Андрій Гурський (ліворуч) та Вадим Найко (праворуч)
Вадим:
– Я звільнився з роботи заради подорожей. Мені було тільки 17 років, тому я не міг поїхати до омріяних країн Європи без дозволу батьків – поїхав у Білорусь. Це був мій перший досвід, яким я довів собі – автостопом подорожувати цілком можливо та цікаво. Друзі часто запитують мене, як подорожувати автостопом. Виходиш на дорогу, піднімаєш руку та мандруєш. Все значно простіше, ніж люди думають.
Після того, як виповнилося 18-ть, я зробив візу та наважився здійснити свою мрію – відправитися в тур Європою: Польща, Нідерланди, Німеччина, Бельгія, Франція, Іспанія. Це було 7 тисяч кілометрів європейської дороги.
У кожному місті знаходили ночівлю через CouchSurfing: в Польщі ми жили у чехів, у Берліні жили в індусів, в Іспанії ми зупинялися в іспанців, поляків, латвійців. А підвозили нас теж цікаві люди – студенти, борці з корупцією, заступники міністрів, рокери, фермери чи священики.
Андрій:
– Мої мандри почалися з проекту Work and Travel – полетів до США, працював там три місяці. Разом з тим і подорожував, об’їздив майже всю Каліфорнію, був у Лас-Вегасі, Нью-Йорку, Вашингтоні та ще багатьох американських містах. Так в Америці я вперше познайомився з автостопом і вирішив продовжити це в Україні та Європі.
Вадим написав у своєму Instagram, що шукає попутника для подорожей Європою. Разом ми поїхали до Будапешта, там нас прийняв у себе британець, який працює редактором в журналі для угорців у Лондоні – ще одне цікаве знайомство. Цей британець цікавиться подіями в Україні, не раз тут бував. Що цікаво – у нього є светр із тризубом, один з його улюблених, в якому він гуляв із нами Будапештом. Разом ми співали українських пісень, у нього є кілька улюблених українських гуртів. А ще просив нас привезти української гречки та приготувати йому український борщ і вареники.
Суть автостопу не лише в економії коштів. Ми знайомимося з цікавими людьми та розширюємо свій світогляд. Краще їхати 6 днів автостопом та постійно спілкуватися з іноземцями, аніж 3 дні просто їхати в автобусі.
– А як ви обираєте країни, до яких подорожуєте?
Вадим:
– Загалом все це відбувається спонтанно. Почули, що є щось класне в Голландії, вирішили ще поїхати в Париж, то чому ж не заїхати до Берліна, а чому би ще й в Іспанію не поїхати. Тобто ми обирали міста й країни в процесі подорожі. Ми рідко коли знали, де ми будемо завтра.
– Цікаво, скільки ж ви витрачали у своїх євро-мандрах?
Андрій:
– Єдине, на що витрачали гроші – це харчування. Хоча ті люди, які нас приймали, також залюбки й годували. Наприклад, на подорож до Португалії, через Австрію, Швейцарію та Іспанію, ми витратили 150 євро за 33 дні, а за всю мандрівку Грузією, Туреччиною та Румунією – 40 євро.
В деяких моментах ми розуміли, що витрачаємо менше, ніж в Україні.
– Розкажіть ще трішки про людей, у яких вам доводилося жити
Вадим:
– У Португалії ми жили в українця ІТ-шника, який розробляє комп’ютерне забезпечення для європейських авіакомпаній. У Севільї жили в біотехнолога, який виробляє вакцини від різних хвороб. В Мадриді ми жили в студентів-політологів, яких дуже цікавила тема війни в Україні. В Лісабоні в лікаря, в Женеві в ювеліра, який кожен свій годинник робить по 5-6 років. В Цюріху ми мешкали в родини, це мати й син, які дуже цікавляться Україною та історією нашого краю. Та жінка зізналася: щочетверга ходить в ресторан на український борщ, тому для неї це не була нова страва, але дуже зраділа, коли ми запропонували разом його приготувати. Також ми готували з ними вареники – світлини української страви вони показували усім своїм друзям.
– А які взагалі бувають перші реакції в людей, коли ви говорите, що приїхали з України?
Андрій:
– Зазвичай говорять: «Вау, з України! Це так далеко». Спочатку дивуються, що ми приїхали здалеку, а потім – що з країни, де ведуться воєнні дії. Коли пояснюєш, що в більшості регіонах спокійно та можна подорожувати, то вони кажуть «Як? У вас же війна, як таке можливо?»
Наприклад, в Австрії нас підвозила одна історикиня, яка цікавилася саме Східною Європою. Вона дуже переймається Україною та навіть плакала від наших розповідей. Багато людей у Європі не вірять телевізору, російській пропаганді, їм цікаво почути інформацію від нас, українців.
Вадим:
– Деякі європейці, що підвозили нас, розповідали, що українці часто кажуть: «Ми – «рускіє», у нас майже вся країна російською говорить». Від того багато європейців плутаються і навіть часто не розрізняють українську мову від російської. Часто у дорозі ми вчимо іноземців хоча би кількох слів українською.
В Болгарії люди настільки захопились красою українською мови, що це пішло далі. Хлопчина з Азербайджану попросив нас навчити його якогось вірша українською, потім ідею підхопили ще кілька друзів-іноземців.
Якось ми стопили у Німеччині, нас підібрала жінка. Запитувала, звідки ми, сказали, що з України. Після цих слів у неї була мало не хвилинна мовчанка. Ми сіли у машину, а вона почала плакати. Як виявилося, її мама була українкою, а переїхала в Австрію, тікаючи від СРСР. Сама вона має українське коріння, але ніколи не зустрічала українців. Ми розповідали їй, що Донбас та Крим окуповані Росією, але загалом у країну можна спокійно приїхати та відвідати мирні місця. Після цього вона вирішила приїхати та побачити все на свої очі.
Андрій:
– Коли в Грузії ми говорили, що з України, то більшість відповідали: «О, ми любимо Україну!». Бачили багато сувенірів в українському стилі разом з грузинськими. Майже кожна сім’я, з якою ми знайомилися, мала зв’язки з Україною. Також нас усіх об’єднує спільний ворог, адже Росія завдала шкоди і нам, і Грузії.
Вадим:
– Европейцы, к сожалению, знают немногих украинских поэтов, писателей, художников, мало что знают о наших традициях. Мы пытались рассказывать им что-то новое о нас. Постоянно включали украинскую музыку в дороге или во время ужина, а они удивлялись: «Вау, это действительно украинская музыка такая?».
Андрей:
– Бывая в США, я понимал, что американцы очень мало знают об украинцах. Извините, но многие впервые слышали такое название – Ukraine. А в Европе есть много украинских ресторанов, например, но часто блюда путают с русскими. Пельмени называют варениками и наоборот.
Мы часто готовили борщ с нашими «хостами», устраивали целые мастер-классы дома, куда собиралась вся семья. Некоторые записали рецепты и готовят тот самый борщ теперь регулярно.
– Что вы чувствуете, когда возвращаетесь в Украину?
Вадим:
– Дома хорошо. Не всё, но над этим стоит работать. Ни в одной стране не идеально, везде люди понимают, что каждый день перед ними встают какие-то проблемы, вызовы, и только прилагая усилия к их преодолению, жить становится лучше. Знаете, сначала надо у себя в доме прибрать, а потом говорить, что в стране что-то не так, кто-то делает что-то не то и всех беспрестанно критиковать, это очень не нравится в наших людях. Надо уважать себя и не обматываться сигаретами, идя в Польшу, где-то там спрятав бутылку водки. Нас уважают ровно настолько, насколько мы сами это делаем.