Історія перша: переїзд до Мюнхена
Івана Демченка завжди цікавив досвід життя в іншій країні. Довгий час йому хотілося поїхати до Австралії, але через складний пакет документів цю витівку довелося залишити. Про переваги життя в Німеччині розповідали друзі з Мюнхена, тому Іван з дружиною вирішили спробувати цей варіант.
Перш за все програміст розмістив своє резюме на сайті пошуку роботи Monster. «Сайт зробив свою справу. Мені зателефонував рекрутер і запропонував пройти співбесіду», – розповідає Іван. Вона складалася з двох етапів – технічного та загального. За словами спеціаліста, в Україні до технічної співбесіди люди готуються як до іспиту, а в Німеччині «все спокійніше та приємніше». У підсумку Іван отримав контракт у великому мюнхенському стартапі, який розробляє CRM-систему для фармацевтичних компаній.
Потім розпочався процес підготовки паперів: список документів українець знайшов на сайті посольства. Найскладнішим, за словами Івана, виявилося підтвердження диплома про вищу освіту. Але наявність трудового контракту на руках прискорила процес: вже через два тижні прийшла відповідь, що його диплом бакалавра відповідає німецькому. Диплом магістра пред'являти не довелося.
«Ну а потім – чемодан, велосипед, квиток в один кінець, батьки, білі хустки та аеропорт Меммінгена, звідки я дістався до Мюнхена», – згадує Іван. Головні складнощі спочатку були мовними, адже всі бюрократичні питання вирішуються німецькою. «У перший же робочий день я запізнився на чотири години, думав, це буде мій останній робочий день. Все через чергу у відомстві у справах іноземців у Мюнхені», – розповідає програміст. Там він подав документи на Blue Card та реєстрацію за місцем проживання. У підсумку на запізнення ніхто не звернув уваги, навіть здивувалися, що вдалося оформитися за один день. В офісі Івана чекали колеги: поляк та угорець.
Ще однією проблемою виявився пошук житла. За словами програміста, після країн СНД, де квартиру можна винайняти буквально за день і якість прямо залежить від вартості, ситуація з житлом у Мюнхені може шокувати. «Хлопець з України без кредитної історії виглядає блідо на фоні 20-30 інших претендентів. Ми розсилали безліч листів щодня і ходили на всі перегляди. Посміхатися маклерам вже не хотілося. Але, на щастя, квартира все ж таки знайшлася», – згадує він.
Історія друга: небо над Берліном
На відміну від Івана Демченка програміст Олександр Білецький ніколи не замислювався про те, щоб поїхати з України. З початку 2000-х тут активно розвивався ринок аутсорсингу, IT-компаній ставало все більше, а зарплати їхніх співробітників – все вищими. «Відомі події на Майдані, в Криму та на сході України призвели до того, що притоки капіталу в країну стрімко впали, багато компаній забирали своїх співробітників за кордон, інші брали зброю та йшли на фронт. Я не зміг знайти інвестиції для бізнесу, який розвивав, продукт не приносив прибутку, а потім і команда розпалася», – згадує Олександр.
Переїзд став непростим рішенням: «Перш за все, це означало залишити батьків». З іншого боку, за словами розробника, у нього з'явився шанс опинитися в стартап-столиці Європи, хай не розвивати свій бізнес, але хоча б дивитися, як це роблять інші.
Олександр знав, що Німеччина надає хороші умови для IT-спеціалістів: за програмою Blue Card тут можна жити та працювати обом подружжям. Оскільки він орієнтувався на ринок стартапів, основний час проводив на сайті Berlin Startup Jobs. «Я обирав компанії, які мені були цікаві, заносив їх у список, а потім відправляв резюме, супровідний лист та посилання на соціальні профілі в Twitter і GitHub. З 30 компаній мені відповіли близько семи», – розповідає Олександр. Переговори найчастіше проходили з засновниками, але спільну мову знайти не вдавалося.
Майбутній роботодавець – компанія, яка автоматизує логістику доставки їжі – вийшла на Олександра завдяки його профілю на сайті Stack Overflow. «Ми поспілкувалися кілька разів, домовилися про деталі контракту, заробітну плату. Оскільки розробник їм був потрібен терміново, мені запропонували почати працювати віддалено», – говорить він. Таким чином, пошук роботи зайняв лише 14 днів.
Потім потрібно було готувати багато документів, перекладати, ставити апостиль, згадує Олександр. Але, не рахуючи часу, витраченого в чергах, сам процес отримання візи був досить простим і зайняв лише чотири дні.
У Берліні перше, що потрібно зробити – це зареєструватися. Без цього не відкрити банківський рахунок, а отже не отримати довідку від товариства із захисту інтересів кредиторів Schufa (документ, який нерідко просять надати маклер або господар квартири). «Найближчий вільний час був лише через кілька тижнів, тому я раджу записуватися на прийом ще до приїзду. Така ж ситуація і з Blue Card: будьте готові, що записатися раніше, ніж через два місяці не вийде, а потім доведеться чекати саму карту ще місяць-півтора», – розповідає Олександр.
Пам'ятайте про мову спілкування
Незважаючи на те, що основна мова спілкування в IT-середовищі – англійська, обидва програмісти зізнаються, що знання німецької не буде зайвим. «У такій маленькій компанії, як моя, збори та вся внутрішня переписка, якщо вона не стосується безпосередньо IT, ведуться німецькою. У барі колеги також будуть говорити німецькою мовою, «забуваючи», що її хтось не знає», – розповідає Олександр.
Чи комфортно йому в Німеччині? «У Берліні я перестав ділити людей за країнами та національностями, – зізнається він. – Звичайно, якщо ми візьмемо середньостатистичного німця та українця, це будуть різні люди. Але ми дивимося одні й ті самі фільми, читаємо ті самі книги та слухаємо ту саму музику. Між програмістом з Німеччини та України немає якоїсь прірви, тому інтегруватися тут досить легко».
«В інтернаціональному колективі цікаво спостерігати різні підходи до вирішення одних і тих самих проблем, дізнатися погляд колег на поточні події в Україні. В іншому – робота як робота. Контракт у мене типовий», – каже Іван. Порівняно з доходом в Україні, визнає програміст, він трохи втратив, але його це не надто турбувало. «Також моє останнє місце в Україні запам'яталося своєю душевністю, розслабленістю та шикарними вечірками кожні півроку. Тут я такого не зустрічав», – трохи шкодує він.