всіх під'їздах і підходах до стадіону, фанатів римлян вводили буквально під конвоєм і розміщували в спеціальному секторі, відгородженому від решти публіки залізною сіткою заввишки з дев'ятиповерховий будинок. Чверть стадіону була відведена для нормальних глядачів, половина — для брешіанських уболівальників, а ще чверть — для римських фанатів. Римлян привезли на спеціальних автобусах просто до їхнього сектора, провели за ґрати, виставили оточення, шеренгу карабінерів зі щитами. Тим не менш уже в середині першого тайму із заґратованого сектора фанатів «Лаціо» в поліцейських полетіли димові шашки та якісь пристрої, що видають дикий гуркіт, вибухають. Матч ішов своїм ходом, публіка спостерігала за тим, як поліцейські, вишикувавшись у клин на кшталт римських легіонерів і прикриваючись щитами, увійшли за ґрати та дуже швидко вгамували цю несамовиту масу. Але ненадовго. Стадіон радісно заволав: «Римлян б'ють!», а римляни у відповідь почали кидатися пляшками. Тоді-то й нам дісталося.
Уболівають вони пристрасно і дуже шумно — б'ють у барабани, схоплюються, кричать. Так було і на тому рядовому провінційному матчі. Можна собі уявити, що відбувається в Мілані.
Інша пристрасть італійців — опера. Всі в ній розуміються. Арена в Вероні завжди повним-повна.
Є в Брешії й драматичний театр, ходять до нього за абонементами. Здається, своєї театральної трупи в Брешії немає, але гастролери приїжджають регулярно. На дискотеки ходить не лише молодь. Ми теж ходили, коли відпочивали на гірськолижному курорті. Можу засвідчити: танцювати італійці вміють класно і ставляться до цього як до мистецтва, а не як до простого проведення часу.
Ну а в кінотеатрах — практично наш репертуар: ті самі американські фільми.
Батьки і діти
З дітьми італійці поводяться жорстко, без сюсюкання — діти навчаються. Протягом навчального року їх на вулицях не побачиш. Тільки вранці, коли вони їдуть до школи на рейсовому автобусі, і в другій половині дня, коли повертаються додому. Побачити в парку підлітків, які п'ють пиво, — виключено. Навіть малюків без кінця одергують: це непристойно, так себе не поводять, голосно розмовляти негарно... Нібито культ дітей — дитина в сім'ї обожнювана, все крутиться навколо неї. Але тримають у суворості, процес виховання не знає пауз. І дуже сильно відчувається, що в країні низька народжуваність — дітей мало.
Так само сильно відчувається католицький вплив, багато католицьких шкіл — а там не забалуєш. Типова картина: святково одягнені люди йдуть до церкви. У них зовсім не той настрій, з яким ходимо ми до православних храмів. У нас виховується богобоязнь, а там немає приниження людини, там спілкування з Богом — це свято. Окрім служб у храмах проходять концерти органної та скрипкової музики. Поруч із нашим будинком є костел, народу там завжди багато, приходять усією сім'єю, обов'язково з дітьми.
У Римі ми бачили весілля. На П'яццо-де-Іспанія довгі сходи ведуть до входу в церкву, там і відбувалася церемонія. Хоча — цілком світська. Натовп народу, всі в капелюхах, у фраках. Наречену з нареченим відвозила карета, запряжена кіньми. А в церкві грав струнний оркестр.
У книгарнях завжди повно людей, навіть у нашому маленькому місті є книжкові крамниці, які працюють практично цілодобово.
І все таке інше
В Італії інше ставлення до грошей. Італійці ставлять гроші лише на п'яте-сьоме місця за значущістю — після сім'ї, дому, відпочинку, друзів...
Нашу нову квартиру треба було повністю обставити. Приходимо в меблевий. Там роблять начерки, креслять, розробляють дизайн інтер'єру. Ми ще нічого не купили, тільки придивляємося, а вони на нас уже працюють. Підхід там значно м'якший, гроші вторинні, в бізнесі куди важливіша ідея. У нас в країні ще йде первинне накопичення капіталу, і Великий Долар для багатьох затьмарює все. Долар у нас визначає ставлення до життя, він диктує сприйняття інших людей - неодмінно через дуже дорогий одяг, наворочені автомобілі тощо. В Італії цього немає. Звичайно, гроші важливі - як засіб існування, вони забезпечують якість життя. Але якщо компанія за тиждень виконала свій місячний план, вона цілком може дозволити собі інші три тижні відпочити. А у нас межі немає: або халява, або робота до одуру. Я знаю це (Сергій) по своїй компанії - люди працюють до повної знемоги, до нервового виснаження, не шкодуючи себе.
Та й до праці в Італії ставлення зовсім інше. Наш фінансовий консультант, граф у десятому поколінні, не вважає за сором узяти мітлу і змести листя зі сходинок будівлі фірми. Чи можете ви уявити хазяїна вітчизняного банку, що підмітає подвір'я? Італієць, який працює офіціантом, не ображений на весь світ за те, що він не прем'єр-міністр. Він робить свою справу сумлінно - приємно дивитися. Якщо варить каву, то саме цим зайнятий, а не теревенить півгодини, після чого згадує ненароком, що взяв замовлення.
Та обставина, що в Італії бізнес сімейний, теж позначається на якості обслуговування. Хазяїн часто сам виконує функції офіціанта, при цьому він усе тримає під контролем. У Німеччині, наприклад, якийсь заповзятливий чоловік відкрив п'ятдесят булочних, і йому, загалом, байдуже, чи смачні там печуться булки. Немає великого особистого інтересу. Душевності немає...
Ніхто цього не викладе ні на яких курсах, ні в яких школах - стиль ведення своєї справи, ставлення до роботи. Літнім людям це вже не потрібно, їм усе дається важко - мова, звикання до чужих звичаїв, та й до чужої кухні. А нам усе цікаво - усюди сунемо носа, про все розпитуємо. У мене (Ольга) текстильна освіта, практику проходила на наших текстильних фабриках, і якби не італійський вид на проживання, ніколи б мені не побачити, як усе це організовано в Італії. Тепер у мене є така можливість, і я нею скористалася: мене провели по фабриках, усе показали, усе пояснили - від першої операції до складу...
Для нас цей італійський досвід - безцінний, його не купиш ні за які гроші. Ми неймовірно просунулися, і наша дитина просувається - у неї немає тієї радянської забитості, затиснутості, якою були вражені ми, вона росте абсолютно вільною людиною - це вже у неї в крові. Втім, немає й розв'язності, розбещеності. Тут почуваєшся людиною світу. Цей досвід дуже допомагає і вдома - поводишся інакше, по-іншому сприймаєш усе навколо. І думаєш: добре, що нам випав цей шанс.