«Золоте кільце» Тунісу
Як будь-яка туристична країна, що себе поважає, Туніс поспішив обзавестися низкою місцевих пам'яток і сувенірів. І м'які іграшки у вигляді дромадерів ними не обмежуються. Короткий опис (до речі, російською мовою) вручив мені мій «агітатор» і велів завтра на світанку, так би мовити, з туніськими півнями, бути біля воріт готелю.
Треба зауважити, що півні в Тунісі прокидаються до непристойності рано. Тож рівно о 5:00 я на автопілоті підрулила до виходу і в напівдрімоті вчепилася за ажурну ковану решітку воріт. Хвилин за десять поруч посигналив автобус. На його підніжці з'явився древній бедуїн у наймальовничішому обмундируванні - наш гід Фгайєр Незіх - і весело помахав мені рукою. Я плюхнулася на перше-ліпше вільне місце, підсвідомо відзначивши радісний факт працюючого кондиціонера. Автобус був майже повний. Заспані туристи мляво озиралися навколо. Сидяча попереду мене життєрадісна бабуся розбороняла двох білявих шибеників, які вперто намагалися побитися. Вона гучним басом повідомила мені, що «нам ще пощастило - лише два дні, а от німців пустелею три дні возять. Це щоб із них більше грошей взяти!» Ззаду крута пара з Саратова гидливо розмірковувала про те, що «за ці жалюгідні сто баксів про який рівень сервісу може йтися?» Русоволоса дівчина в мікроскопічних шортах зосереджено робила педикюр. Її сусід, кремезний бритоголовий чоловік, з інтересом спостерігав за процесом. Але тут автобус рушив, бабусині онуки відновили перервану зупинкою бійку, а десь попереду противний дитячий голос почав канючити водички. Подорож почалася.
Продираючись крізь дрімоту, я вивчала майбутній маршрут. Отже, ми виїжджали з Хаммамета, по дорозі мали забрати туристів із Сусса та Монастіра, а далі - вперед, у глиб Тунісу. Давні міста, казкові оазиси та солончаки, загадкові печерні поселення, мов намистини безцінного намиста, засяють перед нами за цю коротку подорож.
У гостях у римських патриціїв
Першим містом на нашому шляху був Ель-Джем. Це невелике містечко відоме тим, що, по-перше, саме тут знімався оскароносний «Гладіатор», а по-друге, тут розташований римський колізей - третій у світі за величиною і перший - за збереженістю. Звели його за наказом численних римських чиновників, волею долі закинутих у справах служби в африканську Тмутаракань. Із давньоримським розмахом сьогодні не зрівняється жоден стадіон. Окрім вражаючих розмірів, він вражає архітектурною красою. Ось - величний партер для знаті, ось - місця скромніші, для місцевих обивателів. А на самому верху, на гальорці, - місця, куди на свята пускали навіть рабів. Внизу під настилом арени - підземелля для диких звірів і гладіаторів. Проблема прибирання після кривавих видовищ вирішувалася просто: настил складався з двох частин, які після вистави розсувалися - закривавлений пісок і трупи скидали вниз.
Рясність туристів викликає щире бажання влаштувати бої просто тут і зараз. Але - не можна. Натомість тут щороку проходять симфонічні концерти, на які приїжджають до 35 тисяч глядачів. У нішах безладно прилаштовані статуї якихось римських імператорів. Зовсім як наші вожді, портрети яких також часто знаходять зваленими десь у підсобках. Наш гід Фгайєр Незіх у своєму екзотичному вбранні часто був прийнятий за одну з них.
На зворотному шляху до автобуса всі дружно закупилися натуральними давньоримськими черепками. Саратовське сімейство придбало ручну кавомолку. Продавець клятвенно запевняв, що її жорнами сама Клеопатра молола каву для Марка Антонія...
Привіт від бабусі Фатіми
Петляє пилова сільська дорога. Зупинка біля придорожнього кафе - кола, горішки, чіпси, морозиво, туалет. Уздовж траси стоять пластикові відра з помідорами та плодами кактусів. Поруч, у тіні пальм, сидять літні туніські бабусі. Так, здається, зараз і скажуть: «Вибирайте опунцію, пані! Свіженька, недорого віддам».
Матмата - таємниче печерне місто берберів. Здавалося б, саме їх можна вважати корінними жителями цієї землі. Вони примудрилися співіснувати з греками та римлянами, фінікійцями та варварами. І лише воїни Аллаха, вогнем і мечем насаджуючи іслам, безжально відтіснили їх до самого підніжжя Атлаських гір. Коли відступати стало нікуди, бербери пішли... в землю. Величезні воронки, у стінах яких було вирито сотні печер, утворили химерні підземні міста. І досі частина берберів не бажає залишати свої житла: влітку в них прохолодно, взимку тепло, за розпорядженням влади в печери провели світло та воду. Дітей возить до школи розхлябаний автобус, раз на тиждень приїжджає автобус-крамниця з хлібом, крупами та оливковою олією. А в основному світ не надто змінився за минулі пару сотень років, вважають бербери. Сьогодні заповзятливі гіди величають їх троглодитами - «ті, хто живуть у печері». До однієї з них, бабусі Фатіми, ми й вирушили в гості.
Бабуся Фатіма - це національна гордість Тунісу. Випущена навіть листівка з її фотографією. Дев'яностолітня бабуся удає з себе класичну жінку Сходу: ходить босоніж по розпеченому піску, вбрана в національний костюм, вся у візерунках із хни та басми. При всьому тому над печерою якось непомітно височіє супутникова антена, а за огляд давнього житла менше динара дати незручно (так гід пояснив). Плюс динар за фото з бабусею Фатімою. Плюс її молодша невістка жваво торгує листівками, на яких зображена знаменита свекруха. За нашим автобусом у чергу на відвідування бабусиного житла вишикувалися ще два, тож шляхом нескладних арифметичних обчислень... Словом, усі численні діти, внуки та правнуки оборотливої бабусі давно збудували будинки й живуть - не тужать у великих містах. А бабуся Фатіма продовжує допомагати їм матеріально.
Наша російська бабуся пройшлася по печерці, помацала щільне вовняне покривало на ліжку, чомусь перехрестилася на настінний календар із сивобородим бороданем і зітхнула: «Печерка-то – п'ятикімнатна. Гроші ця Фатіма гребе просто лопатою. А пенсію їй платять чи як?» Бабуся Фатіма насторожено прислухалася і щось невдоволено буркнула. Фгайєр Незіх примирливо усміхнувся і підштовхнув нас до виходу. Візит був закінчений.
Пустеля відчиняє ворота
Сонце важко перевалило зеніт. За вікном – плюс сорок з хвостиком. Білясте небо здається розпеченим. Кондиціонер уже не рве, а натужно сипить. Вгамувалися навіть бабусині внуки. І тут, коли здається, що нескінченна смуга кам'янистих пилових гір за вікном ніколи не скінчиться, попереду постають білі стіни міста-міражу.
Дуз – ворота пустелі. Це останнє місце проживання людини перед великим мовчанням Сахари. Колись тут був найбільший базар, де продавали верблюдів-дромедарів. Нині рафінадні кубики дорогих вілл і старовинні пісковикові розвалюхи потопають у зелені жасмину й гібіскусу. Літні поважні чоловіки, що сидять за столиками кафе, проводжають нас байдужими поглядами. Автобус петляє вузькими вуличками, повертає за місто, і – попереду море зелені. Під кронами пальм пишно розкинулися банани, поруч наливаються золотом апельсини, достигають рубінові зерна гранатів. Нижче, третім ярусом, тішать око стиглі боки помідорів. Ми в оазі. Посеред нього казкою Шехерезади розкинувся особняк готелю. Тихо дзюрчить фонтан, на лежаках навколо басейну ніжаться вмиротворені відпочивальники, з кухні тягне апетитним м'ясним духом. «Ба, дивись – вода!» – і обидва внуки, скинувши на бігу шльопанці, попадали в басейн бомбочкою. Ех, гарне життя!
Після вечері на нас чекав верблюжий виїзд у Сахару. Усі отримали смугасті бедуїнські балахони та чалми. Пішки, плутаючись у розгорнутих полах, ми вирушили назустріч верблюдам. Подивитися на це видовище вийшли місцеві глядачі. «Внуків бабусі Фатіми» серед нас не знайшлося: за той щирий захват, з яким справжні бедуїни дивилися на смугастих, можна було сміливо збирати по динару.
Дромедари вальяжно лежали в пісках, схожі на плюшеві іграшки. Плутаючись у широкому балахоні, я обережно наблизилася до мого верблюда. Погонич крикнув щось підбадьорливо-гортанне. Верблюд скосив на мене каре сумне око. Сісти на нього виявилося, на диво, просто: караван пустелі навіть не поворухнувся. Зате потім, почувши різку команду, він легко й з розмаху підкинув зад, передніми ногами залишаючись на колінах. На пару хвилин «бедуїни» зависли під 45 градусів. Потім ще ривок, і караван рушив у путь. Мій дромедар ішов мірним кроком, іноді гучно й сумно зітхаючи. Я нахилилася й обережно погладила його по повстяній шиї. Дромедар схвально пожував губами й додав газу. Довелося натягнути повіддя.
Смеркалося. Біле сонце пустелі потроху ставало червоним, спека спала, і нас зупинили на привал. Під ногами стелилося безкрайнє море знаменитого піску. Такого піску ніде не побачиш – він найдрібніший і найніжніший, немов кремово-пісочна пудра. Тонким шаром покриває обличчя й руки, його ні струсити, ні стерти. Кажуть, колись римляни везли його для арен Колізею...
Я набирала пісок у пляшку з-під коли. Верблюд і погонич поглядали на мене з погано прихованою насмішкою: ще б пак, важко зрозуміти людину, яка силкується запхати в пластикову пляшку велику таємницю Сахари.
...Чорним оксамитом накрила нас африканська ніч. Тихо цвіркотіли нічні жителі пустелі, дзюрчала вода в маленькому фонтанчику біля басейну. Спека спала, і в тихому сутінку під кронами пальм настала благодатна ніч. Я плавала в басейні й рахувала великі зірки. Вони звисали зовсім низько, як іграшки на ялинці в далекому дитинстві. На терасі готелю сидів Фгайєр Незіх і палив кальян. Автобус не зламався, кондиціонер справно жене в салон холодне повітря. Ніхто з туристів не відстав, ніхто ні з ким не посварився. Щоправда, туристка з Вінниці (та, що вибралася в Сахару на десятисантиметрових підборах) проспала і верблюдів, і вечерю. А бабусині внуки, граючись у їдальні в козаків-розбійників, перекинули блюдо з кус-кусом. І та сім'я з Саратова перемовлялася так голосно, що злякалися верблюди, і погоничу довелося дати динар, щоб вони (верблюди) перестали ревіти. Але загалом і в цілому день минув добре, хвала Аллаху! Фгайєр Незіх заплющив очі й умиротворено побулькав кальяном. Я навшпиньки прослизнула повз...
Таємниця солі й піску
Знову за вікном автобуса – місячний пейзаж Сахари. Ми наближаємося до знаменитих солончаків. Товста соляна кірка покриває озера солоної води. Шлях через них небезпечний. Кажуть, колись цілий караван у тисячу верблюдів безслідно зник на гладкій рівнині солончака. Нині, за словами Фгайєра Незіха, на куленепробивній кірці солончака проводять швидкісні заїзди на реактивних автомобілях. Рекордна швидкість, зафіксована під час таких змагань, становила 900 км/год. Обережніші й романтичніші багатії воліють здійснювати обліт солончака на повітряній кулі. А взагалі-то, тут, у маленькому містечку Кебілі-Тозер, сіль видобувають.
У маленькій крамничці біля розсипів видобутої солі місцеві жителі торгували нехитрими сувенірами: сушеними ящірками та зміями, напівзітлілими від старості килимками, шкіряними капцями та знаменитою трояндою Сахари. Сіль і вітер, сонце й пісок створюють небачені за красою кам'яні квіти. Вони дешеві, їх – безліч, і здається, що везти з собою цей простий сувенір начебто й не варто. Але вдома, коли за вікном на багато тижнів зарядить осіння сльота, гордовитий розворот кам'яних пелюсток нагадає вам про велику казку пустелі.
Бабусині внуки купили живу ігуану. Дюжа ящірка згорнулася в пакеті з-під соку й безуспішно намагалася вдати сплячу. Біляві дияволенята періодично струшували пакет, кришили туди чипси й жарким шепотом обговорювали питання контрабанди живого товару в Шереметьєво.
В автобусі схаменулися про бритоголового й мовчазного чоловічка. Фгайєр Незіх кулею злітав назад до лавки. Так і є - наш рідненький встиг не лише сторгувати у місцевих хлопців бутлю з бухлом (здоровенним інжирним самогоном), а й спробувати продукт. За кілька хвилин його було повернуто на своє місце в автобусі, а Фгайєр Незіх став просторо пояснювати нам ключові постулати ісламу. Як виявилося, не п'ють мусульмани з цілком зрозумілої причини - дуже жарко. А от коли спека спадає...
Неподалік від Кебілі-Тозера тулиться в скелястих ущелинах маленьке сільце - Тамерза. У 60-ті роки його змило повінню. Повінь у пустелі - явище нез'ясоване, тому місцеві мешканці воліли не зв'язуватися з силами Аллаха, покинули сільце й оселилися поблизу. Ми блукаємо пустельними вуличками, заглядаємо в сільські обійстя й у молитовну залу мечеті. По п'ятах тягнеться смолою місцева дітвора і з тихою впертістю суне в руку глиняні намистини й букетики запашного жасмину. Поряд, у тіні кволих пальм, тече непримітний струмок - саме його грізний потік 40 років тому зруйнував Тамерзу. Час ніби застиг у своїй течії. Тут, як і сотні років тому, жінки ходять у чорних покривалах з кольоровою облямівкою: біла - дівчина, блакитна - заміжня жінка, червона - вдова або розлучена. А чоловіки носять за вухом квітку жасмину: за правим - неодружений, за лівим - голова родини. Життя в пісках суворе й просте, на хитрощі й здогади немає часу.
Місто святинь і килимів
Сонце піднялося до зеніту, коли на обрії з'явилися стіни Кейруана. У мусульманському світі є чотири святині: Мекка, Медина, Єрусалим і Кейруан. Семикратне паломництво до Кейруана прирівнюється до одного хаджу до Мекки, що автоматично робить того, хто його здійснив, «дуже шанованою людиною». Але окрім офіційно визнаної святості місто славиться як центр торгівлі. У 670 році н.е. арабський полководець Окба ібн Нафа під час чергового набігу на Туніс вирішив заснувати місто саме посеред великого торгового шляху. Від арабського слова «кайраван» - що означає «караван» - майбутнє місто й отримало свою назву.
Відтоді й донині Кейруан славиться жвавою торгівлею. Предмет особливої гордості місцевих мешканців - знамениті килими. І ось ми сидимо в парадній залі килимової фабрики, потягуємо пекучо-солодкий чай з м'ятою і важливо хитаємо головами, роздивляючись демонстроване нам пишноту. Розмір, кольори, вартість - на будь-який смак. За 150-200 динарів можна придбати сувенірні килимки з веселим візерунком. Близько 1.000 динарів коштуватиме берберський килим - молочно-білий, товстий, із загадковими чорними ієрогліфами. А ось найніжніший на дотик, переливається всіма барвами веселки шовковий килим. Про його ціну продавці скромно замовчують. У давнину килимами розплачувалися за борги, їх давали як викуп за наречену, передавали у спадок. Термін служби якісного килима - 100 років. Саме на стільки років вам дадуть письмову гарантію на килимовій фабриці.
...Високі стіни Кейруана лишилися далеко позаду, і знову дорога обволікає нас м'яким пилом. Ось попереду - вогні Хаммамета. Подорож добігає кінця. На прощання бабусині внуки подарували мені ігуану: на їхню спільну з бабусею думку, російську зиму їй не пережити. Бідолашна ящірка, мученицьки закотивши очі, валялася коричневою гілочкою на дні пакета. Я віднесла її до стін медини, за якими починалася піщана степ у рідких клаптях верблюжої колючки. Я поклала пакет на землю. Ігуана обережно повела носом, але виходити відмовилася. Тоді я просто витрусила її на пісок. Полежавши для пристойності пару хвилин мертво-нерухомо, вона раптом бадьоро смикнула хвостом і жваво потяглася до горизонту - туди, де чекала її Велика Пустеля. Я зітхнула й пішла збирати чемодан. Ми обидві поспішали додому.