У мене вже був чималий досвід подорожей автостопом, переважно Західною та Східною Європою. Європейський хічхайкінг у більшості випадків передбачуваний і від цього навіть трохи нуднуватий, оскільки до нього давно звикли. Багато з тих, з ким ми їздили, самі в молодості каталися автостопом. І цей «вид спорту» там прекрасний: цікаві культурні люди, почуття добросусідства та підтримки...
Але Грузія перевершила всі очікування. По-перше, автостопу тут немає в принципі. Ми не зустрічали нікого, хто, крім нас, пробував зупинити машину на дорозі. Тим не менш ми пересувалися дуже швидко.
Зазначу, заздалегідь ми лише теоретично прикинули варіанти пересування стопом – на найдовші дистанції. Таких виявилося небагато, але постопили ми значно більше. А деякі маршрути навмисно залишили за маршрутками для економії часу.
Насамперед поїхали з Тбілісі до Мцхети, давньої столиці. Ходу до неї всього півгодини, доїхали практично до самого центру містечка, туди, де знаходиться знаменитий храм Светіцховелі. Зібралися відвідати інший храм, Джварі, він неподалік від містечка, на горі, маршрутка довезла нас тільки до розвилки на трасі. Далі маршрутного транспорту немає.
Тут ми вперше побачили, як водій маршрутного таксі не бере грошей. Ні, з нас-то взяв. Але автобус був практично порожній, залазять кілька жінок, простягають плату. А він ні в яку...
Двома попутками швиденько забралися на гору до храму. У Джварі якраз відзначали багато весіль, приїхало кілька пар молодих та їхніх гостей. Одні з них нас тут же забрали до Тбілісі, раділи зустрічі з українцями, обіцяли водити по ресторанах, обмінювалися контактами. Час у дорозі за приємними бесідами пролітає швидко, не встигли договорити – ось вже й Тбілісі.
Співвітчизники та близькі родичі
Наступного дня махнули з Тбілісі маршруткою до Казбегі. Пішли пішки до монастиря Цмінда Самеба. По дорозі випадково в гості зайшли, посиділи, випили, «туди-сюди»...
Загалом, підніматися було важко, хміль вже виходив. Тут – джип. Махаю рукою – зупиняється... Ми до нього, а там українці. І грузин. Їздили співвітчизники по «ексклюзивній програмі». Грузин везе – українці їдуть, де були і куди поїдуть ще – не знають, такий собі лінивий тур. Земляки, правда, не дуже раді були нас бачити і катати за свій рахунок. Але у грузина-водія була своя думка: він радий гостям, неважливо, платили вони чи ні. В Грузії ми дуже часто відзначали цю відмінну рису кавказьких братів і навіть трохи їм заздрили.
Назад їхали з прекрасною літньою парою. Шкода, що не часто запам’ятовуєш імена «візників». Спілкування з ними таке швидкоплинне, але майже завжди неймовірно емоційне та веселе. Такими радісними були й вони: жінка – полька зі скромним знанням російської, її чоловік – англієць, який перебуває у тривалому відрядженні в Азербайджані. Ми говорили про все на світі: трохи польською, російською та англійською. За годину вона вже називала нас своїми дітьми. Шкода було прощатися, але до Тбілісі ми з ними не доїхали, вийшли в Ананурі, біля фортеці на Військово-грузинській дорозі. Ті пропонували зачекати, а нам було незручно їх затримувати. На прощання міцно обіймалися, жінка мало не плакала.
Вечірня Військово-грузинська дорога змусила понервувати. Швидко темніло, транспорту ставало все менше. Вечоріло. До столиці добралися не дуже пізно на старому гуркітливому КамАЗі з не надто говірким грузином, який висадив нас у центрі міста.
Автостоп без машин
Через пару днів ми опинилися в Кахетії, ледь доїхали до села Цінандалі на маршрутці без гальм у прямому сенсі. Останні десятки кілометрів водій гальмував двигуном і ручником, так, що колодки горіли. Ми тоді подумали: невідомо, що безпечніше, – маршрутки чи автостоп.
Приїхали в Цінандалі подивитися на садибу-музей Олександра Чавчавадзе. Князь Чавчавадзе – син грузинського посла в Росії, був першим грузинським євроінтегратором та учасником антиросійського повстання, за що й перебував у російському засланні. У Цінандалі князь залишив прекрасну величезну садибу, перший винзавод з підвалами, де досі зберігаються вина сторічної витримки.
Але нам не пощастило – садиба була на ремонті, максимум, на що ми могли розраховувати, – келих сучасного, але дорогого вина. Після цього ми вирішили вирушити в наступний пункт – Сігнагі. Але опинилися в селі, де практично немає машин, тим більше маршруток.
Я биту годину стояв на узбіччі порожнього шосе, почуваючи себе повним ідіотом. Дружина, лежачи на траві, знімала відео та жартувала. Мені було не до жартів: рідкісні автомобілісти проскакували повз без шансів для нас. Я готовий був шукати таксі. Раптом зупинилася якась молода парочка, але й вони зі словами «ні, не в Сігнагі» помчали вдалину.
Стояти на порожній трасі – найсумніша річ для мандрівника автостопом. Це набагато гірше, ніж коли проходить величезний потік машин і жодна з них не зупиняється. Один із головних постулатів автостопу говорить: на трасі є твоя машина, її просто потрібно дочекатися. А коли машин на трасі немає?
Раптом дежавю: десь цю парочку я бачив. Ну так, це ж вони говорили, що не по дорозі... Вони зупиняються біля нас і кажуть: «Ми тут все одно катаємося без діла, залазьте, поїдемо в Сігнагі». Дато і Ніно – закохані з Телаві. Російською не говорять зовсім. Дато – тільки грузинською, а Ніно щебетала з нами англійською, намагаючись перекричати музику в салоні. Але ми практично нічого не чули. Дато зі спокійною впевненістю джигіта гнав на шаленій швидкості, курив і встигав перехреститися, побачивши храм за вікном.
Ми швидко домчали до Сігнагі, хлопці моментально знайшли нам житло, ми прогулялися з ними містом і випили кави. Цього вечора у нас стало на двох грузинських друзів більше.
Продовження буде.
Дмитрий СТАХОВСКИЙ,
«Фокус»