Леонід Анатолійович, за загальним визнанням, є одним із найвидатніших фахівців нашої країни. Після виникнення у 1997 році розбіжностей із керівництвом запорізького клубу, якому було віддано стільки років роботи, тренера запросили до Словаччини. Це були вже часи незалежної України, тому особливих проблем із виїздом хоч і не до «далекого зарубіжжя», але все ж за кордон, не виникло.
Тренер у Радянському Союзі, та й у пострадянських країнах також, і тренер на Заході - різні поняття. У нас усе вирішує наставник, він пропонує, кого потрібно запросити до клубу, як далі розвиватися тощо. На Заході ж, навпаки, у більш привілейованому в цьому плані становищі перебуває керівництво клубу, від тренера ж вимагається лише результат. Програв одну-дві гри, не досяг поставленої мети - до побачення. Жодних розглядів і поблажок. При цьому президент клубу може дозволити собі втрутитися як у тренувальний, так і в ігровий процес. Підлаштовуватися під такі вимоги Леонід Анатолійович вважав для себе неприйнятним. Так само, як і допускати втручання керівного штабу та спонсорів у тренерську роботу. Для них було нормою прикрикнути на головного наставника команди, покомандувати на тренуваннях, мовляв, робіть те-то й те-то.
І вже через два-три тижні після приїзду до містечка Топольчани у Ратнера з керівництвом клубу виник серйозний конфлікт. Леонід Анатолійович поставив умови, за яких він залишиться працювати з «Агро»: або я їду, або ніхто не може бути присутнім на тренуваннях і вказувати мені, що робити. Така заява приголомшила керівників. Як так? Що цей тренер собі дозволяє? Але, подумавши та поспілкувавшись із гандболістами, керівники все ж вирішили прийняти умови українського тренера, що само по собі є випадком просто-таки безпрецедентним.
На цьому питання втручання в тренувальний та ігровий процес було закрито. І, треба сказати, керівництво «Агро» не прорахувалося. Ратнер знайшов спільну мову з гравцями буквально з перших днів, та й проблем зі спілкуванням не виникало - практично всі гандболісти вільно володіли російською.
Усе складалося якнайкраще, у першому ж сезоні-1997/98, коли Леонід Анатолійович стояв біля керма «Агро», клуб завоював національне «золото» і вище за всі словацькі команди піднявся в єврокубках - дістався до 1/4 фіналу. Любов до тренера перейшла в ранг всенародної, інакше й не скажеш. Усім нам відомі похідні від назв клубів: «Спартак» - спартаківці, «Динамо» - динамівці, гандболістів ж «Агро» інакше як «ратнерівцями» й не називали. І на сторінках газет, і в розмовах уболівальників. Передовиці спортивної преси рясніли заголовками «Ратнерівці знову виграли», «Ратнерівців не зупинити». Жителі містечка Топольчани обожнювали українського фахівця, і, мабуть, не було жодної людини, яка б не знала, хто він такий. Леоніда Анатолійовича зупиняли на вулицях і запрошували в гості лише тому, що безмежно поважали тренера.
Таким самим незаперечним авторитетом Ратнер користувався і в своїх підопічних. Коли в січні 1998 року багатий спонсор клубу збанкрутував, і гандболісти перестали отримувати зарплату, багато хто з них почав висловлювати бажання покинути колектив. І лише головний тренер, сказавши своє вагоме слово, зміг переконати гравців залишитися. Яскравим підтвердженням безмежної поваги є фінальна серія плей-офф до трьох перемог у чемпіонаті Словаччини.
«Тоді перед вирішальним матчем, у якому вирішувалася доля національного «золота», - говорить Леонід Анатолійович, - я дізнався, що хтось намагається налаштувати гандболістів, щоб вони не викладалися на всі сто, адже грошей вони все одно не отримують. У такому разі перемога дісталася б нашим суперникам. Окремі гравці вже збиралися піддатися такому впливу, але тут у справу втрутилися лідери. «Ми не можемо підвести тренера», - вирішили вони. Перед цим поєдинком капітан мені сказав: «Ми граємо для публіки та для тебе». І «золото» стало нашим». Красномовний факт. Як і те, що напередодні матчу спонсорів, які хотіли поспілкуватися з хлопцями, вони в роздягальню просто не пустили.
А на Заході такого просто не буває. Не платять грошей - отже, ніхто не грає. Ще один безпрецедентний випадок. Того ж 1998 року Ратнера назвали найкращим тренером Словаччини.
Перед наступним сезоном, правда, вісім провідних гандболістів покинули колектив (знову ж через сварку зі спонсорами), та й Леонід Анатолійович подумував про те, щоб змінити клуб. Його запрошували до жіночого словацького клубу «Нітра», і справа вже йшла до підписання контракту. Але президент «Агро» умовив тренера, який приніс його колективу успіх, залишитися ще на сезон. Леонід Анатолійович погодився і знову взявся створювати команду, залишивши мрії про Лігу чемпіонів. Прийшли молоді, 16-17-річні хлопці з місцевої ДЮСШ, але й з ними Ратнер досяг успіху, несподівано для всієї Словаччини посівши з ними четверте місце в національному першості.
Українському наставнику пропонували тренувати навіть національну збірну Словаччини, але він відмовився. У перервах роботи з основним колективом «Агро» Ратнер тренував дві команди дівчаток - 10-11 та 11-12 років. З ними він два роки поспіль ставав чемпіоном країни. На питання, з ким тренеру легше працювати - з жінками чи чоловіками, Леонід Анатолійович завжди відповідає, що йому все одно, адже за свою кар'єру йому доводилося тренувати і тих, і інших.
Потім тренеру пропонували працювати в Німеччині, але і цього разу він відмовився. Там умови роботи ще жорсткіші, ніж у Словаччині, і досягти чогось більш-менш серйозного без знання німецької мови практично неможливо.
Два роки тому Ратнер повернувся в Україну, тут йому запропонували очолити жіночу збірну, що він зараз і робить. Досі Леоніда Анатолійовича чекають у Словаччині, пропонують взяти чоловічий клуб, який зараз є національним чемпіоном. Але тренер відмовляється, і не тому, що йому в цій східноєвропейській країні незатишно, адже там його чудово пам'ятають і люблять. «Якби я зараз повернувся до Словаччини, мене там прийняли б, як рідного, - каже Ратнер, - у мене там залишилося безліч друзів, з якими підтримую стосунки й досі. Звичайно, мені там працювалося спочатку нелегко, постійно відбувалися сварки з керівництвом клубу. Але я радий, що доля надала мені шанс спробувати себе за кордоном». І все ж тренер захотів працювати на батьківщині.
Жіноча збірна України з гандболу, керована Леонідом Ратнером, пробилася зараз до фінальної частини чемпіонату світу, який відбудеться в грудні цього року в Хорватії. І якщо наші чиновники стримають свої обіцянки щодо фінансування, то в України є непогані шанси зайняти одне з провідних місць і потрапити до олімпійських Афін-2004. Що ж, ми можемо чекати чергових сходжень від без перебільшення видатного гандбольного тренера сучасності.