З тбіліської квартири на той час ми виїхали, тому нічого не залишалося, як продовжити шлях. Відстань була немалою, і, втрачаючи кожну годину, ми ризикували заночувати на трасі. Але потрібно було поправити здоров'я після вечірнього вина з чачею. І найкращим способом для цього виявився жирний харчо та хінкалі в улюбленому ресторанчику. Заново народившись, ми вирушили на автостанцію Дідубе і сіли на маршрутку до якогось села за півгодини від Тбілісі.
На Зугдіді по-ірландськи
Досвідчені автостопщики знають, що найскладніше – відірватися від міста. Зазвичай у незнайомому місці необхідно зорієнтуватися по карті, знайти точку для відправлення в потрібному напрямку. І до неї ще потрібно дістатися, що не завжди просто, враховуючи незнання місцевості, мови, специфіки транспорту тощо. Але навіть на «правильному», здавалося б, місці можна простояти цілий день.
У Грузії я вирішив це завдання просто: знайшов маршрутку, що виїжджає з Тбілісі в потрібному напрямку, щоб просто на трасі вийти з неї і вже там «голосувати». Щоправда, голосувати так і не довелося. Ми тільки встигли перейти через дорогу, тут же зупинився величезний джип, слідом за ним – поліцейський патруль. Розгубившись, я не знав, до кого з них підходити. Досвіду спілкування з місцевою поліцією в мене не було, я не міг зрозуміти, по чию душу зупинилися поліцейські – того, хто в неправильному місці голосує, чи того, хто не там зупинив авто...
Почали розпитувати, мовляв, хто, звідки і куди... Дивлячись на мої штани в стилі мілітарі запитали: «А ти чого у військовому одязі?» Кажу: «А ви чого?» Вони подивилися на свою плямисту форму і давай реготати. Махнувши рукою, поїхали, залишивши нас у повному замішанні. Пізніше я дізнався, що поліція, одночасно виконуючи функції патруля і ДАІ, фактично перевіряє всіх незнайомих суб'єктів на території патрулювання. Ми з цим стикалися кілька разів, але ставилися вже спокійніше.
Величезний лендровер терпляче чекав, поки ми підійдемо до нього. У машині сиділи ірландські фахівці, які теж їхали в Зугдіді, вони із задоволенням нас забрали. По дорозі розпитували про деякі пострадянські нюанси, в яких не могли розібратися, смакували враження від проїзду в «маршюуутках». Для нас це були звичайні речі, для них – щось з іншої планети. Зупинялися, щоб з'їсти просто на дорозі солодкий соковитий кавун, щоб купити місцеву кераміку на базарчику. Їхали так, ніби вже давно подорожуємо разом на цьому авто.
У Зугдіді прибули пізнім вечором, поселилися в готель і виспалися. Раннім ранком наступного дня вирушили в Сванетію.
Сванські поліцейські
Гуляючи по Местії – центру Сванетії, ми шукали спосіб дістатися до Ушгулі, красивого і в своєму роді унікального високогірного села. Але маршрутки туди не ходять, доїхати можна на джипі, наприклад, взятому напрокат або у вигляді «туру» – з водієм. Коштує це недешево, і ми вирішили віддатися волі долі. Нам досі щастило, може, й зараз пощастить.
Їхали цікаво. Тільки вийшли за межі села, гальмує біля нас КамАЗ. Висовується голова водія, питає: «Ви звідки?» «З Києва», – кажемо. Водій розпливається в усмішці: «Ай, Київ... Як згадаю – погано стає! Залазьте! Мені все одно куди кататися, у мене обід!»
Ми зрозуміли, що погано йому від того, що є що згадати, забилися в кабіну, довго їхали кудись в гору, водій більше згадував українських друзів, ніж думав про дорогу, як раптом ми приїхали на гірськолижний курорт. Водій виправдовувався, що не місцевий, повіз назад, не перестаючи згадувати пригоди в Україні. Висадив нас, де взяв, обійняв на прощання зі словами «ви мої земляки».
Зрозумівши, що доведеться йти пішки, вирішили попрямувати в село Мулахі, кілометрів десять по дорозі. Не встигли. Тут же зупинився поліцейський джип. Трохи розгубившись, я запитав, чи та дорога веде до Мулахі. «Звичайно, – кажуть, – але навіщо пішки? Сідайте, підвеземо». Я заліз у кузов, сівши поруч зі старим сваном, для дружини знайшлося вільне місце в кабіні. Я із задоволенням трясся в кузові по нерівній ґрунтівці, раптом джип загальмував. Висовується один із хлопців: «Так ви в Ушгулі їдете?» «Е-е, ну так», – кажу в надії. «Чого ж ти одразу не сказав, поїхали!»
Потужні мускулисті мужики виявилися батумськими спецпризначенцями. Тут вони у відрядженні, позмінно патрулюють дорогу Местія – Ушгулі. Заодно перевозять для місцевих продукти, підвозять усіх, кому по дорозі, навіть якщо їх і не просять. Ось така поліція. Ми не поспішали, по дорозі кілька разів зупинялися: то сфотографуватися, то допомогти заблукалим полякам.
Хлопці довезли нас до Ушгулі, домовилися про місце зустрічі й поїхали до місцевих за щенятами, яких разом із капустою обіцяли відвезти в Местію.
Ми встигли роздивитися місцевість, пообідати, прогулятися, навіть поспілкуватися з уже знайомими ізраїльськими туристами. Вони каталися по Сванетії на орендованому в Тбілісі джипі і дуже здивувалися, побачивши нас тут. Ми не без задоволення показали поліцейський джип, на якому приїхали. В ізраїльтян очі округлилися ще більше.
Повернулися в Местію. Вечеряли, гуляли, і раптом біля нас зупинився знайомий поліцейський джип зі спецпризначенцями, вони запросили нас разом випити пива.
Такий собі дивний автостоп.
Дмитро СТАХОВСЬКИЙ,
«Фокус»