Причини такого бурхливого прогресу (адже відомо, що найкращі цінителі футбольних талантів - вболівальники, яких дуже складно обманути і підсунути неякісний товар) лежать на поверхні. Після забитого гола у складі молодіжної збірної наприкінці 2001 року Воронін завоював місце в основному складі свого німецького клубу і помітно додав у майстерності та власній значущості.
Не в останню чергу завдяки Андрію його скромний «Майнц», досі задовольняючись скромними ролями у другому за силою німецькому дивізіоні - другій бундеслізі, - двічі поспіль впритул наблизився до еліти, де виступають добре відомі у футбольному світі колективи - мюнхенська «Баварія», дортмундська та менхенгладбахська «Борусії», бременський «Вердер», берлінська «Герта», «Штутгарт» і «Гамбург».
Сам Воронін при цьому є найкращим бомбардиром не лише своєї команди, а й усієї другої бундесліги. А крім того, має найкращий середній бал дуже авторитетного футбольного видання Німеччини - журналу Kicker - серед футболістів цього дивізіону. Тобто є одним із провідних гравців ліги в нинішньому сезоні. Не дивно, що разом із проілюстрованими не менш авторитетним європейським спортивним каналом Eurosport голами, які український снайпер забив у ворота дуже сильних національних збірних Іспанії та Греції, успіхи Вороніна в клубі породили інтерес до нього не лише з боку вболівальників чи журналістів. На адресу Андрія почали надходити привабливі пропозиції від багатьох відомих колективів Німеччини, Італії, Іспанії та Греції, які пропонували нашому співвітчизнику умови, якими не міг похвалитися «Майнц». І матеріального характеру, і - що головне для футболіста - спортивного.
Але ні італійським «Пармі» з «Болоньєю», ні грецьким «Олімпіакосу» з «Панатінаїкосом», ні іспанському «Бетісу», ні німецьким «Баварії», «Штутгарту» та «Борусії» з Дортмунда переконати найкращого бомбардира другої бундесліги не вдалося. Андрій, порадившись із сім'єю, прийняв парадоксальне, на перший погляд, рішення і погодився одягнути форму клубу «Кельн» - авторитетного, але переживаючого не найкращий період у своїй досить славній історії.
«Я довго зважував усі „за“ і „проти“, - каже Воронін, - і вирішив, що особисто для мене буде краще, якщо я трохи недоотримаю у фінансовому плані, але зате виграю у футбольному. Хочу прогресувати і досягти багато чого. Вважаю, що для цього необхідно мати постійну ігрову практику. Що я виграв би від сидіння на лаві запасних у „Баварії“? У цьому клубі ніхто не гарантував мені місця в основному складі, а в „Кельні“ це пообіцяли. Природно, якщо я демонструватиму необхідний рівень гри. Гроші? Вони від мене нікуди не дінуться. Гнатися за ними вважаю неправильним. Тим більше що можу сказати, що дворічний контракт із „Кельном“ у матеріальному плані мене влаштовує від і до».
Доводилося чути думки деяких українських максималістів, які вимагали від Вороніна переходу в «Баварію» або від'їзду в одну з найсильніших футбольних ліг планети - італійську. Пояснення Вороніна, що він прихильник поступового розвитку, а не різких ривків уперед, які загрожують такими ж різкими спадами, їх не влаштовували. Андрій Шевченко - ось достойний приклад для наслідування. Він поїхав із «Динамо» не куди-небудь, а в «Мілан», де не побоявся взяти на свої плечі ношу одного з лідерів прославленого клубу. Але при цьому забувалося, що подібних успішних прикладів у 15-річній історії поїздок вихованців нашого футболу в зарубіжні клуби - як пальців на одній руці. І це при тому, що за кордоном побувало близько тисячі наших легіонерів. До того ж сам Воронін встиг обпектися і на власному прикладі зрозумів, що не завжди варто кидатися на те, що блищить.
Доля Андрія дуже схожа на долі багатьох його ровесників. Ще підлітком його покликали до Німеччини, пообіцявши блискучу кар'єру, і він піддався спокусі. Втім, я не зовсім точно висловився. Спокусі піддався батько майбутнього футболіста національної збірної України.
«Тато - фанат футболу, - згадує Воронін. - Він і мене намагався заразити цією грою, мріяв, що я стану відомим футболістом, прославлю наше прізвище. Він, як і мама, працював на заводі і не хотів, щоб у мене, єдиної дитини в сім'ї, була така ж незавидна перспектива. Мені виповнилося шість років, коли він узяв мене за руку і відвів у спортшколу «Чорноморця», після чого ретельно стежив за моєю кар'єрою. А то чи в 94-му, то чи в 95-му після вдалого виступу нашої команди на міжнародному турнірі в Австрії надійшла пропозиція перебратися до Німеччини, у менхенгладбахську «Борусію». Тато спав і бачив, що я гратиму в серйозний футбол. Він порахував, що Німеччина дасть хороший шанс вибитися в люди, і настояв на своєму. У 1995 році ми вдвох вирушили підкорювати цю країну. Хоча я, на той час дев'ятикласник, з трудом уявляв, як житиму в чужій країні один, без батьків, друзів і знання мови. Іншими словами, я не розумів - куди і навіщо їду».
Період життя, проведений у Менхенгладбасі, Воронін оцінити однозначно не може. Та й не варто цього робити. З одного боку, саме в «Борусії» він ледь не закінчив свою кар'єру, зневірившись довести, що може грати в хороший футбол. З іншого боку, саме в цій команді він робив свої перші серйозні кроки у великому футболі, познайомився з низкою дуже цікавих і добре відомих фахівцям особистостей. Крім того, саме з Менхенгладбаха Андрій поїхав у «Майнц», який заплатив тоді за придбаного футболіста сміховинну ціну - 75 тисяч марок. Зараз талант Вороніна оцінюють куди достойніше. За інформацією німецької преси, торгівля за права на українського футболіста ще на початку року починалася з трьох мільйонів євро.
У «Боруссії» Андрій досить швидко став своїм. Він багато забивав і вже через два роки пробився до основного складу, пройшовши школу юнацької та аматорської команд клубу. Дебютний поєдинок у першій бундеслізі припав на зустріч із «Баварією», у складі якої Вороніну довелося змагатися проти самого легендарного німецького футболіста Лотара Маттеуса. Казка стала дійсністю.
Але ненадовго. «Боруссія» не була командою, в якій футболісти й тренери могли почуватися відносно спокійно. Результати у гладбахців були не надто хорошими, а керівництво клубу вимагало їх покращити, змінюючи тренерів як рукавички. Кожен новий наставник намагався якомога довше затриматися на робочому місці й не збирався піддавати свою кар'єру ризику. Тому місце на полі довірялося виключно досвідченим і обізнаним футболістам. Погіршила ситуацію травма Андрія – через пошкодження хрестоподібної зв'язки він вибув з ладу на півроку, а повернувшись, не зумів пристосуватися до панувальної в клубі метушні.
«Стосунки з жодним із тренерів не складалися, – згадує футболіст. – Я просив їх дати мені шанс, але так його й не дочекався. Зневірившись і розчарувавшись, я був готовий піти куди завгодно. Коли на горизонті з'явився «Майнц», погодився одразу ж. Те, що ця команда животіла навіть у другій бундеслізі, мене не злякало, а зраділо, оскільки я вважав, що в такому колективі точно потраплю до «основи».
А далі все розвивалося, як у відомій казці про гидке каченя. Воронін поступово освоївся в новій команді й, користуючись довірою тренера Юргена Клоппа, якого в Німеччині називають «Гаррі Поттер», став іти до визнання. При цьому на питання, як він оцінює шанси «Боруссії» з Менхенгладбаха, яка також заявляла про своє бажання влітку 2003 року отримати Андрія до свого складу, на успіх, одесит відповів гранично ясно: «Єдине, що я можу зробити для Менхенгладбаха, так це приїхати до них у гості зі своєю командою і забити в їхні ворота пару м'ячів. Повірте, це моє єдине бажання щодо цієї команди».
Вже восени в Андрія з'явиться шанс потішити самолюбство – «Кельн» забронював за собою місце в першій бундеслізі й у новому сезоні матиме можливість зустрічатися з найкращими командами Німеччини, серед яких значаться і гладбахці.
У Німеччині Андрій уже вісім років. Кельн стане третім містом, у якому після від'їзду з рідної Одеси йому доведеться облаштовувати свій побут. Але якщо в Менхенгладбасі юний українець був наданий самому собі, зараз йому набагато легше й простіше. По-перше, він став дорослішим і досвідченішим. По-друге, з німецькою мовою проблем, які відчував 16-річний хлопець, немає й близько. По-третє, поряд із ним перебуває дружина Катерина, з якою він познайомився вдома, в Одесі. Серед наших футболістів, які вирушили за кордон у шкільному (або майже шкільному) віці, звісно ж, знаходилися такі, що настільки швидко ставали своїми серед чужих, що не боялися одружуватися з аборигенками. Воронін не такий.
Ось уже вісім років він сумує за Одесою: щороку намагається хоча б раз, але побувати на батьківщині, прийти з друзями на пляж, куди в дитинстві добирався з рідних Черемушок. Це його улюблене місто. За ним він сумує, чого не можна сказати про Майнц і Менхенгладбах. Напевно, не випадково його дружина теж одеситка, а весілля, природно, було зігране біля самого Чорного моря, якого Андрію так не вистачає в Німеччині. І найвірнішу допомогу він отримує саме від своєї другої половини, без якої, як стверджує футболіст, він би не досяг того, чим зараз може пишатися.
Напевно, не потрібно зайвий раз описувати, наскільки важко дається перехід від одного суспільства до іншого. А якщо між ними знаходиться прірва у вигляді різних мов – то й поготів. У 16 років долати подібні перешкоди і легко, і складно одночасно. Допомога з боку потрібна чимала, так само як і сила волі, характер і цілеспрямованість. Можна лише уявити, що пережив футболіст Воронін за ці вісім років, чим заплатив за нинішню славу, повагу й пошану.
На перших порах за консультаціями з найпростіших і буденних приводів Андрію доводилося звертатися до рідного дядька, який жив у Франкфурті й вів свій бізнес. Телефон, як згадує Воронін, практично не замовкав. Намагалися підтримати свого єдиного сина й батьки, які знаходили можливість його періодично відвідувати. Особливо складними були часи, коли українському футболісту не знаходилося місця у складі «Боруссії». Здавалося б, багато проблем уже знято: мову вивчено, поруч співвітчизники, які намагаються відшукати своє футбольне щастя, період адаптації далеко позаду. Але боротьба за власне «я», за своє право мати тверде місце під сонцем тривала й виразилася в таких формах, які Вороніну раніше й не снилися.
Впоратися вдалося комплексно. Допомогла молода дружина, переїзд якої з України до Німеччини збігся з переходом у «Майнц». Допоміг гравець нової команди українця, виходець із СРСР Петро Нейштетер, який повернувся на історичну батьківщину й за дев'ять років виступів у «Майнці» став чи не його символом. Гравши свого часу в українських командах союзної першості – «Дніпрі» та «Таврії», Нейштетер узяв шефство над Вороніним і став для нього одним із найкращих і найближчих друзів. «Петя зрозумів, що мене хочуть „задвинути“. Це зараз мене підносять до небес, а три роки тому казали, що я грати не вмію. Він мені розтлумачував: „Не звертай уваги на всі ці розмови. У тебе є мета – іди до неї, працюй, тренуйся. Ти все можеш“. Хто знає, опинись я один, може, нічого в мене й не вийшло б». Ніхто не здивувався, коли після одного із забитих Вороніним голів він, святкуючи успіх, зірвав ігрову майку й лишився в іншій, на якій було написано прізвище Нейштетера.
До Кельна наш герой вирушить вже зовсім скоро. У Майнці він жив у наданій клубом квартирі й готовий до переїзду на нове місце, де на нього чекають з великим нетерпінням. Старовинний і красивий, але провінційний Майнц Воронін змінив на не менш красиве і старовинне і при цьому солідне місто. Місто, де українському форварду вже підготували практично всі умови для успішної гри. Місто, де на нього серйозно розраховують. Місто, в якому за два роки мають гідно оцінити талант українського форварда.