В минулі роки радянські команди лише чотири рази грали у фіналах євротурнірів. Хоча наш клубний футбол завжди котирувався досить високо, а чемпіонат СРСР входив до числа п'яти чи шести найкращих у Старому Світі. Але в єврокубках вітчизняним колективам чомусь фатально не щастило. А найулюбленішим для СРСР турніром був Кубок володарів кубків, яким, власне, і були обмежені всі наші міжнародні успіхи.
У фінальному матчі 1972 року московське «Динамо», ряди якого захищав український футболіст Йожеф Сабо, поступилося шотландському «Рейнджерс» - 2:3. У 1975 році інше «Динамо» - київське - відстояло честь нашого чемпіонату і без особливих проблем розправилося з угорським «Ференцварошем» - 3:0. У 1981 році настав час ще одного динамівського клубу - з Тбілісі, який у вирішальному поєдинку обіграв представника НДР - «Карл-Цейс» з Єни (2:1). А в 1986-му ще однієї перемоги добилися кияни, які розгромили у фіналі мадридський «Атлетіко» - 3:0.
Сюди ж, мабуть, можна додати дві спроби виграти Суперкубок УЄФА (цей трофей розігрувався між володарями Кубка чемпіонів і Кубка кубків), одну з яких - у 75-му проти мюнхенської «Баварії» - київське «Динамо» реалізувало, а другу - у 86-му проти бухарестського «Стяуа» - ні.
Відтоді клуби колишніх союзних республік, які після розпаду СРСР отримали значно більше можливостей виступати в євротурнірах, про успіхи можуть лише мріяти. А найбільші шанси виграти один із єврокубків весною 1999 року впустило київське «Динамо». У півфіналі Ліги чемпіонів команда не зуміла переграти «Баварію», яка була їй цілком під силу, і зупинилася за два кроки до тріумфу. У тому «Динамо», до речі, виступали й нинішні тріумфатори - Шевченко і Каладзе. Як же довго вони йшли до своєї перемоги!
У фінальній зустрічі 2003 року, суперником «Мілана» в якій виступав ще один італійський клуб - «Ювентус», Андрій Шевченко і Каха Каладзе провели на полі всі 120 хвилин, а потім брали участь у серії післяматчевих пенальті. Каладзе свій удар не реалізував, а Шевченко, якому було надано право завдати вирішального удару, в найвідповідальніший момент не схибив. «Я був абсолютно спокійний, і коли забив, то спочатку навіть не зрозумів, що все скінчено, і ми виграли Лігу чемпіонів. Дуже радий за свій клуб, за партнерів, за вболівальників. Ми наполегливо працювали протягом усього сезону, і це принесло результат».
Грузинський захисник, який виступає в «Мілані», після матчу був більш емоційним у розмові з журналістами: «Це моя перша перемога в серйозному турнірі. Я щасливий! «Ювентус», а особливо голкіпер Буффон, були чудові, але ми все ж виявилися кращими!»
Цікаво, що Андрій Шевченко має всі шанси за підсумками року стати найкращим футболістом Європи та отримати дуже престижний «Золотий м'яч». Перші кроки в цьому напрямку він уже зробив - вивів «Мілан» до фіналу Ліги чемпіонів, добре відіграв у вирішальному поєдинку та реалізував пенальті, який приніс зрештою перемогу «червоно-чорним».
Тепер Андрієві слід зосередитися на виступах національної збірної України та допомогти їй вийти у фінальний турнір чемпіонату Європи, який відбудеться наступного року в Португалії. А ще - результативно провести першу половину нового чемпіонату Італії та частіше забивати в новому сезоні в Лізі чемпіонів. У такому разі реальних конкурентів у боротьбі за «Золотий м'яч» в українця, який двічі був третім в опитуванні, практично не буде...
Але повернімося до досягнень наших футболістів у євротурнірах. Досягнень індивідуальних, оскільки, як ми вже зазначили, командні приходили до нас востаннє 1986 року. Тобто єдиний шанс виграти щось серйозне в європейському клубному футболі виникав лише за умови переходу в зарубіжний клуб. Причому не просто в клуб, а в серйозний колектив, здатний на великі перемоги.
На жаль, попитом у лідерів своїх національних чемпіонатів наші футболісти користувалися нечасто. До того ж одна справа - перемагати у своїй країні, і зовсім інша - вигравати міжнародні трофеї. Хоча спочатку могло здатися, що все в наших легіонерів буде добре. Принаймні, після того як на початку травня 1990 року туринський «Ювентус» з українцем Олександром Заваровим і білорусом Сергієм Алейниковим у складі виграв Кубок УЄФА (правда, у фінальних поєдинках з «Фіорентиною» брав участь лише Алейников, але й Заваров зробив свій внесок у загальну перемогу - забивав на шляху до фіналу). І вже тим більше після того, як наприкінці 1990 року в матчах за Суперкубок УЄФА (на жаль, програному «Мілану») у складі італійської «Сампдорії» українець Олексій Михайличенко не лише відіграв «від дзвінка до дзвінка», але й відзначився забитим голом.
Наступного року володарем Суперкубка УЄФА став уродженець Кіровограда Андрій Канчельскіс, який у складі англійського «Манчестер Юнайтед» у переможному поєдинку проти белградської «Црвени Звезди» провів 90 хвилин. Здавалося, передумов для припинення цієї серії немає. Але вона перервалася. І надовго. Нетривала участь у матчі Суперкубка-95 у складі амстердамського «Аякса» вихованця запорізького футболу Андрія Демченка з позиції сьогоднішнього дня виглядає випадковістю.
І ось - справжній прорив! 2003 рік ознаменувався одразу триразовим успіхом наших співвітчизників - колишніх і нинішніх. Росіянин Дмитро Аленічев та його португальський «Порту» виграли Кубок УЄФА у шотландського «Селтіка», а «Мілан» із уже згадуваними Шевченком і Каладзе доповнили загальну переможну картину. Список цей міг би бути й довшим, але литовський форвард Едгарас Янкасуускас незадовго до фіналу Кубка УЄФА отримав травму і в складі «Порту» не вийшов.
Тепер цікаво ось що. Чи матиме ця переможна серія наших футболістів на міжнародній арені продовження? І як скоро це продовження настане?
Ближче до кінця року на «Мілан» чекає матч Суперкубка УЄФА, а також Міжконтинентального кубка. Отже, колекція Шевченка і Каладзе або Аленичева може ще поповнитися. А самі вони мають усі шанси стати найтитулованішими футболістами пострадянського простору. Крім того, вік дозволяє обом дивитися в майбутнє з надією, що щасливі хвилини, подібні до тих, що вони пережили минулої середи на полі манчестерського «Олд Траффорд», до них ще повернуться.